Взаємовідносини церкви і держави в середні віки

Взаємовідносини церкви і держави в середні віки

ПЛАН

1. ПРИЧИНИ ЗМІЦНЕННЯ СЕРЕДНЬОВІЧНОЇ ЦЕРКВИ

2. БОРОТЬБА ПАПСТВА ЗА ІНВЕСТИТУРУ

3. ВОРМСЬКИЙ КОНКОРДАТ

4. НАСЛІДКИ ПАНУВАННЯ ЦЕРКВИ НАД УСІЄЮ ХРИСТИЯНСЬКОЮ ЄВРОПОЮ В СЕРЕДНІ ВІКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Впродовж тисячі років після падіння Риму (500-1500 рр.) християнська Церква була єдиним духовним та релігійним монополістом в межах Європейського континенту. Поступово здобуваючи свій авторитет, Церква, вже як суспільна та політична організація, ідеологічно змінила пріоритети в усіх сферах суспільної діяльності, впроваджуючи власну концепцію морально-етичних норм.

Характерна ознака західноєвропейської середньовічної цивілізації полягає в тому, що релігія є домінуючим чинником розвитку суспільства. Протягом середніх століть відбулася остаточна християнізація Європи. Почався цей процес у районах Середземномор'я. В IV-V століттях у результаті економічних, політичних, культурних розходжень західна римська імперія й східна римська імперія мають свої відмінності. Але ці відмінності різко загострилися й виявилися в ІХ-Х століттях. В 1054 році остаточно відбувся розкол церков, що одержав назву схизма. Церкви розкололися на католицьку й православну. Відповідно і Європа розкололася по конфесіональній ознаці. Західна, північна, центральна Європа пішла за Римом. Європа стала католицькою. Південно-східна, східна Європа пішла за Константинополем.

В католицькій церкві з самого початку зложилася жорстка централізація влади. Величезний вплив у ній належав римському єпископові. Який одержав починаючи з V століття найменування «папа». Рим вважався містом апостола Петра. Який був хоронителем ключів від раю. Римський папа привласнив собі право бути приймачем апостола Петра. Землі папи ставали вотчиною святого Петра. В VIII столітті утворилася папська держава. У цю державу ввійшла римська область.

1. Причини зміцнення середньовічної церкви

Церква на середньовічному заході була фактично державою в державі. Церква одержувала в дарунок від імператорів, знаті земельні володіння. До XV століття 1/3 земель у Європі (у регіоні впливу католиків) належала католицькій церкві. На вселенських соборах, які періодично скликувались католицька церква розробляла свою догматику.

Система освіти в Європі фактично перебувала в руках церкви. В VI столітті з'явився перший монастир заснований святим Бенедиктом. Який пізніше і розробив устав монастирського життя. Від ченців вимагали виконання 3 обітниць: безшлюбності, бідності, слухняності. Монастир одночасно був центром освіти. У монастирських і церковних школах учили тексти латинською мовою.

Для середньовічної цивілізації заходу й для церкви зокрема одним з найважливіших було питання об відношення до мирської влади. В 413 році Аврелій Августин у своєму творі про град Божий порушив питання про відношення церкви і влади. Він сформулював свого роду політичну теорію. За якою надалі жило й розвивалося усе середньовіччя. Він стверджував що історія людства це боротьба праведників, що населяє град божий, і грішників які населяють град земний. Аврелій Августин говорив що церква ближче стоїть до граду божого, що влада мирська це град земний. У такий спосіб світське правління повинне бути підлеглим церкві. Вона стоїть вище держави. Відповідно правителі зобов'язані підкорятися. Тому протягом усього середньовіччя взаємини церкви й держави в західноєвропейському регіоні носили дуже складний характер.

Черговий розбрат між папою і імператором назрівала і цьому чимало допоміг трактат кардинала Гумберта «Проти симфоністів», де йшла мова про вибори єпископа й інвеституру. Відповідно до трактату, вибори проходять у три етапи:

1.         Духівництво висуває кандидатури, а народ бере участь у виборах.

