Запорізьке козацтво

Запорізьке козацтво

Вступ

Не маючи надії на захист степових кордонів державою, український народ організував його самотужки. Цю роль взяло на себе українське козацтво. Термін «козак» вперше зустрічається в джерелах XIII ст. – монгольській хроніці, датованій 1240 р. У перекладі з тюркської означає «одинокий», «схильний до розбою, завоювання». Існують й інші трактування цього слова. Так, у словнику половецької мови за 1303 р. це слово перекладається як «страж», або «конвоїр», у 1490 р. воно вперше з'явилося в Україні на означення людей, що ходили в степ за здобиччю або боротися з татарами.

Із середини XVI ст. пришвидшуються темпи формування козацької верстви. Важливу роль у цьому процесі відіграло заснування Запорозької Січі – своєрідного центру козацьких вольностей, який притягував до себе селян та міщан і став неприступною твердинею на шляху турецько-татарських орд до центральної України.

Протягом другої половини XVI – першої половини XVII ст. на Запорожжі утворився самобутній військовий і соціальний устрій, який відзначався передусім демократичністю. Доступ на Січ мав кожний православної віри, за винятком жінок. Люди, що прийшли на Січ, як правило, змінювали свої прізвища та ім'я, щоб приховати своє походження і минуле. Часто вони отримували глузливі прізвиська, що підкреслювали риси їхнього характеру або зовнішності: Неїжмак, Загубиколесо, Рябошапка, Півторакожуха, Непийпиво. Багато сучасних українських прізвищ походять саме з тих козацьких часів.

1. Соціально-економічні причини виникнення запорізького козацтва

Нові явища у суспільно-економічному житті українських земель, передусім зародження і розвиток фільваркової системи землеробства, мали серйозні наслідки – все більше посилювався феодально-кріпосницький гніт українського селянства, який доповнювався обмеженнями національних і релігійних прав українського народу.

Наступ феодалів на селянство породжував хвилю антифеодальної боротьби, найпоширенішою формою якої були селянські втечі. На Галичині, Західному Поділлі, Волині, де раніше виникла фільваркова система господарства, втечі селян стали масовим явищем.

Українські селяни групами, сім'ями, цілими селищами втікали у майже безлюдні східні й південні окраїни Поділля, Брацлавщини, Київщини.

Пориваючи з феодальною залежністю й осідаючи на нових місцях, втікачі вважали себе вільними людьми і називалися козаками. У другій половині XV – на початку XVI ст. поселення селян-втікачів простягалися цілою смугою від середньої течії Дніпра майже до Дністра. Осередком козацтва, на думку М. Грушевського, було середнє Подніпров'я, його передстепова смуга нижче від Києва, яка у XIV–XV ст. входила до складу Київського князівства, а пізніше – Київського воєводства.

Малозаселені і безлюдні степи, куди переселялися втікачі, були багаті на природні дари. Козаки відроджували землеробство у тих містах, де воно було забуте, і давали йому початок у регіонах, де землеробства не знали. Вони розорювали цілинні землі, прокладали шляхи, будували мости, засновували селища, розводили сади та ін. Крім землеробства, козаки займалися скотарством і промислами.

Серед них були люди, досвідчені у різних галузях ремесла: теслярі, ковалі, зброярі, кушніри, шевці, кравці та ін. Так, на землях Північної України, що відігравали роль буфера між Кримським ханством та володінням польських і литовських правителів, відбувалося формування нової соціальної групи – козацтва [4, с. 188].

Козацькі слободи й хутори вирізнялися значним добробутом порівняно з убогими селищами феодальне залежних селян передусім тому, що вільна людина була більш заінтересована у результатах своєї праці. Але при цьому слід мати на увазі, що козацтво ніколи не було однорідним соціальним прошарком.

Економічна нерівність у козацькому середовищі виникла одночасно з його появою, бо селяни-втікачі істотно різнилися за своїм майновим станом. Поряд з голотою на нові землі з майном і худобою переселялося заможне селянство, міщанство, іноді нижче духовенство і навіть дрібна українська шляхта.

