Кримінологія

Кримінологія

1.Предмет кримінології як науки.

Формирование и успешное развитие любой науки во многом зависят от того, насколько правильно выявлен и точно описан ее предмет. Он не только характеризует основ­ное содержание данной науки, определяет ее место в систе­ме других наук, но и дает возможность четко сформулиро­вать ее цели и задачи перспективных исследований, очертить их разумные границы, утвердиться в выборе методик этих исследований.

К предмету криминологии относится ряд взаимосвязанных проблем, из которых одни являются глав­ными, центральными, а другие вспомогательными, произ­водными и, тем не менее, имеющими существенное значе­ние для глубокого и всестороннего познания содержания этой науки.

К числу главных проблем, образующих сердцевину пред­мета криминологии, относятся: 1) преступность; 2) отдель­ные преступления, как конкретные проявления преступ­ности; 3) личность преступника; 4) факторы преступности, причины и условия отдельных преступлений; 5) преодо­ление преступности и предупреждение отдельных преступ­лений.

Компонентами предмета криминологии, наряду с ее главными, центральными, являются и такие производные от них, уточняющие, как: «фоновые» явления преступно­сти, виктимное поведение граждан и прогнозирование пре­ступности.

 

2.Система кримінології

Криминологические знания складывались на протяже­нии многих веков.. В связи с этим возникает необходимость придать им четкую систему. Без такой системы, естественно, воз­никают трудности в усвоении этих знаний и

Система криминологической науки — разделение единых криминологических знаний на одно­родные компактные части (блоки), внутренне согласован­ные между собой.

По уровню обобщения научно-практической информа­ции сейчас принято подразделять криминологию на Общую и Особенную части.

В Общей части криминологические явления и понятия анализируются глобально, обобщенно, без выделения спе­цифики отдельных видов (групп) преступлений. Ее система, в свою очередь, строится по проблемам, составляющим предмет криминологической науки. Кроме этого, в Общую часть включается научно-информационный материал о становлении криминологической науки, ее методологии и методике, о криминологическом планировании и прогно­зировании преступности в масштабе страны и отдельных ее регионов.

В Особенной части рассматриваются частные кримино­логические теории, объясняющие закономерности отдель­ных видов (групп) преступлений. Последние подразделя­ются по особенностям антисоциальной направленности и преступной мотивации виновных (например, насильствен­ные, корыстные преступления, преступления неосторож­ные) и по особенностям контингента преступников (к при­меру, преступность несовершеннолетних, групповая, реци­дивная, профессиональная преступность).

Уровень обобщения в Особенной части значительно ниже, чем в Общей. Она более динамична, ибо непосред­ственно отражает часто меняющуюся криминогенную си­туацию в стране, а также изменение содержания факторов, причин и условий преступности и отдельных преступлений. В этой части криминологии дается криминологическая характеристика отдельных видов (групп) преступлений, описываются причинно-следственные комплексы, их по­рождающие, обуславливающие, излагаются мероприятия по их предупреждению.

Значение Особенной части состоит в том, что она, с одной стороны, снабжает, подпитывает обще криминологические теории фактическим материалом, а с другой стороны, во­оружает правоохранительные органы рекомендациями, направленными на совершенствование их деятельности по снижению отдельных преступлений в государстве.

3. Методологія, методика та головні поняття кримінології.

К числу главных проблем, образующих сердцевину пред­мета криминологии, относятся: 1) преступность; 2) отдель­ные преступления, как конкретные проявления преступ­ности; 3) личность преступника; 4) факторы преступности, причины и условия отдельных преступлений; 5) преодо­ление преступности и предупреждение отдельных преступ­лений.

4. Кримінологічні дослідженя та його етапи.

Криминологические исследования осуществляются в соответствии с разработанными ранее прикладными про­цедурами, которые предусматривают общую систему дей­ствий и способ организации всего исследования. В этой связи заслуживает внимания вопрос об этапах криминоло­гических исследований. Обычно всякое такое исследование состоит из семи этапов.

Первый этап заключается в выборе предмета (темы) и объекта исследования. Инициатива при этом принадлежит научным учреждениям, практическим органам и отдель­ным ученым-исследователям. На этом этапе изучаются литературные источники и результаты прежних исследо­ваний по избранной теме.

На втором этапе составляется план-программа предсто­ящего исследования, которая должна способствовать его полноте и объективности. Этот рабочий документ опреде­ляет цели и задачи исследования, предполагает выдвиже­ние гипотез, устанавливает сроки его проведения, источни­ки получения информации, определяет формы внедрения полученных выводов и сформулированных предложений. На этом этапе производится выбор методов исследования и технических приемов их реализации. Их определенный набор зависит от предмета, объекта, целей и масштабности исследования.

Третий этап состоит в изготовлении инструментария исследования: анкет, вопросников, тестов, заданий для экспертов, подготовке оргтехники и т.п.

Четвертый этап предполагает создание групп респонден­тов и обследователей, групп экспертов, непосредственных исполнителей, ознакомление их с задачами исследования, проведение с ними инструктажа.

Пятый этап — наиболее трудоемкий и ответственный. Он включает в себя сбор различной криминологической информации. Практикой установлено, что от качества со­бранного эмпирического материала во многом зависит полнота, достоверность и ценность выводов исследова­ния.

Шестой этап — не менее ответственный, потому что на этом участке исследования обобщается и анализируется собранная информация, а также формулируются выводы исследования и вытекающие из них соответствующие на­учные положения и практические предложения и рекомен­дации.

И последний, седьмой этап состоит в реализации науч­ных выводов и положений, практических предложений и рекомендаций проведенного исследования, которые ис­пользуются как в практике деятельности государственных органов, так и в криминологической науке.

5. Методіки кримінологічних досліджень

Наблюдение — метод эмпирического исследования, который заключается в непосредственном восприятии ис­следователем социальной действительности, в прямой ре­гистрации определенных событий и ситуаций. Он является очевидцем этих событий, поэтому черпает информацию о тех или иных фактах и обстоятельствах не из чужих ис­точников, а из личных наблюдений за этими фактами и обстоятельствами. В ходе наблюдения у исследователя складывается непосредственное впечатление об изучаемой среде, помогают точнее понять поступки людей и действия социальных групп. По процедуре проведения метод наблю­дения является сложным, трудоемким и длительным. Все данные наблюдения фиксируются в дневниках и протоко­лах по определенной системе.

Одним из источников получения необходимой кримино­логической информации является изучение документов. Исследователю-криминологу приходится сталкиваться с различного рода официальными и неофициальными доку­ментами. Чаще всего это материалы уголовных дел в целом либо отдельные процессуальные документы, отказные материалы, наблюдательные производства, обобщения судебно-следственной практики, заключения различного рода экс­пертиз, материалы контролирующих органов, статистиче­ские отчеты и сводки, письма, заявления и жалобы граждан по поводу совершенных преступлений, иные документы правоохранительных органов, сообщения средств массовой информации, выступления народных депутатов и т.д.

Статистические методы:

Массовые опросы — это методы получения информации об объективных фактах из жизни людей (события прошло­го и настоящего, формы и характер поведения, последствия поступков и т.д.), а также об их субъективном мире (склон­ности, интересы, мотивы, особенности восприятия явлений и процессов в их познании и т.д.).

Интервью — представляет собой обычную беседу, пред­полагающую прямой контакт исследователя (интервьюера) и опрашиваемого (респондента). Особенность этого метода состоит в том, что опрашиваемый и опрашивающий стал­киваются лицом к лицу. От характера их общения, проч­ности контактов и степени взаимопонимания во многом зависит успех интервью, полнота и качество полученной информации. Запись ответов на поставленные вопросы про­изводится интервьюером (либо его ассистентом) либо за­крепляется механическим путем на пленке.

Анкетирование представляет собой сбор криминологи­ческой информации путем письменного заполнения предварительно разработанных анкет. Анкета — это упорядо­ченный по форме и содержанию набор вопросов, предостав­ленных в виде опросного листа.