2.         Митрополит затверджує результати й відбувається рукоположення.

3.          Політична влада підтверджує вибори.

Трактат позбавляє світську владу інвеститури, але в ті часи усе ще відбувалося саме навпаки й викликало справедливе обурення духівництва. В 1058 р. Латеранський собор прийняв декрет про порядок обрання папи й першим папою, який був обраний відповідно до нього став Микола II (1059-1061). Статут обрання передбачає участь у виборах тільки кардинальської колегії. Це все далеко не радувало імператора й один раз навіть виникла ситуація паралельних виборів. Духівництво обрало папу Олександра II (1061-1073), а імператор призначив антипапу Гонорія II. Лише смерть Гонорія зупинила вуличні криваві побоїща, як через це виникли.

2. Боротьба папства за інвеституру

Після смерті Олександра ІІ папою вибрали ченця Гільдебранда. Петро Даміані навіть назвав його «святим сатаною» дивуючись його фанатизму.

Новий папа взяв собі ім'я Григорій VII на честь Григорія I Великого. Середньовічний чернець здійснив на папському престолі програму ствердження універсальної влади пап на Заході. Програмою його понтифікату став документ «Dictatus papae» в 27 пунктах. От самі яскраві з них:

1.         Тільки римський папа вправі називатися всесвітнім.

2.        З особами відлученими папою не можна перебувати навіть в одному будинку.

3.        Один папа може носити імператорські регалії.

4.        Всі князі повинні цілувати ногу тільки в папи.

5.        Папа вправі позбавляти влади імператорів.

6.        Ніхто не може судити папу.

7.        Римська церква ніколи не помилялася, вона буде вічно непогрішною.

8.        Безсумнівно те, що кожний канонічно вибраний папа стає святим.

9.        Папа може звільнити підданих від присяги особі, які скоїла гріх.

Як видно ідеалом Григорія VII був сильний і самостійний папа, незалежний від світських владик. Фундаментом цієї теократії є Рим, і його древній авторитет як хоронителя віри й істини. Організація життя передбачалася строго монархічна: Папа — духівництво – імператор. Світська влада залежить від духовної тому що порятунок душі важливіше всього іншого. Духівництво не може мати государя крім папи й родини крім Церкви.

Почалася боротьба із симонією й шлюбним духівництвом. Другий Латеранський собор 1139 р. проголосив, що носії сану священика і єпископа не можуть одружуватися. Петро Даміані пише ряд трактатів про целібат. Мандрівні проповідники «патарії» усюди проводили в життя нову лінію папи.

Зовнішня діяльність папи зводилася до відсторонення мирської влади від інвеститури. Оскільки єпископи мали свої землі папа зобов'язав їх не підкорятися королям і герцогам, а присвятити свою нерухомість ап. Петру.

Зрозуміло, світська влада не могла із цим погодитися, адже 2\3 земель Європи переходило в залежність Риму. Загострилася боротьба у Франції, Німеччині, Британії, Іспанії, Богемії, Польщі й навіть у Західній Русі.

Між тим, у 1065 р. Генріх ІV став самостійним королем. Це булла людина, не позбавлена ані розуму, ані освіти, властивий і самолюбивий.

Обстановка в Німеччині була складною. Повстали феодали саксонії. Це повстання було пов`язане з давнім сепаратизмом саксонською знаті, невдоволеною занадто сильною та диспотичною політикою Генріха VII і тим, що короля оточують швабські міністеріали. Повстали і саксонські селяни проти повищення барщини на королівських землях, і розмах цього руху змусив частину знаті піти на згоду з королем.

Лише в 1075 р. Генріх IV зміг впоратися з саксонцями. Цей рік і став початком суперечок про інвеституру. Папа Григорій VII видав декрет про інвеституру, заборонивши духовенству під страхом позбавлення сану приймати інвеституру від світських осіб та заборонивши останнім під загрозою відлучення від церкви жалувати інвеституру духовенству. У відповідь на це німецький король власною владою демонстративно призначив ряд німецьких єпископів.