А на нових місцях майнове і соціальне розшарування ще більше посилювалося, бо, з одного боку, заснування власного господарства потребувало значних матеріальних ресурсів, що примушувало козаків «спрягатися» або йти у найми до заможних сусідів, а з іншого – існування вільних земель і відсутність обмежень відкривали широкі можливості для експлуатації заможною частиною козацтва козацької бідноти – «голоти».

Вільні козаки-поселенці утворювали на нових землях і нову суспільну організацію – «громаду». Кожний утікач, що прибував на козацькі землі, вважався вільним від кріпацтва, діставав формально рівні з усіма іншими права користуватися господарськими угіддями і промислами, брати участь у самоврядуванні, зокрема у виборах козацької старшини – отаманів, суддів, писарів та ін.

Незважаючи на пріоритет заможних козаків, козацька громада значною мірою зберегла риси селянського демократизму.

Така суспільна організація, яка не визнавала кріпацтва, одразу ж протиставила себе феодальній державі.

Отже, значну роль в економічному розвитку українських земель відіграло козацтво, яке вийшло на історичну арену в кінці XV ст. Воно успішно освоювало землі Передстепової України, Південного Поділля, Слобожанщини, Північного Причорномор'я і Приазов'я [5, с. 97].

У середині XVI ст. за порогами Дніпра було зосереджено багато українських козаків. Визначну роль у їхньому згуртуванні відігравала Запорізька Січ, що виникла на Нижньому Подніпров'ї в середині XVI ст. її можна визначити як самоврядну військово-політичну організацію народної самооборони з комбінованою громадсько-індивідуальною господарською системою, яка ґрунтувалася на засадах особистої свободи козаків, демократії, самоврядування, федералізму та економічного лібералізму.

Саме між куренями Кіш жеребкуванням переділяв щорічно найбільш прибуткові угіддя – рибні лови, пасовища та сіножаті. Кіш утримував загальновійськові табуни коней, череди худоби, отари овець і торгував ними з сусідами: Польщею, Гетьманщиною, Росією. Індивідуально-трудовою діяльністю на приватному рівні запорожці займалися в паланках – адміністративно-територіальних округах на землях Вольностей запорізьких козаків (у межах теперішніх Запорізької, Дніпропетровської, Донецької, Миколаївської і Кіровоградської областей).

Землеробство в економіці Запоріжжя довго відігравало другорядну роль. Через свою трудомісткість воно було малорентабельним. Скотарство порівняно з ним приносило в 5 разів більший прибуток.

Природні й соціальні умови визначили організаційну форму запорізького господарювання в степу – зимівник (хутір). Зимівники запорізької старшини і багатих козаків – це були великі тваринницькі ферми зі значними посівами зернових. У них не було кріпацтва, що панувало тоді майже в усій Російській імперії, а виробництво ґрунтувалося на власній та найманій праці. Запорізьке хліборобство заклало основу степової житниці, пізніше відомої на всю Європу.

У Вольностях Війська Запорізького відбувався безповоротний процес перетворення загальнокозацької власності, що перебувала у спільному нероздільному користуванні всього війська, на приватну власність.

Господарські осілості запорожців започаткували майбутні села і навіть великі міста. Наприклад, Катеринослав (Дніпропетровськ) виріс на місці запорізького поселення Половині, Запоріжжя сформувалося навколо знаменитого острова Хортиці. Подібне історичне походження мають Нікополь, Кривий Ріг, Олександрія та багато інших міст [1, с. 77].

2. Форми і характер землеволодіння доби Запорізької Січі

Запорізький край здавна славився своїми родючими землями: глибокими чорноземами, просторими пасовищами, багатими луками, численними заводненими балками тощо. Це робило його привабливим в очах кожного землероба і змушувало багатьох українців цілими групами прямувати за пороги Дніпра, шукати там притулку для себе і своїх родин, споруджувати власні житла, отримувати та обробляти землю.