За­да­чи уго­лов­ной ста­ти­сти­ки раз­но­об­раз­ны и мно­го­чис­лен­ны, но ос­нов­ные мо­мен­ты мож­но све­сти к сле­дую­щим че­ты­рем по­ло­же­ни­ям:

- офи­ци­аль­ная уго­лов­ная ста­ти­сти­ка пред­став­ля­ет со­бой со­во­куп­ный от­чет о дея­тель­но­сти офи­ци­аль­ных ин­стан­ций - пра­во­ох­ра­ни­тель­ных ор­га­нов и слу­жит ос­но­вой для при­ня­тия ре­ше­ний вла­стя­ми о вы­де­ле­нии го­су­дар­ст­вен­ных средств и рас­пре­де­ле­нии люд­ских ре­сур­сов;

- уго­лов­ная ста­ти­сти­ка - ис­сле­до­ва­тель­ский ин­ст­ру­мент, ко­то­рый слу­жит ос­но­вой для вы­во­дов о том, ка­кие груп­пы на­се­ле­ния и ка­кие ре­гио­ны го­су­дар­ст­ва серь­ез­нее дру­гих по­ра­же­ны пре­ступ­но­стью;

- с по­мо­щью уго­лов­ной ста­ти­сти­ки на­се­ле­ние уз­на­ет о том, на сколь­ко ве­ли­ка ве­ро­ят­ность ока­зать­ся жерт­вой пре­сту­п­ле­ния или, на­про­тив,  сни­ма­ет страх пе­ред пре­сту­п­ле­ния­ми и по­след­нее

- уго­лов­ная ста­ти­сти­ка по­зво­ля­ет ре­шать за­да­чи кон­тро­ля, управ­ле­ния и пла­ни­ро­ва­ния дей­ст­вий за­ко­но­да­те­лей и упол­но­мо­чен­ных на борь­бу с пре­ступ­но­стью го­су­дар­ст­вен­ных ор­га­нов.

 

 

6.      Співвідношення крімінології з іншими науками (кримінальне право та  

       процес, криміналістика, психологія, філософія тощо).

Науки, с которыми криминология имеет связь:

• Уголовное право
• Криминальный процесс
• Криминалистика
• Общая статистика
• Правовая статистика
• Социология
• Психология
• Философия

Криминологическая наука контактирует с уголовным процессом и криминалистикой, так как у нее с ними име­ется ряд общих практических и теоретических проблем. В частности, уголовно-процессуальные нормы устанавли­вают обязательность, порядок, формы и методы выявления, установления, фиксации и устранения причин и условий, способствующих совершению преступлений. А кримина­листика, изучающая тактику, методику и технику рассле­дования преступлений, опираясь на основные теоретиче­ские положения о преступности и ее предупреждении, разрабатывает технические средства, приемы, которые за­трудняют, препятствуют совершению преступлений. Эти средства и приемы «защиты» от преступных посягательств. Криминология включает во всеобъемлющую комплексную систему предупреждения преступлений.

Необходимо отметить наличие тесной связи между кри­минологической наукой и статистической — общей и уго­ловно-правовой. Прежде всего, в прикладных криминологических исследованиях широко используются статистические ме­тоды для сбора и анализа соответствующей информации. Затем сведения, содержащиеся в официальной уголовно-правовой статистике, дают представление об уровне, струк­туре и динамике существующей преступности, а также разносторонне характеризуют личность преступников и деятельность правоохранительных органов.

Философия, как известно, является общеметодологиче­ской базой для всех наук о природе и обществе. В этой роли она выступает и по отношению к криминологии, которая пользуется многими философскими понятиями, категори­ями и законами. Она конкретизирует их применительно к своему предмету.

Особенно тесная связь прослеживается между кримино­логией и социологией. Это обстоятельство дало нам основа­ние рассматривать криминологию как науку юридико-социологическую.

При решении ряда криминологических проблем при­ходится прибегать к достижениям психологии (общей, а чаще всего социальной). С их помощью юристы-кримино­логи объясняют закономерности поведения человека под воздействием социальной среды, процесс влияния на него формальных и неформальных групповых норм, стереоти­пов, эталонов поведения, выбор им тех или иных нравствен­ных ценностей, пути формирования стойких антиобще­ственных взглядов, привычек, «анатомию» и «механизм» преступного поведения.

Для криминологии представляют интерес научные дан­ные психиатрии, когда речь идет о совершении преступле­ния лицами с уменьшенной вменяемостью и психическими аномалиями в рамках вменяемости.

7.Розвиток кримінології у дореволюційний період.

 

 

8. Сучасні  кримінологічні теорії. 

Тео­рии - это со­став­лен­ные умо­зри­тель­ным пу­тем сис­те­мы, со­еди­няю­щие фак­ты по­сред­ст­вом при­чин­но-след­ст­вен­ных свя­зей. Тео­рии пре­ступ­но­сти ка­са­ют­ся при­чин и по­след­ст­вий пре­ступ­но­го по­ве­де­ния, под­вер­жен­но­го из­ме­не­ни­ям от мес­та и вре­ме­ни, под влия­ни­ем из­вест­ных цен­но­ст­ных пред­став­ле­ний.

 

 

9. Кримінологічні теорії біологічної орієнтації.

 

Одним из направлений позитивистской школы является “медицинская модель” подхода к преступности, сторонники которой считали преступление симптомом болезни, а в преступнике видели только больного, страдающего расстройством личности и нуждающегося в лечении. Рассмотрим некоторые из них (биологические теории):

- Тео­рии, изу­чаю­щие фи­зи­че­скую кон­сти­ту­цию и эн­док­ри­но­ло­гию. Они яв­ля­ют­ся яр­ким при­ме­ром  ко­гда-то вы­дви­ну­тых тео­рий, не под­твер­жден­ных прак­ти­кой, но на­столь­ко проч­но осев­ших в умах лю­дей, что мно­гие до сих пор счи­та­ют, что пре­ступ­ни­ком ро­ж­да­ют­ся и вли­ять на них бес­по­лез­ная тра­та вре­ме­ни и средств.

Со­вре­мен­ные кри­ми­но­ло­ги, ана­ли­зи­руя все ра­нее из­вест­ные  тео­рии свя­зы­ваю­щие кон­сти­ту­цию че­ло­ве­ка и пре­ступ­ность при­хо­дят се­го­дня к еди­но­му мне­нию о том, что  фи­зи­че­ский тип - это важ­ный фак­тор меж­лич­но­ст­ных от­но­ше­ний, будь то от­но­ше­ние в сфе­ре по­ли­ти­ки, в по­все­днев­ной жиз­ни, в про­цес­се осу­ще­ст­в­ле­ния со­ци­аль­ных функ­ций или иные ти­пы взаи­мо­дей­ст­вия ме­ж­ду людь­ми. Ре­ак­ция ок­ру­жаю­щих и соб­ст­вен­ное от­но­ше­ние к не­обыч­ной внеш­но­сти влия­ют на со­ци­аль­ное взаи­мо­дей­ст­вие.

На се­го­дняш­ний день нет убе­ди­тель­ных до­ка­за­тельств то­го, что  фи­зи­че­ская кон­сти­ту­ция, функ­цио­ни­ро­ва­ние же­лез внут­рен­ней сек­ре­ции и про­чие био­ло­ги­че­ские фак­то­ры при­чин­но обу­слов­ли­ва­ют пре­ступ­ность; что пред­по­ло­же­ние о свя­зи ме­ж­ду кон­сти­ту­цио­наль­но-фи­зи­че­ской ти­по­ло­ги­ей и тем по­ве­де­ни­ем, ко­то­рое юри­ди­че­ски и со­цио­ло­ги­че­ски оп­ре­де­ле­но как пре­ступ­ное и де­лин­квент­ное, не под­твер­ди­лось.

Кри­ми­но­ло­ги со­глас­ны с тем, что су­ще­ст­ву­ет взаи­мо­связь ме­ж­ду био­ло­ги­че­ски­ми функ­ция­ми моз­га и де­ви­ант­ным по­ве­де­ни­ем, но она не яв­ля­ет­ся спе­ци­фи­че­ской.

 

10.   Соціологічний напрямок розвитку кримінології.

Преступность и преступления представляют собой со­циальные и в то же время уголовно-правовые понятия. Поэтому криминология расположена на стыке двух обще­ственных наук — социологии и права. В этой связи возни­кает вопрос о ее природе. Допускаются высказывания, что криминология — это наука юридическая. Имеются пред­ставления о ней, как о науке социологической (социология преступности). И, наконец, распространен взгляд, согласно которому криминология является социо-правовой, юридико-социологической наукой.