Погрози папи король ігнорував і на початку 1076 р. зібрав у Вормсі церковний собор з підтримуваших Генріха духовних князів Німеччини і Італії. Король не зміг оцінити реальне співвідношення сил. Собор у Вормсі підтримав короля, котрий направив папі знаменитее послання. «Ми, Генріх, божею милостю, а не силою, король … Гільдебранду, що іменується папою, а на ділі лжемонаху…», - було початком зухвалого листа. Закінчував король ще більш різко: «Ми, Генріх … зі всіма єпископами нашими … кажемо тобі: «Забирайся геть! Забирайся геть!».

Король гнав папу з престола. Григорій VII прийняв виклик. Він негайно зізвав у Римі церковний собор, об`явив короля позбавленим трону і, звільнивши його вассалів від присяги на вірність королю, зрештою відлучив Генріха від церкви.

Саксонські феодали скористувалися цим, щоб поновити заколот. Це затруднювало положення Генріха, і йому нічого не залишалось, як шукати примирення з папою. У 1077 р. король прибув до Каносси, де знаходився на цей час папа. Переживши немале приниження, Генріх був все ж прийнятий папою, і знього зняли відлучення. Знаменита легенда про покаяння короля, немов би то він стояв босим з посипаною попелом головою, в рубищі, три дні і три ночі на снігу під стінами Каносського замку, перед тим, як ворота розімкнулися і папа прийняв його, є неправдоподібною. Легенду видумав Григорій VII, щоб підняти і возвеличити перемогу папства. Насправді ж король зупинився в будинку поблизу замка і переговори вели його уповноважені.

Пішовши на болісне приниження самолюбства (недарма Каносса стала синонімом приниження), король, по суті, одержав дипломатичну перемогу, добившись хоча б тимчасового миру з найгрізнішим зі своїх ворогів.

Генріх зміг повернутися до Німеччини, де довго не міг впоратись з заколотом. Феодали обрали антикороля – Рудольфа Швабського, боротьба з яким потребувала від Генріха важких втрат.

Підтримка рейнських міст дозволила Генріху вийти переможцем, а антикороль загинув. Король Генріхі не думав підкорятися папі і невдовзі знов був відлучений від церкви в анафемі. Проте тепер він міг відповісти на відлучення війною і повів німецьких феодалів, що були йому вірні, на Рим. У 1084 р. Генріх зайняв Рим (папа Григорій укрився в римській цитаделі); німці привезли в обозі німецького священника, котрого король об`явив антипапою (Клімент ІІІ).

Антипапа вінчав короля імператорською короною. На поміч своєму союзникові – папі прийшли італійські норманни, з князем Робертом Гвіскаром на чолі. Німці швидко відступили з Риму.

Норманни, звільнивши Григорія VII з блокади, приступили до грабежу Риму з таким розмахом, що викликали повстання жителів, які винали непроханих визволителів. Німці знову увійшли в Рим, папа утік до норманнів та через кілька місяців помер.

Німцям довелося невдовзі повернутися на батьківщину разом з антипапою Кліментом. Боротьба за інвеституру продовжувалася.

3. Вормський конкордат

Приємники Григорія VII піднімали в Німеччині заколоти, озброюючи навіть синів Генріха проти батька, вели жорстоку літературну полеміку, апелюючи до феодальної суспільної думки всієї Європи.

Наступним канонічним папою став Урбан II (1088-1099). З його ім'ям зв'язане оголошення I Хрестового походу на Клермонському соборі в 1095 р. За національністю француз — Урбан перший, хто зробив ставку на союз із французькою монархією, тим більше, що король Пилип I сам відмовився від інвеститури. Папа Пасхалій II (1099-1118) в 1102 р. на Латеранському соборі відновив заборону на світську інвеституру, а торжествуючого Генріха він відлучив від Церкви. Його поразку він прискорив настроївши проти нього синів.

Останній акт боротьби за інвеституру виник за правління Генріха V. В 1111 р. папа був схоплений і після двомісячного затримання поступився королю правом інвеститури, за що його проклинали свої ж єпископи.