Питання про форми і характер землеволодіння на теренах Вольностей Війська Запорізького поки що остаточно не з'ясовано. В історико-економічній літературі тривають дискусії з приводу того, чи була земля об'єктом приватної власності на Січі. Аналіз документів свідчить, що у дніпровських козаків, як і пізніше у їхніх нащадків за Дунаєм та на Кубані, в основу економічного устрою було покладено ідею володіння, а не право власності. Землею володіло військо, вона належала всім і кожному козакові, аби тільки він сам був причислений до Коша. Стосовно землі, січового й курінного майна ніхто із запорожців не був особою, відокремленою від громади. Проте й саме Військо Запорізьке як юридична особа не було приватним власником, бо тодішня військова власність відповідала сучасній державній власності, тобто Січ знала на зразок «загальнонародної» колективну власність, здобуту завоюванням або спільними зусиллями. Громадське володіння землею не виключало індивідуального землекористування членів війська, які належали до січових і паланкових одружених козаків. Особисте господарювання на землі війська дозволялося звичаєвим правом вільної займанщини земельної ділянки, що обмежувалося лише таким самим правом будь-якого іншого козака. На землю міг претендувати кожний запорожець там, де поспівав першим, і стільки, скільки її брався обробити. З економічного погляду, козаччина починалася там, де були можливість і право такої займанщини. Врешті-решт, рідкісність населення на безлічі угідь довго не була проблемою земельної власності. Саме на праві займанщинного землеволодіння склалися запорізькі хуторські господарства – зимівники, які можна було продавати, давати в заставу, дарувати тощо. Право займанщини мало на Запоріжжі таку саму юридичну силу, як і старовинні акти польських королів, рішення Коша та гетьманські універсали за Б. Хмельницького [3, с. 231].

Бездомні, безсімейні козаки, «товариство» не могли мати ніякої власності, крім плати за службу грошей, зароблених промислом чи добутих шаблею, а в паланці – також худоби й зимівника, що оброблявся найманими робітниками. Право власності на здобич на війні обмежувалося звичаєм. Перед походом кожний запорожець давав присягу, що не затаїть воєнної здобичі й віддасть всю її для поділу на користь війська та курінного товариства. З особистої частки жертвували січовій церкві.

Інститут приватної власності серед запорізьких козаків не був ще остаточно сформований. Проте, вкладаючи в господарство свої гроші і працю, окремі господарі природно прагнули змінити умовний титул власності на безумовний. У Вольностях Війська Запорізького відбувався безповоротний процес перетворення загальнокозацької власності, що перебувала у спільному нероздільному користуванні всього війська, на приватну власність.

Можливості й переваги індивідуального володіння уже були відомі низовим козакам. Про повагу до власності як суттєву рису економічної свідомості запорожців свідчать суворі покарання за злочини проти власності. Злодійство поміж козаками, посягання на січове майно, розбійництво й пограбування своїх каралися на горло і були при рівні до порушення військових законів.

Уся територія Січі поділялася спочатку на 5, а згодом на 8 паланок (округів): на правому березі Дніпра були Кодацька, Інгульська та Бугогардівська, на лівому – Самарська, Орельська, Протовчанська, Кальміуська і біля самого дніпровського гирла – Прогноївська. Центром паланки була слобода, де розміщувалася виборна місцева адміністрація на чолі з полковником та невелика залога. У руках паланкової старшини зосереджувалася адміністративна, судова, фінансова та військова влада. Вона підтримувала порядок на підлеглій території, судила, збирала податки, займалась мобілізацією козаків, організовувала оборону паланок від нападів ворогів тощо. У слободах мешкали переважно одружені козаки і посполиті, тобто селяни. Перехід із посполитих у козаки, як і навпаки, не обмежувався. Дослідники поділяють посполитих на такі категорії: «тяглі одинаки» та «жонаті і можні», які мали свої господарства у слободах, а часто навіть хутори, млини, шинки тощо; «піші» – володіли лише дворами і хатами; «підсусідки» – зазвичай не мали власного господарства і мешкали переважно у дворах «тяглих» посполитих і козаків; «бідні» або «вбогі» – зовсім не мали майна. Всі вони, незалежно від майнового стану, були особисто вільними [6, с. 192].