С первым мнением, полагаем, согласиться нельзя, по­тому что такие изучаемые криминологией явления, как факторы (детерминация) преступности, «механизм» еди­ничного преступного поведения, общесоциальные и специально-криминологические меры предупреждения преступ­ности, отдельных преступлений и ряд других явлений не вкладываются полностью в рамки правовых, в частности, уголовно-правовых отношений. Если признать, что крими­нология — наука социологическая, то тогда она будет ис­кусственно изолирована от юридических наук — уголовно­го, административного права и иных отраслей права, кото­рые вносят свой существенный вклад в решение проблем преступности. Более того, при таком подходе возникает неясность, неопределенность в установлении предмета, границ и объемов криминологических исследований.

Социологическая отрасль знаний имеет своим предметом жизнь общества. Помимо общества в целом, как целостно­го организма, проявляющегося в сложной системе обще­ственных отношений, социальных институтов, взаимосвя­занных между собой, она изучает отдельные стороны этого сложного организма: социологию личности, условия фор­мирования ее взглядов, социологию семьи, социальных групп, проблемы занятости, свободного времени, образова­ния, досуга, миграции и урбанизации и т.д. Существенное место в ней отводится социальной патологии: проблемам алкоголизма, наркомании, безработицы, негативной роли отдельных направлений средств массовой информации и иным социальным аномалиям, как предосудительным, общественно вредным, так и общественно опасным. Нельзя не отметить и тот факт, что в кри­минологической науке используются методы конкретно-социологических исследований. И в то же время, что очень важно, криминология обогащает социологию своими основ­ными понятиями, результатами прикладных правовых исследований преступности, указывает ей критерии отгра­ничения преступности от иных социальных аномалий.

 

 

11.   Злочинність як об’єкт кримінологічного дослідження.

Преступность — это относительно массовое, исторически изменчивое, имеющее определенную территориальную и временную распространенность социальное явление, пред­ставляющее собой целостную, основанную на статисти­ческих закономерностях, систему единичных общественно опасных деяний, запрещенных уголовным законом.

Преступность — это социальное явление. Данное утверждение вытекает, во-первых, из того, что преступ­ность существует в человеческом обществе, является реаль­ностью общественной жизни.

Преступность — исторически обусловленное и исто­рически изменчивое явление. Она возникла на определен­ном этапе развития человеческого общества. Преступность, будучи социальным явлением, в то же время обладает правовым, точнее, уголовно-правовым признаком. Ведь в объем преступного включаются те деяния, которые нарушают уголовно-правовые нормы. ) Преступность — собирательное понятие. Она непре­рывно включает в себя множество разнообразных конкрет­ных общественно опасных деяний: насильственных, ко­рыстных, неосторожных и иных преступных проявлений. Она, таким образом, есть не что иное, как совокупность преступлений. Преступность, как массовое социальное явление, раз­вивается в том или ином пространстве. Она имеет поэтому определенную территориальную распространенность.

пре­ступ­ность ха­рак­те­ри­зу­ет­ся тре­мя ос­нов­ны­ми по­ка­за­те­ля­ми: уров­нем, струк­ту­рой и ди­на­ми­кой.

Уро­вень пре­ступ­но­сти яв­ля­ет­ся ко­ли­че­ст­вен­ной ха­рак­те­ри­сти­кой, из­ме­ряе­мой в аб­со­лют­ном вы­ра­же­нии сум­мой со­вер­шен­ных пре­сту­п­ле­ний и их уча­ст­ни­ков (ви­нов­ных лиц), а так­же в ко­эф­фи­ци­ен­тах или ин­дек­сах пре­ступ­но­сти. Офи­ци­аль­ная ста­ти­сти­ка ис­поль­зу­ет два по­ка­за­те­ля:

ко­ли­че­ст­во за­ре­ги­ст­ри­ро­ван­ных пре­сту­п­ле­ний (и их субъ­ек­тов) и

по дан­ным о су­ди­мо­сти.

В за­ви­си­мо­сти от под­хо­да к по­ни­ма­нию фе­но­ме­на пре­ступ­но­сти оп­ре­де­ля­ют­ся:

-пред­мет нау­ки кри­ми­но­ло­гии;

-на­прав­ле­ния и ме­то­ди­ка кри­ми­но­ло­ги­че­ских и меж­от­рас­ле­вых ис­сле­до­ва­ний пре­ступ­но­сти;

-струк­ту­ра пре­ступ­но­сти;

-по­ня­тия со­стоя­ния и ди­на­ми­ки пре­ступ­но­сти;

-ха­рак­тер и ви­ды взаи­мо­свя­зей ком­по­нен­тов пре­ступ­но­сти;

-взаи­мо­свя­зи пре­ступ­но­сти с дру­ги­ми со­ци­аль­ны­ми яв­ле­ния­ми, с об­ще­ст­вом в це­лом;

-круг яв­ле­ний, ко­то­рые мо­гут быть от­не­се­ны к при­чи­нам и ус­ло­ви­ям пре­ступ­но­сти;

-ха­рак­тер и на­прав­лен­ность го­су­дар­ст­вен­но­го и об­ще­ст­вен­но­го воз­дей­ст­вия на пре­ступ­ность, ее при­чи­ны и ус­ло­вия;

- под­хо­ды к про­гно­зи­ро­ва­нию пре­ступ­но­сти.

Уровень преступности — это общее число совершенных преступлений и количество лиц, их совершивших, за определенный период времени в стране либо в отдельном ее регионе (области, районе, городе).

Коэффициенты преступности — представляют собой соотношение числа преступлений и лиц, их совершивших, к численности населения страны либо соответствующего ее региона из расчета на заранее обусловленное число населе­ния — на 100 тыс., 10 тыс., 1 тыс. человек.

Структура преступности означает отношение отдель­ного вида либо группы преступлений ко всей массе преступ­ности в том или ином регионе за конкретный период.

Динамика преступности — показатель, отражающий ее движение во времени.

Цена преступности — дает представление об объеме и характере прямого и косвенного ущерба, который причи­няет преступность обществу.

 

12.   Злочинність як соціальне явище.

Преступность — это социальное явление. Данное утверждение вытекает, во-первых, из того, что преступ­ность существует в человеческом обществе, является реаль­ностью общественной жизни. Во-вторых, она представляет собой одну из форм социального поведения людей. В-тре­тьих, социальна она еще и потому, что в роли преступников выступают члены общества, которые посягают на различ­ные общественные отношения, обеспечивающие нормаль­ное функционирование общественного организма. И, в-чет­вертых, преступность при всех условиях социальна по своим причинам, по своему конкретному выражению и конечным последствиям, а также по характеру мер борьбы с ней.

Преступность является следствием и результатом исто­рически присущих данному обществу социальных противо­речий, которые коренятся в самой основе производственных отношений и вытекающих из них распределительных, со­циальных, нравственных и иных отношений. Порожденная этими противоречиями, преступность, в свою очередь, сви­детельствует о наличии противоречивости между офици­ально признанными общественными интересами и целями, с одной стороны, и общественно опасным поведением от­дельных индивидов, с другой.

 В обществе всегда имеется множество различных кон­фликтов (конфликтов между отдельными людьми и обще­ством в целом, между отдельными людьми и государством, непосредственно между людьми — членами этого общест­ва — гражданами данного государства). Это влечет за собой возможность нарушения социальных норм, в частности, уголовно-правовых норм-запретов. Совокупность фактиче­ски совершенных преступлений непосредственно воспри­нимается людьми и фиксируется соответствующими госу­дарственными органами. Таков механизм внешнего выра­жения преступности.

Что касается последствий преступности, то они, безу­словно, антисоциальны, так как они приводят к существен­ной деформации общества, нарушают слаженное взаимо­действие всех его участников.

И, наконец, меры борьбы с преступностью носили и но­сят социальный характер. Все настойчивее внедряется в практику социальный контроль за преступностью, разра­батываются и реализуются социально-экономические, ор­ганизационно-управленческие, нравственно-воспитатель­ные и иные меры по ее предупреждению и противодействию ей. Естественно, применяются традиционно меры уголовно-правового воздействия в отношении лиц, виновных в со­вершении общественно опасных деяний.

Много десятков лет обсуждается тезис о биологической природе преступности. Его приверженцы исходят из того, что отдельные лица будто бы неизбежно, фатально обрече­ны либо, по меньшей мере, предрасположены быть пре­ступниками. Подобное свойство якобы передается из по­коления в поколение генетическим путем.

Представляется, что веских оснований и бесспорных научных доводов для таких утверждений нет. Биологиче­ские особенности, полагаем, нельзя распространять на преступность в целом, только таким путем не представля­ется возможным объяснить закономерности этого социаль­ного явления. Преступность порождается не патологией человека, а патологией общества.

