Загострення лівійської проблеми на початку ХХ ст. і підходи до її вирішення в італійському суспільстві

Загострення лівійської проблеми на початку ХХ ст. і підходи до її вирішення в італійському суспільстві

ЗАГОСТРЕННЯ ЛІВІЙСЬКОЇ ПРОБЛЕМИ НА ПОЧАТКУ ХХ ст. І ПІДХОДИ ДО ЇЇ ВИРІШЕННЯ В ІТАЛІЙСЬКОМУ СУСПІЛЬСТВІ

Вступ

У рефераті розглядається поява і стан так званої лівійської проблеми у відносинах між Італією і Туреччиною, яка викликана зростанням італійських претензій на турецьку Триполійську провінцію в Північній Африці. Також показано різні настрої в італійському суспільстві щодо можливого вирішення цієї проблеми.

Основна частина

Італія задовго до початку італо-турецької кризи 1911-1912 рр. розглядала узбережжя Північної Африки як природну сферу свого впливу. З 70-х років позаминулого століття Італія поступово почала обживати ці землі. Почавши з географічних і археологічних експедицій, вона стала вкладати туди свої капітали, вивозити і ввозити товари. У 1873 р. Італія, як і всі європейські держави, одержала від Туреччини право називатися на цій території "нацією найбільшого сприяння".

Але Італія була не самотня у своїх колоніальних претензіях на ці землі. Кінець XIX - початок ХХ століття для всіх провідних європейських держав ознаменувався насамперед різким загостренням боротьби за ринки збуту, сфери впливу і переділ колоній. Більше усіх процвітали в колоніальних захопленнях країни "старого" капіталізму - Англія і Франція. Відзначаючи, що безсумнівним успіхом Італії в справі захоплення Триполітанії і Кіренаїки стали її вдалі дипломатичні переговори з усіма провідними європейськими країнами, потрібно сказати, що одним з її основних суперників стали саме держави Троїстого союзу - Франція, яка захопила Туніс у 1881 р., і Англія, яка вже панувала на той час у Судані та Єгипті. Вони не бажали бачити сильну сусідку в особі Італії поруч зі своїми новопридбаними колоніями. Формально пообіцявши поважати права турецького султана на недоторканність його провінцій, Франція з півдня і заходу, а Англія зі сходу поступово займали ці землі. Природно, що й Італія в такій ситуації, боячись залишитися осторонь, жадала розширити свої володіння. Колоніальні придбання повинні були, на думку італійського правлячого кабінету, не тільки вирішити проблему збуту промислової і сільськогосподарської продукції, але й зміцнити міжнародний престиж Італії серед великих держав, стабілізувати економічне і політичне становище в країні. Захоплення Францією в 1881 р. Тунісу надовго зіпсувало її відносини з Італією, яка у 1882 р. поспішила підписати договір Троїстого союзу з її суперницями - Німеччиною й Австро-Угорщиною. Спроба італійського уряду закріпити за собою іншу частину Північної Африки - Ефіопію також закінчилася провалом. Але невдалі дії її експедиційних сил у 1887 - 1888 рр. і в 1895 - 1896 рр., що закінчилися поразкою при Адуї, не остудили інтересу Італії до цих земель. Одержавши в результаті проведених воєн дві невеликі колонії в Ефіопії - Сомалі і Еритрею, Італія спрямувала всю свою увагу на останні північноафриканські землі, що залишилися вільними від впливу європейських держав, - Триполітанію і Кіренаїку. Ще раніше в 1880 р. у Бенгазі Італія заснувала свою першу торгову контору, а в 1881 р. відправила в Кіренаїку спеціальну торгову місію.