Не залишався в боргу і імператор. Успіхом Генріха була підтримка, політична і воєнна, що булла йому надана Чехією (князь якої за допомогу у римському поході отримав від імператора титул короля), Угорщиною і Польщею (з 1025 р. королівством, абсолютно незалежним від Німеччини).

У 1106 р. Генріх IV помер у Кельні, у розпал війни проти повсталого сина, який діяв як агент папи. Королем став Генріх V, що також виступив проти папи. Лише через 16 років намітилися основи для компромісного миру, який було заключено у 1122 р. у Вормі (так званий Вормський конкордат).

Наступним канонічним папою став Урбан II (1088-1099). З його ім'ям зв'язане оголошення I Хрестового походу на Клермонському соборі в 1095 р. За національністю француз — Урбан перший, хто зробив ставку на союз із французькою монархією, тим більше, що король Пилип I сам відмовився від інвеститури. Папа Пасхалій II (1099-1118) в 1102 р. на Латеранському соборі відновив заборону на світську інвеституру, а торжествуючого Генріха він відлучив від Церкви. Його поразку він прискорив настроївши проти нього синів.

Останній акт боротьби за інвеституру виник за правління Генріха V. В 1111 р. папа був схоплений і після двомісячного затримання поступився королю правом інвеститури, за що його проклинали свої ж єпископи.

Папа Каллікст ІІ та імператор Генріх V погодились з тим, що духовна інвеститура, тобто затвердження в сані єпископа (архієпископа), проводиться папою (символічним обрядом вручення посоха та перстня), після цього імператор жалує світську інвеституру, що перетворювало князя церкви на вассала імператора.

Світська інвеститура проводилася вручанням скіпетра – емблеми світської влади. Таким чином останнє слово було за імператором, який міг відмовити неугідному кандидату. Цей подвійний порядок інвеститури діяв в Німеччині, щодо Італії – там імператор не міг втручатися у вибори духовних осіб. Конкордат 1122 р. залишався в силі до нового часу. Порушення конкордату були все ж нерідкі, що давало привід для нових конфліктів. Конкордатом завершився перший етап боротьби за інвеституру. Перемогли не папи і не імператори.

Справжніми переможцями стали міста північної Італії, які використали цю боротьбу задля укріплення своєї міці і завоювання фактичної незалежності. Боротьба забрала сили Німеччини і сприяла росту могутності німецких князів. Боротьба забрала сили папства, яке ставило перед собою утопічну ідею створення світової держави.

В кінці кінців, боротьба за інвеституру вплинула на укріплення незалежності Угорщини, Чехії, Польщі. Особливо важливі наслідки боротьба мала для Чехії, яка входила (з кінця Х ст.) в склад Священної Римської імперії; чеські князі в обмін на підтримку імператора завоювали незалежне становище і звели до простої формальності свої стосунки з імперією.

Вся історія цих взаємин це історія протиборства й конфліктів. Вище духівництво постійно втручається в життя феодалів. Що б затвердити своє чільне місце церква виступала як противага державі. Вона змушувала її йти на компроміси. Завдяки церкві в суспільстві створювалася обстановка діалогу політичного життя. Вона сприяла формуванню особливого європейського типу державної влади.

У релігійному житті Європи XI століття ознаменоване перемогою папства над світською владою. Рим стає володарем світу. Прагнення до світської влади й участь у політичній боротьбі не було справою окремих пап, воно випливало із всієї папської системи. Папа Пій IX оголосив обов'язковим для віруючого католика визнання за римським єпископом світської влади. По помаху папи цілі народи, взявши меч і хрест, ідуть боротися проти кожного, кого папа назве своїм ворогом. В XIII ст. папа не тільки роздає королівські корони, вирішує суперечки князів, але одним своїм словом починає або зупиняє війни, призначає або скидає королів і імператорів, позбавляє їх підданих від присяги й т.д.