Офіційно козаки-зимівчаки звалися сиднями, або гніздюками, глузливо – баболюбами та гречкосіями і були підлеглим станом щодо Коша. Їх кликали на війну лише у виняткових випадках особливим пострілом гармати з Січі або оголошенням спеціальних гінців-машталірів від кошового отамана. Крім військової служби, вони сторожували, охороняли кордони, а також лагодили курені у Січі, споруджували артилерійські та інші будівлі. Але головним обов'язком гніздюків було забезпечення найнеобхіднішим, передусім продовольством, січових козаків. Тому вони обробляли землю, розводили коней, рогату худобу, овець, заготовляли сіно на зиму, тримали пасіки, садили сади, обробляли городи, полювали на звіра, ловили рибу й раків, добували сіль, вели дрібну торгівлю, утримували поштові станції тощо. Більшість прибутків запорізьких зимівників доставлялася в Січ, решта залишалася на харчування самих виробників та їхніх родин.

Великі зимівники, які належали переважно січовій старшині і багатим козакам, становили складне товарне господарство, де разом зі скотарством і конярством, розвивалося й землеробство із значними посівами зернових, а також допоміжні господарські галузі: бджільництво, рибальство, млинарство тощо. Працювали тут наймані працівники, кількість яких сягала кількох десятків, під керівництвом господаря або управителя, що також був найманою особою. Про розміри великих зимівників певною мірою свідчать такі дані (табл. 1) опису майна від 1775 р. у господарствах кошового отамана П. Калнишевського, військового писаря І. Глоби та полковника Гараджи.

Таблиця 1. Дані опису майна від 1775 р. у господарствах кошового отамана П. Калнишевського, військового писаря І. Глоби та полковника Гараджи

Щодо власне козацького хліборобства, то здавна по зимівниках, слободах та інших поселеннях козаки «засівали свої поля різним хлібом», передусім у найбагатших на чорноземи і, головне, найвіддаленіших від сусідства татар паланках: Самарській, Кодацькій, Орельській, Протовчанській. Землю для посівів вибирали зазвичай біля річок або на схилах балок і в долинах, оскільки високий і відкритий степ не завжди був придатний для цього. Більше сіяли гречку, ячмінь, овес і горох, менше – жито, ще менше – пшеницю. Площі, засіяні зерном, залежали від заможності господаря та кількості наявної у нього робочої сили. Обрану ділянку експлуатували доти, поки земля не виснажувалася і не ставала непридатною для хліборобства. Тоді вибирали інше місце, де будували зимівник і знову бралися за обробіток землі. Для збереження вирощеного хліба від раптових ворожих набігів його ховали переважно у спеціально викопаних у землі ямах, схожих на підземні погреби, помітні зверху лише для господаря.

Із зростанням з року в рік кількості зимівників (наприклад, 1766 р. їх, за найскромнішими підрахунками, було близько 4 тис.) та розвитком землеробства збільшувалися площі оброблюваної землі. У другій половині XVIII ст. на Запоріжжі почали у великих кількостях висівати пшеницю, жито, ячмінь, овес, гречку та інші культури. Завдяки цьому Січ не тільки стала забезпечувати власні потреби у хлібі, а й вивозити його нарівні з іншими сільськогосподарськими продуктами за межі краю, зокрема до Криму.

3. Економічний розвиток Запорізької Січі

Істотного розвитку на Запоріжжі набули ремесло і промисли. Французький інженер Г. Боплан, який мешкав в Україні протягом 1630–1642 pp., відзначав, що серед козаків «…взагалі трапляються знавці усіх ремесел, необхідних людині: теслі для будівництва жител і човнів, стельмахи, ковалі, зброярі, кожум'яки, римарі, шевці, бондарі, кравці та інші. Вони дуже добре виготовляють селітру, якої вельми багато на цих землях, і роблять з неї чудовий гарматний порох…» [6, с. 193].