Между тем, на уровне отдельных видов индивидуально­го преступного поведения, особенно применительно к кон­кретным насильственным и дезадаптивным преступлениям, биопсихологические качества и свойства преступников не следует сбрасывать со счетов. Их нельзя исключать потому, что они при неблагоприятных обстоятельствах внешней среды существенно влияют на процесс становления лич­ности в целом, а также играют иногда решающую роль в механизме преступного поведения отдельных индивидов

 

13.   Поняття, природа та зміст причин злочинності.

при­чи­на­ми пре­ступ­но­сти на­зы­ва­ет­ся со­во­куп­ность со­ци­аль­ных яв­ле­ний и про­цес­сов, ко­то­рые во взаи­мо­дей­ст­вии с об­стоя­тель­ст­ва­ми, иг­раю­щи­ми роль ус­ло­вий, де­тер­ми­ни­ру­ют су­ще­ст­во­ва­ние пре­ступ­но­сти как со­ци­аль­но­го яв­ле­ния, на­ли­чие от­дель­ных со­став­ных ее час­тей, а на ин­ди­ви­ду­аль­ном уров­не - со­вер­ше­ние кон­крет­ных пре­сту­п­ле­ний.

Ис­сле­до­ва­ние при­чин пре­ступ­но­сти рас­кры­ва­ет при­ро­ду это­го со­ци­аль­но-не­га­тив­но­го яв­ле­ния, объ­яс­ня­ет его про­ис­хо­ж­де­ние, по­ка­зы­ва­ет, от че­го за­ви­сит су­ще­ст­во­ва­ние пре­ступ­но­сти, что спо­соб­ст­ву­ет ее со­хра­не­нию, в на­стоя­щее вре­мя его ожив­ле­нию, а что это­му про­ти­во­дей­ст­ву­ет. Толь­ко на ос­но­ве по­доб­ных зна­ний мож­но обес­пе­чить эф­фек­тив­ную борь­бу с пре­ступ­но­стью.

Признаки преступности:

во-пер­вых, в объ­ек­тив­ном ха­рак­те­ре, т.е. при­чи­на по­ро­ж­да­ет след­ст­вие в ре­аль­ной дей­ст­ви­тель­но­сти, а не в соз­на­нии лю­дей;

во-вто­рых, при­чин­ная связь пред­по­ла­га­ет взаи­мо­дей­ст­вие яв­ле­ний, на­хо­дя­щих­ся в по­доб­ной свя­зи. Взаи­мо­дей­ст­вие при­чи­ны и след­ст­вия мо­жет но­сить раз­лич­ный ха­рак­тер - ме­ха­ни­че­ский, фи­зи­че­ский, хи­ми­че­ский, пси­хо­ло­ги­че­ский и т.д.

в-треть­их, лю­бое яв­ле­ние так или ина­че - пря­мо или кос­вен­но, не­по­сред­ст­вен­но или  опо­сред­ст­во­ва­но, свя­за­но со все­ми дру­ги­ми яв­ле­ния­ми

в-чет­вер­тых, все­об­щая связь яв­ле­ний не оз­на­ча­ет, од­на­ко, что все свя­зи рав­но­цен­ны и рав­но­знач­ны, т.е.  сле­ду­ет раз­ли­чать свя­зи су­ще­ст­вен­ные и не­су­ще­ст­вен­ные, не­по­сред­ст­вен­ные и опо­сре­до­ван­ные, пря­мые и об­рат­ные;

в-пя­тых, при­чин­ную связь на­до от­ли­чать от иных ви­дов свя­зи - кор­ре­ля­ци­он­ной, вре­мен­ной и про­стран­ст­вен­ной и пр., т.е. из всей со­во­куп­но­сти яв­ле­ний и про­цес­сов тре­бу­ет­ся вы­де­лить те, ко­то­рые так или ина­че свя­за­ны с пре­ступ­но­стью.

в-шес­тых, для пра­виль­но­го по­ни­ма­ния при­чин­ной свя­зи очень важ­но иметь в ви­ду ее слож­ный, мно­го­сту­пен­ча­тый, ие­рар­хи­че­ский ха­рак­тер.

в-седь­мых, при­чи­на “дей­ст­ву­ет” лишь при на­ли­чии оп­ре­де­лен­ных ус­ло­вий.

в-вось­мых, фи­ло­со­фия при­зна­ет от­но­си­тель­ность де­ле­ния яв­ле­ний на при­чи­ны и ус­ло­вия, т.е. вся­кая при­чи­на яв­ля­ет­ся в оп­ре­де­лен­ном от­но­ше­нии ус­ло­ви­ем, а вся­кое ус­ло­вие в дру­гом от­но­ше­нии мо­жет быть при­чи­ной.

 

14.   Классифікація причин злочинності за рівнем, змістом, механізмом дії.

Мно­го­об­ра­зие при­чин и ус­ло­вий пре­ступ­но­сти, их клас­си­фи­ка­ция:

-по уров­ню дей­ст­вия (1. При­чи­ны и ус­ло­вия пре­ступ­но­сти в це­лом, раз­лич­ных групп и от­дель­ных ви­дов пре­сту­п­ле­ний; 2. на уров­не все­го об­ще­ст­ва, от­дель­ных его со­ци­аль­ных групп и на уров­не от­дель­но­го ин­ди­ви­да);

- по со­дер­жа­нию ( по­ли­ти­че­ские, эко­но­ми­че­ские, идео­ло­ги­че­ские, со­ци­аль­но-пси­хо­ло­ги­че­ские, ор­га­ни­за­ци­он­но-управ­лен­че­ские);

На­до под­черк­нуть, что все де­тер­ми­нан­ты пре­ступ­но­сти про­яв­ля­ют се­бя в по­доб­ном ка­че­ст­ве че­рез пси­хо­ло­гию, соз­на­ние лю­дей, фор­ми­руя или под­дер­жи­вая, ожив­ляя или уси­ли­вая ан­ти­со­ци­аль­ные взгля­ды, стрем­ле­ния, по­бу­ж­де­ния. По­это­му в ко­неч­ном ито­ге пре­ступ­ность все­гда свя­за­на с со­ци­аль­но-пси­хо­ло­ги­че­ски­ми де­тер­ми­нан­та­ми.

Со­ци­аль­но-пси­хо­ло­ги­че­ские яв­ле­ния - взгля­ды, тра­ди­ции, при­выч­ки - час­то на­зы­ва­ют субъ­ек­тив­ны­ми де­тер­ми­нан­та­ми пре­ступ­но­сти, а все, что на­хо­дит­ся вне ин­ди­ви­да и влия­ет на его пси­хо­ло­гию - объ­ек­тив­ны­ми ее де­тер­ми­нан­та­ми.  Это кри­ми­но­ло­ги­че­ская клас­си­фи­ка­ция.

- объ­ек­тив­ные и субъ­ек­тив­ные при­чи­ны;

Объ­ек­тив­ны­ми яв­ля­ют­ся при­чи­ны и ус­ло­вия, су­ще­ст­вую­щие не­за­ви­си­мо от во­ли и соз­на­ния лю­дей (ис­то­ри­че­ски обу­слов­лен­ный уро­вень раз­ви­тия  об­ще­ст­ва, эко­но­ми­ки; сти­хий­ные бед­ст­вия и иные яв­ле­ния при­ро­ды и пр.)

Субъ­ек­тив­ны­ми при­чи­на­ми и ус­ло­вия­ми пре­ступ­но­сти счи­та­ют­ся те ее де­тер­ми­нан­ты, ко­то­рые за­ви­сят от дея­тель­но­сти лю­дей, яв­ля­ют­ся, как пра­ви­ло, ре­зуль­та­том недостатков этой дея­тель­но­сти, оши­бок и упу­ще­ний (пла­ни­ро­ва­нии, куль­тур­но-вос­пи­та­тель­ной ра­бо­те и пр.)

- по на­прав­лен­но­сти, ме­ха­низ­му дей­ст­вия (клас­си­фи­ка­ция ус­ло­вий на фор­ми­рую­щие и спо­соб­ст­вую­щие);

При­чи­ны и ус­ло­вия пре­ступ­но­сти мож­но раз­ли­чать и по на­прав­лен­но­сти, ме­ха­низ­му их дей­ст­вия.

Од­ни из них де­тер­ми­ни­ру­ют не­бла­го­при­ят­ное нрав­ст­вен­ное фор­ми­ро­ва­ние лич­но­сти (не­дос­тат­ки се­мей­но­го, школь­но­го, ар­мей­ско­го вос­пи­та­ния, от­ри­ца­тель­ное влия­ние ок­ру­же­ния и пр.)