У своїй боротьбі за владу папи не вгамовувалися, але користувалися будь-яким випадком, щоб нагадати про свою "першість" і "непогрішність." Так, папа Боніфацій VIII в 1302 р. пише у своїй буллі: "Ми повідомляємо також, що св. апостольський престол і римський первосвященик мають верховенство над усім світом і що цей римський первосвященик є спадкоємець ап. Петра, князь апостолів, намісник Христа на землі, глава всієї Церкви й батько й учитель всіх християн."

Починаючи з XI століття Православна Церква змушена була давати відсіч честолюбним домаганням римських єпископів, оберігаючи принцип канонічної самостійності помісних церков, установлений апостолами.

У боротьбі за світську владу над світом єпископ Рима входить у суперечність із християнським навчанням, тому що меч не до лиця "намісникові" лагідного Ісуса й глибоко спотворює сутність єпископського служіння. Багато представників Церкви й окремих народів почали це усвідомлювати. З XIV століття почався релігійний і моральний занепад папства. Його влада стає усе більш світською, з її інтригами, пишністю й жадібністю до земних багатств. Більшість населення почало стогнати під деспотичним гнітом представників папського двору. Один німецький історик говорить: "Духівництво ставиться із презирством до вивчення богослов'я, зневажає Євангеліє і твори св. батьків; воно мовчить про віру, благочестя й інші чесноти; воно не говорить про заслуги Рятівника і Його чудеса. І таким людям доручають вищі пости в Церкві, називаючи їх пастирями душ!"

Зрештою піднесенню церкви як організації та наддержавної інституції сприяли фактори не тільки релігійні чи суспільні, але й насамперед історичні.

Однак не слід забувати, що церква була єдиною організацією, яка стояла над розмаїттям мов, політичних структур та соціальних груп в регіоні, що був поділений на безліч маленьких князівств, що безперервно воювали між собою. Таким чином, мусимо визнати той факт, що єдиною силою, що була здатною в період своєї могутності об'єднати під своєю політичною владою всі європейські країни, була християнська церква.

Причинами та умовами панування церкви в суспільно-політичному середньовічному житті стали:

-                   Чітка церковна ієрархія, що, на відміну від інших ієрархій, залишалась незмінною майже весь період існування церкви.

-                   Запропонована суспільству християнська мораль являла собою досконалу ідейну основу, що не потребувала корекцій, а отже, була доступна всім і в будь-який час.

Церква не залишалась лише релігійною організацією, але й, прагнучи певної стабільності управління, постійно втручалась у внутрідержавні та міждержавні відносини, виступаючи в них арбітром з правом остаточного вирішення того чи іншого питання.

Використовуючи всі надані їй з часів Римської імперії привілеї, церква в період Середньовіччя стала найбільшим в Європі землевласником і найбагатшим сеньйором. Події, що відбувалися на тлі епохи Середньовіччя, спонукали церкву очолити цілу низку взаємопов'язаних реформаторських рухів, що охопили територію всієї Європи. І коли ці реформи успішно впроваджувалися в життя, церква здобувала безліч прихильників, готових підтримати їхні найрадикальніші починання. Завдяки суспільній думці, яка усвідомлювала себе як частина християнського світу, церква зуміла створити на основі своїх давніх претензій систему надзвичайно ефективного врядування. І, як наслідок, це спричинило дивовижне зміцнення церковної влади.

Європа, розділена на дрібні шматки мовними, соціальними, політичними факторами, в період Середньовіччя потребувала сильного об'єднального руху, який би стояв над усіма проблемами всередині самих держав. Церква виявилась єдиною організацією, здатною реалізувати ідею єдиного європейського суспільства в межах християнського світу. Діяльність окремих груп священнослужителів, а також компетентність церкви у політичних питаннях сприяли росту авторитету цієї інституції, а також частим зверненням до вищого керівництва церкви за допомогою у вирішенні тих чи інших політичних питань.

Наявність у церкви власної судової системи, а також глобальний вплив на правову систему всіх країн християнського союзу сприяв формуванню власного підходу до права та правоохоронної діяльності, захищаючи у такий спосіб права власних служителів та підпорядкованого населення. Поступова інтеграція церкви у суспільне та політичне життя чітко обгрунтовувалася юридично та релігійно з метою переконання суспільства у церковній засадничій легітимності навіть тоді, коли конкретні дії церкви викликали певний негативний резонанс.