Вступ Італії у Троїстий союз з Німеччиною й Австро-Угорщиною в 1882 р. ознаменував початок нового етапу в політичному житті країни. Одним з наслідків цього серйозного кроку стало визнання пріоритету інтересів Італії в Триполітанії і Кіренаїці. У 1887 р. Бісмарк підписав сепаратну угоду з Італією, у якому визнавав право Італії на окупацію Триполітанії і Кіренаїки у випадку, якщо Франція активізує свою діяльність у цих чи областях у Марокко. В обмін на обіцянку італійського уряду не перешкоджати захопленню на Балканах Боснії і Герцеговини Австро-Угорщина обіцяла також підтримати територіальні домагання Італії на узбережжя Північної Африки. У 1902 р. Троїстий союз був відновлений, і обидві країни підтвердили свою обіцянку надати дипломатичну підтримку Італії в боротьбі за захоплення Триполітанії і Кіренаїки. У 1907 р. Італія зуміла укласти секретну угоду і з Францією про розмежування сфер впливу в Північній Африці. У тому ж році Риму вдалося домогтися визнання Лондоном "особливих прав" Італії в Лівії. У цій обстановці Австро-Угорщина і Німеччина, яка побоювалася виходу Італії з Троїстого союзу цих країн, домовилися не створювати великих труднощів Італії в Триполітанії. Навзаєм Рим погодився підтвердити в 1907 р. свою участь у Троїстому союзі і підтримати політику країн союзу на Балканах. Одержавши фактично від західноєвропейських держав дипломатичне схвалення на захоплення Триполітанії і Кіренаїки, Італія врахувала і середземноморські інтереси Росії, домовившись з нею про "волю дій" у цьому районі і обіцяючи, в свою чергу, підтримку у питанні про перегляд режиму проток у випадку порушення цілісності Османської імперії [1].

Наскільки великим було в італійців прагнення оволодіти північноафриканськими землями, було видно з того, як італійці ставилися до всяких чуток про намір Франції зайняти хоча б частину Тріполітанії, і з того обурення, що негайно з'являлося в газетах проти європейських країн, у яких бачили не співчутливе ставлення до загарбницьких планів Італії. Напередодні ХХ століття італійців особливо змусила похвилюватися франко-англійська конвенція, укладена в Лондоні 25 березня 1899 р. про розмежування сфер впливу в Судані і між басейнами озера Чад і ріки Нілу. Як тільки став відомим зміст цієї конвенції, італійська преса люто напала не тільки на Францію, але й Англію, а також і на свій власний уряд. За словами газет, італійський уряд не зумів вчасно довідатися про зміст конвенції і запобігти визнанню з боку Англії французького впливу на всю північну частину басейну озера Чад. З приводу цієї конвенції італійська преса звинуватила Англію в "підступній зраді" італійської дружби, а Францію - у новому зазіханні на ті землі, що рано чи пізно повинні будуть належати Італії. Зокрема найбільша сіцілійська газета "Giornale di Sicilia" з цього приводу писала: "Уся провина за це цілком лягає на італійський уряд... Йому належало бути напоготові під час ходу переговорів між Парижем і Лондоном і познайомити англійський уряд з намірами Італії. Чому інші повинні піклуватися про можливі в майбутньому - дуже далекому майбутньому - наші колоніальні наміри, коли щодня наші міністри, нинішні і майбутні, проголошують, що цілісність Турецької імперії священна і неподільна і що Італія повинна піклуватися про себе саму і не шукати лиха на свою голову за кордоном" [2].

Італійський уряд, бажаючи закріпити своє "право" на Лівію в очах суспільної думки всієї Європи, намагався оживити будь-які зносини з, можливо, своєю майбутньою північноафриканською колонією.

"Corriera della sera" з цього приводу під заголовком "Торгівля між Італією і Кіренаїкою" писала: "Як нам повідомляє агентство "Стефані" (головне телеграфне агентство Італії - прим. наша), з 1 серпня може почати діяти періодичне обслуговування причалів пароплавами NGI (італійської компанії по морських перевезеннях - прим. наша) у портах Кіренаїки. Це перша регулярна лінія, що буде встановлена між Кіренаїкою і Європою, і уряд сподівається, що італійська торгівля може широко цим скористатися, виявившись, без сумніву, в кращих умовах, як нація, що має регулярне сполучення, на відміну від нації, що її не має. Мова йде про початок торгівлі з країною майже незайманою, але ринок може бути завойований італійськими фабрикантами тільки за умови, якщо вони пристосуються до смаків і потреб місцевого населення. Лінія заснована не тільки для того, щоб експортувати продукцію, але для полегшення імпорту продукції. Відносини, що можуть установитися між Кіренаїкою й Італією, важливі не тільки з погляду комерції, але також і з погляду політики" [3].