Дру­гие свя­за­ны с внеш­ни­ми по от­но­ше­нию к ин­ди­ви­ду ус­ло­вия­ми и си­туа­ция­ми, способствующими, об­лег­чаю­щи­ми или да­же про­во­ци­рую­щи­ми про­яв­ле­ние ан­ти­со­ци­аль­ных взгля­дов и по­бу­ж­де­ний в кон­крет­ном пре­ступ­ном по­ся­га­тель­ст­ве (пло­хая ох­ра­на ору­жия и тех­ни­ки, зло­упот­реб­ле­ние ал­ко­го­лем и пр.)

Пер­вая груп­па де­тер­ми­нант боль­ше свя­за­на с при­чи­на­ми пре­ступ­но­сти, вто­рая - яв­ля­ет­ся пре­иму­ще­ст­ву ус­ло­вия­ми со­вер­ше­ния пре­сту­п­ле­ний.

В свою оче­редь  ус­ло­вия клас­си­фи­ци­ру­ют на:

- фор­ми­рую­щие (свя­за­ны с про­ти­во­ре­чия­ми в об­ще­ст­ве) и

- спо­соб­ст­вую­щие (не­дос­тат­ки в сис­те­ме про­фи­лак­ти­ки и от­сут­ст­вии ор­га­ни­за­ции и управ­ле­ния).

по вре­мен­ной и про­стран­ст­вен­ной рас­про­стра­нен­но­сти (по­сто­ян­ные и вре­мен­ные, на ка­кой тер­ри­то­рии).

- при­чи­ны и ус­ло­вия, дей­ст­вую­щие от­но­си­тель­но по­сто­ян­но и вре­мен­но (в свя­зи с ра­зо­вы­ми об­стоя­тель­ст­ва­ми или со­бы­тия­ми);

- на всей тер­ри­то­рии го­су­дар­ст­ва, от­дель­ных его ре­гио­нах и спе­ци­фи­че­ских зо­нах  (рес­пуб­ли­ки, пор­то­вые го­ро­да, ку­рорт­ные зо­ны, при­ле­гаю­щие к го­су­дар­ст­вен­ной гра­ни­це и пр.), а так­же имею­щие ме­ст­ный, ло­каль­ный ха­рак­тер.

 

Клас­си­фи­ка­ция при­чин и ус­ло­вий  пре­ступ­но­сти тре­бу­ет уров­не­во­го под­хо­да к ним или, как он на­зы­ва­ет­ся в Ва­шем учеб­ни­ке, “по уров­ню дей­ст­вия (су­бор­ди­на­ции). С этой точ­ки зре­ния сле­ду­ет раз­ли­чать не­сколь­ко ви­дов это­го под­хо­да. Пер­вый из них:

- при­чи­ны и ус­ло­вия  пре­ступ­но­сти в це­лом как оп­ре­де­лен­но­го со­ци­аль­но­го яв­ле­ния, су­ще­ст­вую­ще­го в кон­крет­ных со­ци­аль­ных ус­ло­ви­ях и про­яв­ляю­ще­го­ся в со­во­куп­но­сти  об­ще­ст­вен­но-опас­ных дея­ний - пре­сту­п­ле­ний;

- при­чи­ны и ус­ло­вия раз­лич­ных  групп (ви­дов, ка­те­го­рий) пре­сту­п­ле­ний, об­ра­зую­щих струк­тур­ные под­раз­де­ле­ния пре­ступ­но­сти (умыш­лен­ные и не­ос­то­рож­ные, на­силь­ст­вен­ные и ко­ры­ст­ные и пр.);

- при­чи­ны и ус­ло­вия от­дель­ных ви­дов пре­сту­п­ле­ний - убийств, ху­ли­ган­ст­ва, во­ин­ских и пр.

Дру­гой вид уров­не­во­го под­хо­да пред­по­ла­га­ет  вы­яв­ле­ние при­чин и ус­ло­вий пре­ступ­но­сти (в це­лом и от­дель­ных струк­тур­ных ее под­раз­де­ле­ний) на уров­не все­го об­ще­ст­ва (макро уровень), от­дель­ных его со­ци­аль­ных групп и сфер об­ще­ст­вен­ной жиз­ни и на уров­не от­дель­но­го ин­ди­ви­да.

 

15.   Раціоналістична концепція причин злочинності.

Закон о всеобщей, универсальной связи объектов и явлений реальной действительности находит свое выраже­ние в идее (законе) причинности, сущность которой за­ключается в том, что одно явление при определенных условиях порождает другое явление: при этом первое явле­ние выступает как причина; второе — как следствие. Цепь таких причинно-следственных комплексов объективно не­
обходима и универсальна. Это результат того, что в мире существует «связь всего со всем», что в нем наглядно про­сматривается «цепь причин».

 

16.   Антропологічна концепція причин злочинності.

При анализе законов общественного развития всегда необходимо исходить из принципа историзма, который позволяет учитывать исторические условия жизнедеятельности данного общества. Он способствует установлению конкретных исторических состояний изучаемого объекта, явлениям. Их анализ только лишь с точки зрения настоя­щего времени ограничен и даже может быть ошибочным.
В этой связи важно знать, как интересующее нас явление возникло, какие основные стадии проходило в своем развитии и уже на основании этого судить, чем оно стало теперь и может стать в будущем. Безусловно, современность не может быть правильно понята вне связи с прежними стадиями исторического процесса.

 

 

17.   Концепція соціальної детермінації злочинної поведінки.

Идея (закон) причинности распространяется как на природные явления, так и на явления общественные. При­менение и конкретизация этой идеи (закона) для объясне­ния происходящих в обществе явлений и процессов состав­ляет суть категории социального детерминизма, ядром
которого является признание закономерного характера общественного развития. Категория социального детерми­низма позволяет с наибольшей адекватностью вскрывать сложное своеобразие причинных связей между различными
сторонами общественной жизни.

Следует, однако, отметить ряд специфических особен­ностей проявления причинности в социальной среде. Здесь связь между явлениями лишена характера абсолютной не­избежности, поэтому причинность применительно к обществу носит не жесткую (линейную) зависимость, а вероят­ностный характер. Это значит, что в результате определен­ного явления конкретное следствие может наступить, а может и не наступить. Социальные явления порождаются обычно не одним явлением совокупностью явлений и процессов социального свойства.

 

 

18.   Кримінологічна характеристика особи злочинця. Підстави, що потребують її   вивчення.

Сре­ди наи­бо­лее слож­ных, спор­ных и наи­ме­нее раз­ра­бо­тан­ных кри­ми­но­ло­ги­че­ских про­блем яв­ля­ет­ся во­прос о лич­но­сти пре­ступ­ни­ка.

“лич­ность пре­ступ­ни­ка”  мож­но пред­ста­вить, как “со­во­куп­ность свойств, при­су­щих, со­вер­шаю­ще­му или со­вер­шив­ше­му пре­сту­п­ле­ние, че­ло­ве­ку, со­став­ляю­щих его ин­ди­ви­ду­аль­ность”.

лич­ность пре­ступ­ни­ка в кри­ми­но­ло­гии изу­ча­ет­ся на трех уров­нях:

- ин­ди­ви­ду­аль­ном;

- груп­по­вом, и;

- об­щем.

Изучение и учет криминологических особенностей личности позволяет установить отличия преступников от не преступников, выявить факторы, влияющие на совершение преступлений.

 

 

19.   Соціально-демографічні ознаки особи.

Социально-демографические признаки включают в себя сведения о поле, возрасте, уровне образования, роде заня­тий, стаже работы, семейном положении, местожительства, принадлежности к определенной социальной группе и дру­гие данные о социальном статусе лиц, совершающих пре­ступления. Перечисленные признаки сами по себе не явля­ются криминогенными; они, взятые в отдельности, не ха­рактеризуют конкретное лицо как преступника. Между тем взятые в большой совокупности на уровне преступности в целом либо на уровне отдельного вида преступлений и под­вергнутые статистической обработке в сопоставлении с данными официальной демографической статистики, со­держат ценную криминологическую информацию о лич­ности преступников. При таком сопоставлении мы устанав­ливаем связи личности преступника с типичными харак­теристиками всего общества.

Сопоставляя, например, долю мужского и женского на­селения, втянутого в орбиту преступности, исследователи приходят к выводу, что соотношение между женской и мужской преступностью составляет в среднем 1:8. В по­следнее время отмечается тенденция роста женской пре­ступности.