Безумовно, це лише фрагментарні нариси тих причин та умов, що в період Середньовіччя вивели церкву та церковне життя на передові позиції у суспільному та політичному житті. На підмурку духовної та релігійної діяльності вища церковна ієрархія взяла в свої руки по суті всі віжки церковної влади, вибудувавши грандіозну структуру законів, судових та фінансових установ.

 

4. Наслідки панування церкви над усією християнською Європою в середні віки

В світлі свого піднесення церква майже протягом двох століть безмежно панувала над усією християнською Європою, впроваджуючи свої погляди та ідеї у середньовічну свідомість. Ось лише деякі з наслідків цього панування:

-                   В період церковного панування відбулась рецепція римського права у формі Юстиніанового "Corpus iuris civilis",що ознаменувало дванадцяте та тринадцяте століття добою законів та права. Відродження канонічного права, що включало в себе і питання тепер вже світського права (сімейне, спадкове), сприяло приведенню до відповідного стану і інших норм як церковного, так і світського порядку. Церква взяла на себе роль механізму, який мав упорядковувати законодавство для християнського світу, пристосовуючи його до нових потреб часу і не відходячи далеко від давніх звичаїв та практики. Папські декреталії (листи-послання) в добу церковної могутності перетворилися на звичайний спосіб видання для християнського світу нових законів. І, як наслідок, і сьогодні ми можемо прослідкувати вплив християнського гуманізму та моралі на право переважної більшості країн.

-                   Під впливом християнської моралі відбулися кардинальні зміни не тільки у матеріально-правових та процесуальних нормах, але і в науковому підгрунті правових наук. Християнська кримінологія, зокрема, запропонувала свій підхід до основних понять злочинності та злочину. Змінилось також і ставлення до самої особи злочинця та до вибору міри покарання для нього.

-                   Забезпечуючи єдину політику щодо всіх християнських держав, церква пропонувала всім державам вступити до можливого союзу, залишаючи за собою місце сеньйора по відношенню до всіх монархів. Не будучи мілітаризованою інституцією, Церква, однак, володіла та неодноразово використовувала всі військові потужності держав — васалів, що безумовно визнавали за церквою це право.

-                   Політична сила та авторитет кожного монарха чи навіть чиновника в першу чергу залежали від їх лояльності до Церкви. Ряд важливих світських документів, включаючи і Велику Хартію Вольностей 1215 року, були прийняті при прямій участі Церкви, що свідчить про зв'язок між світською владою та Церквою з явною домінантою саме церковної ієрархії.

Історія християнської церкви нерозривно пов'язана з історією Європи, з її соціальними, культурними, політичними рухами та реформами минулих століть. Спадщина Церкви, що дійшла до нас крізь віки назавжди закарбована в пам'ятках людської культури. Метою мого дослідження є висвітлення маловідомих сторінок діяльності Церкви в період Середньовіччя, а також формування об'єктивної оцінки до такого історичного феномену як середньовічна Церква.

 

Список використаної літератури

1.       Гуревич А.Я. Культура и общество средневековой Европы глазами современников. — М.: Наука, 1989;

2.       Гусейнов А. Зарождение и развитие церкви в средние века. / Исторический вестник. —№2. — 1974. — С. 34-38;

3.       Добиаш-Рождественская О.А. Церковь и общество средневековой Европы. — М.: Наследие, 1996;

4.       Зарубин Н.В. Средневековая церковь. — С.-Пб.: Нева, 1999;

5.       Карсавин Л.П. Монашество в средние века. — М.: Орион, 1992;

6.       Соколов В.В. Средневековое мировозрение и религия в Западной Европе. М.: Наука, 1982;

7.       История средних веков. / Под ред. С.П. Карпова. — М.: Из-во МГУ, 1998;

8.       История средних веков. / Под ред. Сказкина С.Д. — М.: Высшая школа, 1977.