Дії італійського правлячого кабінету викликали справедливі побоювання в турецького уряду. На підтвердження цьому в квітні 1908 р. російський посланець у Римі Мурах у своєму повідомленні писав: "З минулого року, при дуже активній діяльності посла в Константинополі п. Імперіалі, відносини Італії до Туреччини набули трохи двоїстого характеру. Султан і король обмінювалися винятковими люб'язностями і знаками уваги у вигляді листів і посилання надзвичайних уповноважених для доставляння орденів та коштовних подарунків. Між Римом і Константинополем відбувалися зносини, що здавалися зовні дуже дружніми. Але в суто ділових стосунках далеко не було щирості і згоди, на що ясно вказували як секретні відомості нашого дипломатичного листування, так і деякі мої відверті бесіди з міністром закордонних справ з приводу участі Італії в балканських справах. Порта, напевно, не переставала підозрювати її в замірах, якщо не на Албанію, то у всякому разі на Тріполі. Від Тіттоні (у той час міністр закордонних справ Італії - прим. наша) я неодноразово чув нарікання на те, що з Туреччиною не можна мати ніякої справи, від неї неможливо ні в чому домогтися справедливого результату і що Оттоманський уряд, подавлений двірцевими чварами, керується тільки особистими, випадковими і часто темними мотивами" [4].

Ще навесні 1908 р. виявилися досить істотні розбіжності з приводу експлуатації кам'яновугільних копалень у Гераклії, на Малоазіатському березі Чорного моря, де турецька влада самовільно припинила роботи італійської компанії. Суперечка була залагоджена не швидко і лише шляхом рішучого втручання римського кабінету. У різних місцевостях Османської імперії італійські піддані і їхні інтереси піддавалися різним утискам. Особливо це виявлялося в Тріполі і Кіренаїці, куди поступово і наполегливо направлялися італійські колонізатори і торгові підприємства, приваблювані близькістю багатого і майже ще не освоєного краю. Але турки болісно реагували на будь-яку спробу посилення італійського впливу у своїй північноатлантичній провінції. Так, спроби проникнення під виглядом промислових і культурних починань найбільшого в Італії "Banco di Roma", що скупляв за безцінь землі в місцевого населення (одними з основних вкладників банку були Ватикан і урядово-фінансова верхівка країни), зустріли безліч різних перешкод. Крім цього було заборонено щойно відкрите каботажне плавання італійських суден уздовж тріполійського берега і насильно перервані періодичні рейси пароплава "Roma" між Тріполі і портами Хомс і Місурата. Угоди, укладені між турецькими й італійськими підданими про поступку земель, не визнавалися і навіть знищувалися турецькими установами, а винних у цьому місцевих жителів переслідували і висилали адміністративним порядком з Африки. Один з італійців, інженер Бальдарі, що позбавився в такий спосіб великої нерухомості, купленої ним для промислових цілей, був змушений звернутися до італійського уряду зі скаргою і проханням про захист. Становище ускладнювалося і кривавими подіями. У місті Дерні, у Триполітанії був знайдений убитим італійський місіонер, францісканець падре Джустіно. Те, що за інших обставин було б тільки зі співчуттям відзначено в пресі, у даній ситуації стало для італійців новим приводом зажадати відповіді від Туреччини. Турецьке начальство обвинувачувало в цьому злочині одного з італійських співробітників убитого, хоча в самій італійській колонії завзято трималася чутка, що злочин скоїв найманий убивця, підісланий за наказом турецької влади. Для з'ясування цієї загадкової справи й з огляду явної бездіяльності турка італійський уряд навіть послав у Тріполі свої броненосці "Варезе" і "Феруччо", що стояли в тріполітанських водах, очікуючи закінчення цього процесу. Газети жваво обговорювали ці події, намагаючись максимально привернути до них суспільну увагу.

Нарешті суперечка Італії з Туреччиною з приводу відкриття поштових контор дала прямий привід до серйозного зіткнення, що закінчилося украй вигідно для італійського кабінету. На розгляді цього конфлікту необхідно зупинитися більш докладно, тому що саме він послужив свого роду "пробою сил" для Італії відносно Туреччини і наочно продемонстрував ставлення до цієї проблеми інших великих держав. У цій ситуації Рим намагався прозондувати ґрунт і підготувати дипломатичні кола, так само як і суспільну думку, до можливого військового захоплення північноафриканських провінцій. Турецький же уряд, що поєднав слабку дипломатичну роботу з непомірними амбіціями, не зміг дати Італії гідного опору.