Соотношение различных возрастных групп в массе пре­ступности показывает, что наибольшей криминальной ак­тивностью обладают лица в возрасте 25-29 лет, затем идут 18-24-летние, далее следуют 14-17-летние, и, наконец, 30—40-летние. Подавляющее число преступлений соверша­ют, таким образом, люди молодого возраста. Касаясь обра­зования лиц, совершивших преступления, в сопоставлении со сводными данными об образованности членов общества в целом, мы убеждаемся, что уровень их образования зна­чительно ниже, чем у законопослушных граждан.

Самое низкое образование у лиц, совершающих насиль­ственные и корыстно-насильственные преступления (гра­бежи и разбои), кражи имущества граждан, хулиганство.

В целом, распространенность преступности среди лиц, имеющих семью, ниже чем среди холостяков и разведен­ных. В большинстве случаев, как показывают наблюдения, семья стимулирует положительное поведение. Анализ пре­ступности за последние годы свидетельствует о повышении количества преступников за счет лиц без определенных занятий, безработных и мигрантов.

Из приведенных примеров видно, что социально-демо­графические признаки дают существенную информацию о личности преступников, которая может быть использована как в научных, так и прикладных целях, в частности, при разработке и реализации мер профилактики.

 

 

20.   Кримінально-правові ознаки особи.

Личность преступника также может быть расчленена на ряд элементов с учетом значительного количества ее раз­личных признаков, свойств, черт, особенностей.

Социально-демографические признаки включают в себя сведения о поле, возрасте, уровне образования, роде заня­тий, стаже работы, семейном положении, местожительства, принадлежности к определенной социальной группе и дру­гие данные о социальном статусе лиц, совершающих пре­ступления. Перечисленные признаки сами по себе не явля­ются криминогенными; они, взятые в отдельности, не ха­рактеризуют конкретное лицо как преступника.

Самое низкое образование у лиц, совершающих насиль­ственные и корыстно-насильственные преступления (гра­бежи и разбои), кражи имущества граждан, хулиганство.

В целом, распространенность преступности среди лиц, имеющих семью, ниже чем среди холостяков и разведен­ных.

Из приведенных примеров видно, что социально-демо­графические признаки дают существенную информацию о личности преступников, которая может быть использована как в научных, так и прикладных целях, в частности, при разработке и реализации мер профилактики.

Личностно-ролевые свойства выявляются, изучаются и оцениваются при «ролевом подходе» понимания личности преступника, исходные положения которого заключаются в следующем: поведение человека зависит от социальных позиций, занимаемым им в обществе, это во-первых, и, во-вторых, от понимания и выполнения им своих ролевых обязанностей и функций, которые вытекают из данных со­циальных позиций. Человек в обществе занимает ряд по­зиций и исполняет (по крайней мере, обязан исполнять) различные «роли».

Социальная позиция — это своеобразный узел отноше­ний в социальной системе. Индивид одновременно занимает множество социальных позиций. В семье, к примеру, он отец (мать), брат (сестра), сын (дочь); на производстве ру­ководитель, квалифицированный или подсобный работник; в общественной жизни — активный член определенного объединения (формирования) либо уклоняется от всех форм социально-полезного общения и т.д. Имеет существенное значение при этом то обстоятельство, как человек относит­ся к выбору своей жизненной позиции: проявляет при этом активность либо пассивно занимает уготовленное ему по­ложение, обусловленное средой его обитания с присущим ей издавна сложившимся укладом.

Социально-психологические особенности. Любая соци­альная реакция человека, весь строй его жизни зависят от тех особенностей личности, которые сформировались на базе его психических состояний и процессов в ходе собствен­ного социального опыта: от направленности его личности, мотивационной сферы, от потребностей и стремлений, установок и интересов, то есть от системы его отношений к действительности.

Определяет целостную структуру личности прежде все­го ее направленность, в основе которой лежит возникающая в процессе жизни доминирующая система мотивов, под­чиняющая себе все остальные мотивы и выступающая ядром мотивации его поведения. Мотивационная сфера является «центром» внутренней структуры личности, ин­тегрирующим ее активность.

Потребность отражается в сознании человека как мотив его возможного поведения. Потребности и связанные с ними стремления имеют большей частью социальный характер. Решающая роль в их возникновении принадлежит соци­альной среде. Они источники человеческой активности.

 

 

21.   Морально-психологічні ознаки особи.

Социально-психологические особенности. Любая соци­альная реакция человека, весь строй его жизни зависят от тех особенностей личности, которые сформировались на базе его психических состояний и процессов в ходе собствен­ного социального опыта: от направленности его личности, мотивационной сферы, от потребностей и стремлений, установок и интересов, то есть от системы его отношений к действительности.

Определяет целостную структуру личности прежде все­го ее направленность, в основе которой лежит возникающая в процессе жизни доминирующая система мотивов, под­чиняющая себе все остальные мотивы и выступающая ядром мотивации его поведения. Мотивационная сфера является «центром» внутренней структуры личности, ин­тегрирующим ее активность.

Потребность отражается в сознании человека как мотив его возможного поведения. Потребности и связанные с ними стремления имеют большей частью социальный характер. Решающая роль в их возникновении принадлежит соци­альной среде. Они источники человеческой активности.

Непосредственным толчком действий людей, направлен­ных на удовлетворение потребностей и стремлений, явля­ется интерес. Осознания потребности выступают в форме интересов, последние же решающим образом воздействуют на возникновение и формирование новых потребностей.

Главное, центральное звено в психологической структуре человека занимает его личностная установка, которая ха­рактеризует не какие-то отдельные качества личности, а всю личность в целом. Руководствуясь ею, он оценивает конкрет­ные жизненные обстоятельства и делает выбор линии пове­дения, отдавая предпочтение тем или иным влечениям.

Все перечисленные социально-психологические компо­ненты человека применительно к лицам, совершившим общественно опасные деяния, имеют свои особенности. На­правленность их личности — антисоциальна; мотивация их поведения — анархична, эгоистична, цинична, корыстно-стяжательская. Их потребности социально неоправданны, и личностно-необоснованные, отличаются «бедностью», носят извращенный характер; способы их удовлетворения — общественно порицаемые. Вообще их личностные установки и интересы не совпадают с интересами и целями общества и подавляющего большинства его членов. Некоторым из них свойственно психологическое отчуждение, выражающееся в отсутствии эмоциональных контактов с людьми и в специ­фическом восприятии окружающего мира как чуждого и враждебного им.

Названные социально-психологические особенности в структуре личности преступника свидетельствуют обычно о его постоянной внутренней готовности к преступному по­ведению.

Жизнь людей в обществе регулируется не только права­ми, но и нравственными принципами. Нравственность, как исторически сложившаяся система, включает в себя мно­жество, как правило, неписанных социальных норм. Исходными категориями нравственности являются добро, зло, совесть, достоинство личности, нравственный долг.

Добро представляет собой нравственное выражение того, что способствует интересам общества и счастью людей. Злая воля, злоба, вражда, ненависть, презрение к обществу, человеконенавистничество — все это именуется злом. Со­весть являет собой способность личности осуществлять моральный самоконтроль, испытывать чувство личной от­ветственности за свои действия. Она есть не что иное, как внутренний суд над своими собственными чувствами, же­ланиями, помыслами и поступками; говоря другими сло­вами, суд над самим собой.

 

 

22.   Поняття особи злочинця та межі її дослідження.

Понятие личности человека вообще — это сложное ин­тегрирующее понятие, включающее в себя и биологические, и психологические, и социальные его стороны. Совокуп­ность и единство названных сторон образует его самого.

Личностью признается и преступник — вменяемое лицо, достигшее возраста уголовной ответственности, виновно совершившее общественно опасное деяние. Невзирая на свои негативные качества, оно остается участником обще­ственных отношений, продолжает взаимодействовать с другими людьми и обществом в целом. Факт осуждения не лишает его полностью прав гражданина, а лишь ограничи­вает в известной мере некоторые из них, не освобождает его от обязанностей, видоизменяет, но не освобождает от них.