Чимало різних майстрів працювали в самій Січі, зокрема, в середині 1670-х років там перебувало не менше 100 ковалів, котрі виробляли різні залізні речі. Жили вони в передмісті Січі, але були приписані до куренів, як і інші козаки. За козацьким звичаєм, ремісники виконували роботу для запорожців за певну платню.

Крім ремісників-одинаків, на Запоріжжі були майстерні, в яких працювало по 10 і більше осіб. Вони передусім виготовляли й ремонтували зброю. До підприємств ремісничого типу належали також водяні млини, кількість яких на запорізьких землях у 1774 р. становила понад чотири десятки.

Запоріжжя славилося своїми майстрами кораблебудування. На Дніпрі існували корабельні верфі, де запорожці будували річковий і морський флоти. Хоч за розмірами суден Чорноморський козацький флот поступався турецькому, але створював йому найсильнішу конкуренцію на Чорному морі.

Заняття промислами вважалося привілеєм козаків. Серед промислів важливу роль в економіці краю відігравали рибальство, добування солі, мисливство, бджільництво. Найрозвиненішим було рибальство, яке не тільки давало козакам необхідний і найуживаніший харчовий продукт – рибу, але й було джерелом багатства для всього війська: «з рибальства козаки й одягалися, і взувалися, і зброю здобували».

Важливу роль у господарському розвитку Запорізької Січі відігравало соледобування. Сіль, яку запорожці збирали біля лівого берега Дніпровського лиману з озер навколо Кінбурна, особливим способом переробляли й перевозили човнами з лівого берега на правий до Станіславівського мису й до балок Солонців і Широкої, а звідти возами доставляли в Січ. Козаки посідали також важливе місце в торгівлі південною сіллю. На річках Буг, Самара, Орель були спеціальні митниці для збирання соляного мита з кожного воза [1, с. 79].

На всьому просторі запорізьких степів водилася величезна кількість найрізноманітніших звірів і птахів. Багато було вовків, лисиць, зайців, оленів, ланей, диких кабанів, ведмедів, лосів, борсуків, горностаїв, річкових бобрів, куниць, видр, диких коней та інших тварин. Гніздилися тут гуси, качки, дрохви, стрепети, баклани, тетеруки, куріпки, кулики тощо. Більшість звірів і птахів були предметом полювання для запорожців і певним джерелом приватних та військових прибутків, хоч і не таким значним, як рибальство.

Надзвичайно важливе значення у житті Запорізької Січі мала торгівля. Її розвитку сприяли як особливості господарювання козаків, їхнього способу життя і суспільного ладу, так і вигідне розташування Вольностей Війська Запорізького та природні шляхи сполучення. Прилягаючи до Азовського й Чорного морів та розміщуючись на роздоріжжі між Україною, Литвою, Польщею і Московською державою, з одного боку, та Кримом і Туреччиною, з другого, Запоріжжя було краєм, через який проходили головні шляхи, що пов'язували ці країни між собою та відкривали деяким з них доступ до морів. Тому, за словами Д. Яворницького, «без перебільшення можна сказати, що вся торгівля Польщі, Литви, України й Південної Росії XVI–XVIII ст. була в руках запорізьких козаків і велася за їх посередництвом».

У межах Вольностей Війська Запорізького були водні й сухопутні шляхи сполучення. По воді пересувалися за допомогою човнів, чайок або галер, по шляхах – «мажів», або «паровиць», тобто великих чумацьких возів та «палубців» – таких самих возів, але зверху вкритих від негоди, запряжених волами, по парі на кожен віз [2, с. 318].

Торгівля водним шляхом зосереджувалася передусім на Дніпрі та його притоках і в лимані, а також на Чорному, Азовському та Мармуровому морях. Запорожці вели її переважно з турками, греками, татарами, вірменами, деякими іншими народами. Для сплаву Дніпром різних товарів на Запоріжжі, як свідчать дослідники, з 1656 р. існував особливий стан людей-лоцманів, якими ставали найхоробріші козаки Кодацької паланки, що жили вище дніпровських порогів. Вони були вільними від усіляких військових повинностей, але мусили проводити купецькі судна через страшні пороги. Головними центрами водної торгівлі були Січ, Очаків, Царгород.