Суть конфлікту була не така значна і полягала ось у чому. Серед держав, що мали в Туреччині свої поштові контори, Італія займала одне з останніх місць за їх чисельністю (тільки шість контор). У тих місцевостях, де їх не було, італійська кореспонденція звичайно відправлялася через австрійські поштові контори. Незадоволене наявною ситуацією і вважаючи, що його ущемляють, міністерство закордонних справ Італії виробило свою пропозицію про відкриття нових контор хоча б там, де були поштові бюро інших держав і де італійські колонії були найбільш численні. У бесіді міністра закордонних справ Італії Тіттоні з міністром закордонних справ Австрії бароном Еренталем з'ясувалася думка Риму, який вважав, що, хоча здійснення подібної пропозиції і зменшить прибутковість австрійської пошти в Туреччині, Австрія не може не визнати законність італійських вимог. Наприкінці березня 1908 р. були закінчені всі приготування до утворення нових італійських контор у декількох пунктах, зокрема в Константинополі, Смірні, Єрусалимі, Салоніках, але коли італійський представник заявив Порті про майбутнє відкриття цих поштових установ, вибухнув скандал.

Турецький уряд відповів Італії відмовою. Італія справедливо відмітила, що, як тільки коли всі інші держави закриють свої контори, це зробить і вона. 14 квітня Порта відмовила повторно, у різких виразах підтвердивши, що турецькій владі на місцях дані категоричні накази стати силою проти відкриття контор, до приміщення яких будуть з цією метою приставлені військові варти. Обурена Італія у відповідь вирішила улаштувати "промовисту морську демонстрацію", для чого негайно мобілізувала всю ескадру Середземного моря, що складалася в той момент з чотирьох морських дивізій, до складу яких входили такі нові могутні броненосці, як "Regina Margerita" і "Regina Elena". Усього в загоні були понад 20 великих суден і значна міноносна флотилія при 8.000 чоловік команди. Через 2 дні усе було готове, і перша частина ескадри 20 квітня 1908 р. вийшла в море, прямуючи до берегів Малої Азії, про що міністр закордонних справ сповістив турецького посла і його уряд. Щоб уникнути всіляких ускладнень, ескадра повинна була минати Салоніки й Егейське море і після прибуття в малоазіатські води зайняти турецькі порти з митницями надалі до виконання вимог, які Італія висунула османському уряду. Також передбачалося зайняти всі турецькі порти на всіх островах архіпелагу.

Очевидно, що Італія ніколи б не зважилася на такий зухвалий крок, не заручившись згодою з боку всіх інших європейських країн. Відразу ж були послані пояснювальні ноти до всіх великих держав з проханням підтримати вимоги Італії. В результаті рішучий крок Італії викликав деякий подив, але разом з тим і співчуття європейських держав. Франція першою підтримала італійську точку зору, Німеччина визнала за необхідне порадити Туреччині в майбутньому дотримувати більшої розсудливості і поступливості у своїй політиці, Росія також не виказала ніяких заперечень.

Відплиття сильної і чудово спорядженої ескадри в повній бойовій готовності у поєднанні з рішучістю Італії наполягти на задоволенні своїх вимог справило надзвичайно глибоке враження на турецький уряд і відразу досягло мети. Негайно турецький посол повідомив міністру закордонних справ Тіттоні, що Порта задовольняє головну вимогу Італії про відкриття поштових контор. За повідомленням міністра закордонних справ Туреччини Решид-паші, якщо Італія просить тільки про відкриття п'яти нових контор у тих місцях, де вже є інші іноземні контори, то немає підстав ставитися до неї інакше, ніж до інших держав.

Після традиційного обміну подяками і люб'язностями Італія звернула увагу турецького кабінету на три питання, які хвилювали її: 1) - спосіб дій турецьких чиновників щодо італійських консульських чинів і їхніх підданих; 2) - труднощі, які несправедливо створює турецька влада з метою перешкодити італійцям купувати нерухомість; 3) - невмотивовану заборону італійському пароплаву, що робить рейси між триполітанськими портами, брати пасажирів і товари. Усе це було передано в ноті. При цьому відзначалося, що було б украй бажано негайно розв'язати питання про каботажне плавання в Триполітанії і про зняття з пароплава "Roma" згаданої вище заборони.