Преступники, само собой, представляют особый разряд личности; это личность более низкого социального уровня, которая в своем поведении допускает отклонения от требо­ваний социальных норм. Им присущи, как правило, сло­жившиеся особые отношения к окружающей действитель­ности еще до совершения общественно опасного деяния, у них появляется отрицательный взгляд на мир, на смысл жизни, своя собственная отличительная житейская фило­софия, не совпадающая со взглядами и суждениями зако­нопослушного большинства на тот счет, игнорируются нормы морали и требования закона. Будущие, вероятные субъекты преступлений задолго до его совершения обычно ведут недостойный образ жизни. Они совершают грубые, безнравственные поступки, дисциплинарные проступки, административные деликты, гражданские правонаруше­ния. Криминализация их личности происходит постепенно и индивидуально.

Однако на этом этапе развития личности преступника следует отмечать только его социальную запущенность и нет оснований признавать его таковым.

О личности преступника можно говорить только в связи с наступлением юридически значимого события — совер­шения деяния, предусмотренного уголовным законом. Иначе и быть не должно, ибо свойства и качества любого человека, в том числе и преступника, находят свое объек­тивное выражение не иначе как в его действиях и деятель­ности.

Отдельные преступники, наряду с отрицательными со­циальными признаками и свойствами, характеризуются определенными негативными биопсихологичоскими осо­бенностями. Некоторым из них присущи стойкие психические отклонения, отчетливо выраженные волевые, эмоциональные дефекты. Они, конечно же, оказывают также оп­ределенное влияние на поведенческую сторону человека.

Общественная опасность, согласно теории уголовного права, является материальным признаком преступления. И лицо, совершая его, приобретает то же свойство, — свой­ство общественной опасности. До того момента личность преступника таким свойством, повторяем, не обладает. Общественная опасность рассматривается обобщенным признаком личности преступника, в котором находят свое концентрированное выражение все остальные взаимосвя­занные и взаимообусловленные свойства и особенности лица, совершившего общественно опасное и уголовно на­казуемое деяние.

Личность преступника, — как определенное состояние его признаков и свойств, — понятие, ограниченное извест­ным отрезком времени, определенными временными рам­ками. Содержание личности человека, как уже отмечалось, динамично и постоянно изменяющееся. Ее асоциальность, появившись, постепенно зреет, растет и на момент совер­шения преступления окончательно оформляется, проявля­ется наиболее выпукло и четко, что дает основания для качественно новой оценки личности, на этот период уже личности преступника. Следовательно, начальный момент появления «личности преступника» совпадает с фактом совершения преступления.

Она прекращает свое существование после отбытия осуж­денным наказания за совершенное преступление, после достижения целей наказания, после утраты им свойства общественной опасности. Бывает, как показывает практика, исправление осужденных может и не наступить. Однако даже в этом последнем случае нужно говорить не о личности преступника, а о лице, представляющем потенциальную опасность для общества. В связи с чем над ним учреждается административный надзор, к нему применяются иные пре­вентивные меры.

Выявленные и описанные выше признаки, свойства и особенности личности преступника позволяют дать следу­ющее определение этому феномену: личность преступни­ка — это совокупность существенных и устойчивых со­циальных свойств и признаков, биопсихологических осо­бенностей индивида, которые, объективно реализуясь в конкретном совершенном преступлении, придают учиненному деянию характер общественной опасности, а виновному в нем лицу свойство общественной опасности, в связи с чем оно и привлекается к ответственности, пред­усмотренной уголовным законом.

 

 

23.   Структура особи злочинця.

Личность преступника представляет собой целостное образование, состоящее из нескольких элементов, совокуп­ность которых образует ее структуру.

Личность преступника также может быть расчленена на ряд элементов с учетом значительного количества ее раз­личных признаков, свойств, черт, особенностей.

Социально-демографические признаки включают в себя сведения о поле, возрасте, уровне образования, роде заня­тий, стаже работы, семейном положении, местожительства, принадлежности к определенной социальной группе и дру­гие данные о социальном статусе лиц, совершающих пре­ступления. Перечисленные признаки сами по себе не явля­ются криминогенными; они, взятые в отдельности, не ха­рактеризуют конкретное лицо как преступника.

Самое низкое образование у лиц, совершающих насиль­ственные и корыстно-насильственные преступления (гра­бежи и разбои), кражи имущества граждан, хулиганство.

В целом, распространенность преступности среди лиц, имеющих семью, ниже чем среди холостяков и разведен­ных.

Из приведенных примеров видно, что социально-демо­графические признаки дают существенную информацию о личности преступников, которая может быть использована как в научных, так и прикладных целях, в частности, при разработке и реализации мер профилактики.

Личностно-ролевые свойства выявляются, изучаются и оцениваются при «ролевом подходе» понимания личности преступника, исходные положения которого заключаются в следующем: поведение человека зависит от социальных позиций, занимаемым им в обществе, это во-первых, и, во-вторых, от понимания и выполнения им своих ролевых обязанностей и функций, которые вытекают из данных со­циальных позиций. Человек в обществе занимает ряд по­зиций и исполняет (по крайней мере, обязан исполнять) различные «роли».

Социальная позиция — это своеобразный узел отноше­ний в социальной системе. Индивид одновременно занимает множество социальных позиций. В семье, к примеру, он отец (мать), брат (сестра), сын (дочь); на производстве ру­ководитель, квалифицированный или подсобный работник; в общественной жизни — активный член определенного объединения (формирования) либо уклоняется от всех форм социально-полезного общения и т.д. Имеет существенное значение при этом то обстоятельство, как человек относит­ся к выбору своей жизненной позиции: проявляет при этом активность либо пассивно занимает уготовленное ему по­ложение, обусловленное средой его обитания с присущим ей издавна сложившимся укладом.

Социально-психологические особенности. Любая соци­альная реакция человека, весь строй его жизни зависят от тех особенностей личности, которые сформировались на базе его психических состояний и процессов в ходе собствен­ного социального опыта: от направленности его личности, мотивационной сферы, от потребностей и стремлений, установок и интересов, то есть от системы его отношений к действительности.

Определяет целостную структуру личности прежде все­го ее направленность, в основе которой лежит возникающая в процессе жизни доминирующая система мотивов, под­чиняющая себе все остальные мотивы и выступающая ядром мотивации его поведения. Мотивационная сфера является «центром» внутренней структуры личности, ин­тегрирующим ее активность.

Потребность отражается в сознании человека как мотив его возможного поведения. Потребности и связанные с ними стремления имеют большей частью социальный характер. Решающая роль в их возникновении принадлежит соци­альной среде. Они источники человеческой активности.

 

 

24.   Типологізація злочинців та їх відмінність від класифікації.

Типология представляет собой прием (процедуру) на­учного мышления и эмпирического познания. Она заклю­чается в расчленении объектов и явлений на отдельные элементы (типы) по наиболее существенным признакам и выявлении различия между ними. Типология использует­ся при анализе структуры общественных отношений, различных социальных явлении, человеческой личности, в частности, личности преступников. В последнем случае в ее основе лежат признаки, причинно связанные с преступ­ным поведением.

осно­ваниями (критериями) ее построения должны быть:

1)       Характер антиобщественной направленности лич­ности преступников и содержание мотивации их преступного поведения.

2)       Степень глубины антиобщественной направленности личности преступников и стойкость их криминоген­ной мотивации.

По первому критерию всех преступников следует под­разделить на такие четыре типа:

Первый — это насильственный тип личности преступ­ника. Для него характерно явное негативно-пренебрежи­тельное отношение к человеческой личности и ее важней­шим благам: жизни, здоровью, телесной и половой неприкосновенности, спокойствию. Сюда относятся преступники, совершающие преступления против личности и иные пре­ступления, сопряженные с посягательством на личность (например, убийство, причинение телесных повреждений, изнасилование, бандитизм, террористический акт и др.).

Второй тип — это так называемый корыстный тип пре­ступника, в поведении которого проявляются корыстные, стяжательские тенденции, неуважение ко всем формам собственности, игнорирование установленных в государстве правил распределения материальных средств (имущества, доходов).

Третий тип — злостный социально-дезорганизованный, которому свойственно индивидуалистически неуважитель­ное отношение к различного рода социальным установле­ниям и требованиям, гражданскому долгу, а также по всякого рода запретам (к примеру, нарушение правил без­опасности производства, некоторые преступления против безопасности и эксплуатации транспорта и др.).

Четвертый тип — неосторожные преступники. Преступ­ления с их стороны являются следствием проявления легко­мысленно-безответственного и небрежного отношения к своим обязанностям и возможным последствия своего по­ведения. Сюда относятся все преступления, совершенные по неосторожности.