Зокрема, в Січі для іноземних суден був обладнаний так званий «оступ» – глибока бухта, що врізалася в річку Підпільну, оточена з усіх боків густим частоколом для захисту від вітру. Він був доволі значним за розмірами, вміщав усю запорізьку флотилію і, як засвідчують документи, приймав одночасно щонайменше по 10 великих іноземних суден, які прибували переважно з Туреччини та Греції. Всі вони, зупиняючись за версту від Січі, повинні були проходити 20-денний карантин.

Сухопутні дороги, які звалися шляхами, тяглися уздовж і впоперек запорізьких земель і виходили далеко за їх кордони. Найвідоміші транзитні шляхи, що проходили через Запоріжжя і були його торговими артеріями у зв'язках із українськими містами, Польщею, Литвою, Росією, Кримом – Муравський, Чорний (Польський) та Гардовий. Кожен з них мав свої бічні відгалуження та поперечні дороги.

Важливим торговим партнером та імпортером товарів із Січі була Московська держава, яка з XVIII ст. стала називатися Російською імперією. Торгівля з нею йшла суходолом або Дніпром. Спершу вона була безмитною, а із організацією 1753 р. у Переволочній і Кременчуку російських митниць із запорізьких купців, що їхали з товарами, почали стягувати мито [4, с. 191].

Січовий Кіш проводив політику відкритої економіки. Так, на територію Січі не допускався «царев кабак», тобто російська державно-монопольна торгівля горілкою. Тут зберігалося давнє, що сягало ще часів Київської Русі, право на вільний продаж спиртних напоїв. Ними на Січі й у Вольностях міг торгувати кожний, хто заплатив збір у військову скарбницю. У середині XVIII ст. обсяг зовнішньої торгівлі Запоріжжя становив близько 1 млн. крб. з пасивним торговим балансом, тобто з перевищенням імпорту над експортом.

Фінансові ресурси Запорізької Січі складалися із військової здобичі, грошового і хлібного жалування правителів Речі Посполитої, а згодом Московії, податку, прибутків від натуральних і особистих повинностей, оренди, регалій. Тривалий час фінансова система Запоріжжя об'єктивно могла опиратися тільки на зовнішні джерела, передусім військову здобич козаків у війні з турками, татарами й поляками та грошове і хлібне жалування спочатку від польських королів, а потім від московських царів. З часом значення джерел доходів змінювалося.

Військова здобич, що була надзвичайно важливою у XVI і XVII ст. і яку в часи кошового отамана І. Сірка брали в Криму й Туреччині незліченно, втрачає своє значення. І причини тут швидше культурно-економічні, ніж воєнно-політичні. Тривалий приплив дорогоцінних металів і коштовностей так і не збагатив Січ, бо імпорт на Запоріжжі завжди переважав експорт. Перехід від епізодичного насильницького здобичництва до мирного господарювання був економічно вигіднішим.

Грошове жалування козакам вперше призначив 1576 р. король Стефан Баторій, який, за свідченням українських літописців, «…козакам, как городовым, так и запорожским давал жалованье на год по чирвонцю и по кожуху, чем козаки на долгое время были очень доволны» [5, с. 100].

Щоправда, це жалування надходило на Січ дуже нерегулярно, оскільки державна скарбниця Речі Посполитої часто пустувала. Після переходу Січі під зверхність Московії гроші, провіант, різне спорядження, свинець, порох сюди присилали московські царі. Приміром, у 1696 р. Петро І, котрий згодом так зненавидів запорожців, пожалував кожному козакові по карбованцю (горілка тоді коштувала 2 копійки за кварту – майже один літр) і по відрізу сукна за спільну перемогу над турками під Азовом. Упродовж останніх 15 років існування Січі на все 10–12-тисячне військо видавали всього 6660 крб., що було мізерією порівняно з потребою.