Тим часом у вигляді поступки Туреччиною було запропоновано морському загону, що вийшов у море, зупинитися на острові Кріт і там чекати подальших розпоряджень; відправку інших кораблів було затримано. Поступливість зляканої Порти пішла ще далі, й у наступні дні турецький посол заявив, що завжди і в усьому оттоманський уряд готовий іти назустріч усім побажанням Італії. У результаті Італія, яка застосувала як аргумент у суперечці з Туреччиною свій військово-морський флот, одержала повне задоволення своїх вимог, зробила з цієї ситуації певні висновки.

Потрібно сказати, що й італійське суспільство, політичні сфери і преса з напруженою увагою стежили за розвитком і закінченням цього конфлікту з Туреччиною. При цьому "жваве співчуття і схвалення всіх і кожного, майже без відмінностей партій і політичних поглядів, було на боці уряду, в якому всі з задоволенням побачили своєчасний прояв національної гордості і могутності поряд з правильним розумінням значення моменту і щирих потреб та вигод батьківщини. Скептичні голоси деяких - і то далеко не всіх соціалістів і республіканців, що вказували на невідповідність зробленого зусилля і застосованих засобів з порівняною незначністю приводів і результатів, зовсім губилися в загальному патріотичному зриві, подібного якому вже давно не було в Італії. Громадська думка, що нетерпляче очікувала подій, із задоволенням прислухалася до добросердих відгуків майже всієї європейської преси про раптовий сміливий виступ Італії як великої держави, що може змусити поважати свої права і домагання. Швидкий і благополучний результат зіткнення був усюди зустрінутий з наснагою, а безкровна і легка перемога уряду підняла його престиж, а також і особистий авторитет міністра закордонних справ", - писав про події тих днів російський посол в Італії Муравйов [5].

Але незважаючи на такий явний успіх своєї зовнішньої політики, Італія ще не була готова до збройного захоплення Триполітанії і Кіренаїки. У той період її зусилля були спрямовані лише на відновлення прав своєї міжнародної колонізаційної політики і на утвердження своїх прав вважатися нарівні з іншими великою державою. Ці тенденції ясно висловив у своїй промові в палаті депутатів міністр закордонних справ Тіттоні 4 червня 1908 р: "Політика Італії що до Туреччини цілком ясна і певна. Основа її полягає в недоторканності Оттоманської імперії, і, говорячи про недоторканність, я не роблю ні найменших застережень, ні винятків. Виходячи з такого основного початку, ясно, що наші відносини з Туреччиною в даний час цілком дружні, залишаться і надалі такими, якщо сама Порта не почне нічого, здатного їх порушити... Ми не просимо в Туреччини ні вигод, ні привілеїв; але ми вимагаємо не допускати в цьому відношенні ні відстрочок, ні вагань, щоб оттоманська влада не дозволяла собі ніяких обмежень діяльності італійських підданих, які, нарівні з іншими іноземцями, займаються чи будуть займатися економічними підприємствами в імперії. Ми ні під якою умовою не допустимо, щоб італійські піддані зазнавали збитку і не користувалися б однаково з іншими європейцями правами, що випливають із трактатів і капітуляцій, що зв'язують Туреччину стосовно всіх європейських держав" [6].

Багато політичних діячів в Італії виступали виключно за мирний характер проникнення в Триполітанію і Кіренаїку. У Палермо при відкритті відділення колоніального інституту його голова сенатор Демартіно пропонував надати італійській еміграції північноафриканське узбережжя. "Для італійських емігрантів, - сказав оратор, - є, при бажанні, в декількох годинах від Сіцілії неосяжне поле для етнічної колонізації. У Триполітанії і Кіренаїці, які надані міжнародними договорами для економічного розширення Італії, у цих занедбаних країнах, що повернулися до варварства, італійська праця і капітал могли б досягти надзвичайних результатів і повернути ці простори до їх колишньої родючості і багатства" [7].