На Запоріжжі існував і державний кредит. Наприклад, у 1770 р. Кіш позичив «із військової суми» різним купцям понад 1000 крб. Отже, Січ завжди залишалась економічною структурою, яка частково забезпечувала себе продукцією власних промислів і господарювання на власній території (у Вольностях запорізьких козаків). Разом з тим вона не була замкненою державою. Маючи надлишки одних благ і нестачу інших, вона вела активну зовнішню торгівлю.

Таким чином, Запорізька Січ сформувалася на національному ґрунті і відповідала народним звичаям та способу тогочасного життя. Це була самоврядна військово-політична організація народної самооборони з комбінованою громадсько-індивідуальною господарською системою, що діяла на засадах особистої свободи козаків, демократії, самоврядування та економічного лібералізму, її господарський і державний устрій складався у процесі самостійного розвитку українського суспільства і відображував колорит епохи, передавав характер життєдіяльного українського народу – працелюба, промисловця, воїна-колонізатора степової окраїни. Господарські осілості запорожців започаткували майбутні села і навіть великі міста. Запорізьке хліборобство заклало основи степової української житниці, пізніше відомої в усій Європі [2, с. 321].

Висновки

Отже, територія, яку займали запорожці – «Вольності Війська Запорізького», охоплювала значну частину Півдня України (землі сучасної Дніпропетровської і Запорізької областей, частково – Кіровоградської, Одеської, Миколаївської, Херсонської, Донецької), але до кінця XVII ст. не була чітко окреслена і змінювалася залежно від політичної обстановки. Столицею запорізької вольниці була Січ – своєрідне місто-фортеця. Назва «Січ» походить від слова «сікти», тобто «рубати», і означала первісно укріплення з дерева та хмизу.

Запорозька Січ формувалася на добровільних засадах із чоловіків за умови православного віровизнання та проходження випробувального терміну. Найвищим військовим, адміністративним і судовим органом була загальна військова рада, яка скликалася за потреби й обов'язково на великі свята: Різдво, Великдень, Покрову. Це були загальні збори запорозького козацтва, які відбувалися на січовому майдані.

Істотного розвитку на Запоріжжі набули ремесло і промисли. Чимало різних майстрів працювали в самій Січі, зокрема, в середині 1670-х років там перебувало не менше 100 ковалів, котрі виробляли різні залізні речі. Жили вони в передмісті Січі, але були приписані до куренів, як і інші козаки. За козацьким звичаєм, ремісники виконували роботу для запорожців за певну платню. Крім ремісників-одинаків, на Запоріжжі були майстерні, в яких працювало по 10 і більше осіб. Вони передусім виготовляли й ремонтували зброю. До підприємств ремісничого типу належали також водяні млини, кількість яких на запорізьких землях у 1774 р. становила понад чотири десятки.

Отже, ремесла й промисли посідали значне місце у господарському розвитку Запоріжжя. Продукція їх використовувалася не тільки для задоволення внутрішніх потреб самого козацтва, а й значною мірою спрямовувалася на зовнішні ринки.

Список використаних джерел

1.   Вдовиченко М.Є., Калашник Т.Є., Калініченко В.В., Руденко Р.Г., Шмирьова В.І. Економічна історія. – Х.: ХДЕУ, 2003. – 120 с.

2.   Лановик Б.Д., Лазарович М.В., Матисякевич З.М., Матейко Р.М. Економічна історія України. – К.: Юридична книга, 2004. – 455 с.

3.   Реверчук С., Полулях І. Історія економічних вчень. – Л.: Тріада плюс, 2007. – 352 с.

4.   Тараненко О.С. Історія економічних вчень. – К.: Університет «Україна», 2007. – 301 с.

5.   Чекушина Ю.М., Толстих І.В. Нариси з економічної історії України. – К.: Центр навчальної літератури, 2003. – 140 с.

6.   Юхименко П.І., Леоненко П.М., Ільєнко А.А. Економічна історія. – Біла Церква: БДАУ, 2002. – 319 с.