Усупереч позиції італійської преси і публічним заявам ряду італійських політиків, у країні не було єдності. Як показують архівні документи, частина італійських політичних діячів тверезо оцінювала ситуацію з Триполітанією та Кіренаїкою. Деякі з них цілком заперечували користь колоніальних захоплень для Італії. Цю групу очолював колишній міністр закордонних справ і голова ради міністрів маркіз Рудіні, що писав про помилку Італії, яка побажала "зі снобізму" заснувати колонію на негостинних берегах Червоного моря й у Еритреї, не склавши попередньо ніякого плану і не маючи правильного поняття про вигоди цих дій. "Громадська думка, - писав Рудіні, - із заздрістю дивиться на дійсні або передбачувані успіхи тих країн, що зайнялися колоніальними справами. Хотілося не відстати від інших і будь-де підняти італійський прапор!… Наступні події довести помилку колоніальних прагнень, тому що ... добуті такою дорогою ціною простори непродуктивні, позбавлені зрошення і можливості обробітку. Там, де відсутня продуктивність і споживання, не може бути ні ринку, ні будь-якого торговельного розвитку. З цього основного економічного закону випливає, що Еритрея ні сьогодні, ні в майбутньому нездатна покрити видатки на неї, які вже зроблені і продовжують важким гнітом лягати щорічно на королівський бюджет. Залишається сподіватися, що такий сумний урок послужить принаймні на користь у майбутньому і перешкодить надалі пускатися на нові африканські починання" [8].

Були далекі від оптимізму також і рекомендації багатьох фахівців, які задовго до початку збройного конфлікту з Туреччиною радили строго розраховувати всі шанси на успіх і співвідносити їх з можливими втратами. Мінутіллі, один з відомих авторів, які досліджували Триполітанію, не заперечуючи цілком саму можливість окупації, проте вкрай скептично ставився до цієї витівки. У 1902 р. він писав: "Замість того щоб використати всі засоби для розвитку своєї власної країни, для процвітання свого народу, ми збираємося ... вкласти величезні гроші, сили і навіть життя в захоплення Триполітанії і Кіренаїки ... і в нагороду за це одержати десь за морем, в Африці, величезний простір голого піску з деякими оазисами, з температурою, що коливається від 0 до 40 градусів, та частину квітучого узбережжя моря, яке ще в часи Плінія називалося mare importuosum. І все це заради вищих, не зрозумілих народу міркувань зовнішньополітичної далекоглядності, заради "компенсацій" [9].

Назва Триполітанії і Кіренаїки "nostra terra promessa" - "наша земля обітована" у реальності іноді звучала і як "terra incognita". Гульєльмо Ферреро, знаменитий італійський історик, у своїй газетній статті відверто зауважував, що і саме захоплення, і подальший благоустрій колоній зажадають від Італії величезних коштів, яких у неї немає [10].

Таким чином, Туреччина й Італія на порозі ХХ століття переживали не один з тріумфальних періодів своєї історії. Кожна з них, маючи величезне честолюбство і амбіції, боячись бути обійденої іншими великими державами, пам'ятала про своє колись велике минуле. Одним із засобів довести це усьому світу для Італії було захопити останні вільні від європейського проникнення землі, а для Туреччини - незважаючи на явну нерівність сил, не погоджуватися ні на які поступки.

Протягом свого двохтисячорічного існування Триполітанія і Кіренаїка перебували у складі Стародавньої Римської імперії, яка називала їх своєю провінцією Лівією, а багато пізніше стали африканським вілайєтом Османської імперії. Кожна з них вважала, що має повне моральне право мати ці землі. Але жодна з них не змогла і не захотіла врахувати інтереси корінного населення цієї землі, допустивши у такий спосіб надзвичайно серйозну помилку, що сильно вплинула на весь хід подальших подій.

Література

1. История Ливии в новое и новейшее время / А.З.Егорин, Л.И.Медведко, В.Ю.Кукушкин, Ф.А.Асадуллин; Ред. А.М.Васильев. - Москва: Наука, 1992. - С.65.

2. Giornale di Sicilia. - Palermo, 2.04.1899.

3. Corriera della sera. - Roma, 12-13.07.1899.

4. Архив внешней политики Российской империи (АВПРИ). - Ф.151 "Политархив". - Оп. 482. - Д.3186. - Л.4. Депеша Муравьева от 14/28 апреля 1908 г.

5. Там же. - Л.19-23.

6. Там же.

7. Там же.

8. Там же.

9. Minutelli F. La Tripolitania. - Torino, 1902. - P. 118.

10. Messaggero. - Roma, 18.10.1908.