По второму типологическому критерию, то есть в зави­симости от степени глубины антиобщественной направлен­ности личности преступников и стойкости их криминоген­ной мотивации в перечисленных выше трех первых типах надо выделить:

а)  случайных преступников — лиц, впервые совершивших преступление в результате случайного стечения обстоятельств, в противоречии с общей положитель­ной характеристикой всего их предшествующего по­
ведения (для них преступление не доминирующая линия поведения, не закономерный результат крими­ногенного взаимодействия личности и среды, а скорее досадный, хотя и виновный, эпизод в их жизни);

б)  ситуационных преступников — лиц, впервые совер­шивших преступление, не устояв перед воздействием неблагоприятных внешних условий формирования и
жизнедеятельности личности, однако в целом харак­теризуемых больше положительно, нежели отрицательно (между тем допускающих аморальные поступ­ки);

в)  неустойчивых преступников — лиц, совершивших преступление впервые, но допускавших ранее право­ нарушения и в целом характеризуемых отрицательно
(для них не свойственно наличие значительных стой­ких деформаций нравственной сферы);

г) злостных преступников — лиц, совершивших несколько преступлений и находящихся в устойчивой оппозиции к обществу (для некоторых из них совер­шение преступлений стало профессией);

д) особо злостных преступников — лиц, совершающих тяжкие и особо тяжкие преступления (сюда относят­ся и все те, которые совершают преступления в составе организованных групп и преступных организа­ций).

 

 

25.   Поняття причин та умов конкретного злочину.

 

под непосредственной причиной совершения конкретного (единичного) престу­пления следует понимать те негативные социальные явления и процессы нашей действительности, под воздей­ствием которых у виновного лица возникают глубокие и стойкие антиобщественные взгляды, привычки и нравы, предопределяющие в ходе криминогенной мотивации его внутреннюю готовность совершить преступное посяга­тельство.

Применительно к индивидуальному преступному по­ведению имеется в виду, как правило, не общество в целом, а конкретная микросреда, в которой человек постоянно жизнедействует, под влиянием которой складываются его социальные позиции, нравственные ценности, происходит становление и развитие его личности. Эта среда зачастую отличается тем или иным неблагополучием; в ней встреча­ются деформации обыденного сознания, бытуют стереоти­пы предосудительного поведения.

Вторым объектом интересующего нас взаимодействия является личность, личность низшего социального уровня, для которой характерны дефекты нравственности, отрица­тельные жизненные установки, порой волевые, эмоцио­нальные отклонения, социальная запущенность.

Групповое (коллективное) сознание выступает в качестве связывающего звена между общественным сознанием и сознанием индивидуальным.

В сознании индивида именно групповое сознание остав­ляет самый глубокий след. Это происходит потому, что члены группы находятся между собой в постоянном обще­нии, связаны множеством отношений, основанных на оди­наковых чувствах, мнениях и настроениях.

Условия совершения отдельного (конкретного) преступ­ления — это внешние объективные отрицательные фак­ты реальной действительности, которые облегчили его совершение и способствовали достижению преступного результата.

Индивидуальное преступное поведение разворачивается и совершается в определенных условиях, представляющих собой часть внешней среды. Одни из них содействуют со­вершению преступлений, другие препятствуют.

Условия сами по себе непосредственно не могут вызвать преступление. Однако без их наличия оно не состоится. Только под их воздействием у человека возникает намере­ние совершить преступный акт. Сопутствуя причинам, условия придают им определенное развитие, облегчают их формирование и реализацию. Причина преступления ста­новится таковой именно во взаимодействии с условиями, которые способствуют совершению преступлений.

Условия по своему содержанию есть не что иное, как определенные факты реальной действительности, носящие организационный, правовой, конкретно-воспитательный, кадровый характер. Причем, каждому конкретному пре­ступлению присущи свои определенные условия, им спо­собствующие. Поэтому данный вопрос подробно освещает­ся в главах, посвященных проблемам криминологической характеристики и предупреждению отдельных видов пре­ступлений.

 

26.   Взаємодія особи та конкретної життєвої ситуації.

 

 

27.   Механізм злочинної поведінки.

 

 

28.   Мотивація злочинної поведінки.

 

 

29.   Умови конкретного злочину.

Пре­сту­п­ле­ние, как и вся­кий че­ло­ве­че­ский по­сту­пок, пред­став­ля­ет со­бой ре­зуль­тат взаи­мо­дей­ст­вия ин­ди­ви­ду­аль­ных свойств лич­но­сти и объ­ек­тив­ной (внеш­ней для ин­ди­ви­да) си­туа­ции, в ко­то­рой че­ло­век при­ни­ма­ет кон­крет­ное по­ве­ден­че­ское ре­ше­ние.

Ка­ж­дое от­дель­ное пре­сту­п­ле­ние де­тер­ми­ни­ру­ет­ся, с од­ной сто­ро­ны, лич­но­ст­ны­ми осо­бен­но­стя­ми дан­но­го ин­ди­ви­да - его по­треб­но­стя­ми, ин­те­ре­са­ми, мо­ти­ва­ми, це­ля­ми, а в ко­неч­ном ито­ге взгля­да­ми и от­но­ше­ния­ми к раз­лич­ным со­ци­аль­ным цен­но­стям и ус­та­нов­ле­ни­ям, в том чис­ле  к пра­во­вым пред­пи­са­ни­ям и за­пре­там; с дру­гой - со­во­куп­но­стью внеш­них объ­ек­тив­ных об­стоя­тельств, ко­то­рые, взаи­мо­дей­ст­вуя с лич­но­ст­ны­ми об­стоя­тель­ст­ва­ми, вы­зы­ва­ют на­ме­ре­ние и ре­ши­мость со­вер­шить умыш­лен­ное пре­сту­п­ле­ние или дей­ст­вие (без­дей­ст­вие), при­во­дя­щее к пре­ступ­но­му ре­зуль­та­ту по не­ос­то­рож­но­сти.

При этом с по­зи­ций изу­че­ния при­чин от­дель­но­го пре­сту­п­ле­ния и прак­ти­че­ских за­дач про­фи­лак­ти­ки лич­но­ст­ные осо­бен­но­сти ин­те­ре­су­ют кри­ми­но­ло­гию не толь­ко в ста­ти­ке, как уже сло­жив­шие­ся, но глав­ным об­ра­зом в их ди­на­ми­ке - за­ро­ж­де­нии и раз­ви­тии, т.е. в свя­зи с ус­ло­вия­ми нрав­ст­вен­но­го фор­ми­ро­ва­ния лич­но­сти.

Сум­ми­руя ска­зан­ное, мож­но сде­лать вы­вод, что со­вер­ше­ние кон­крет­но­го пре­сту­п­ле­ния яв­ля­ет­ся ре­зуль­та­том взаи­мо­дей­ст­вия не­га­тив­ных нрав­ст­вен­но-пси­хо­ло­ги­че­ских свойств лич­но­сти, сло­жив­ших­ся под влия­ни­ем не­бла­го­при­ят­ных ус­ло­вий нрав­ст­вен­но­го фор­ми­ро­ва­ния ин­ди­ви­да, и внеш­них не­га­тив­ных об­стоя­тельств, об­ра­зую­щих си­туа­цию пре­сту­п­ле­ния (кри­ми­но­ген­ную си­туа­цию). Дан­ный вы­вод ука­зы­ва­ет на два уров­ня взаи­мо­дей­ст­вия лич­но­сти с со­ци­аль­ной дей­ст­ви­тель­но­стью при со­вер­ше­нии кон­крет­но­го пре­сту­п­ле­ния: уро­вень ус­ло­вий нрав­ст­вен­но­го фор­ми­ро­ва­ния ин­ди­ви­да и уро­вень кон­крет­ной си­туа­ции со­вер­ше­ния пре­сту­п­ле­ния.

На уров­не не­бла­го­при­ят­ных ус­ло­вий нрав­ст­вен­но­го фор­ми­ро­ва­ния лич­но­сти соз­да­ют­ся пси­хо­ло­ги­че­ские пред­по­сыл­ки, воз­мож­ность со­вер­ше­ния пре­сту­п­ле­ния дан­ным ли­цом. На уров­не кон­крет­ной си­туа­ции по­доб­ная воз­мож­ность реа­ли­зу­ет­ся в дей­ст­ви­тель­ность. На этих двух уров­нях про­яв­ля­ет­ся и связь при­чин и ус­ло­вий пре­ступ­но­сти с при­чи­на­ми и ус­ло­вия­ми от­дель­но­го пре­сту­п­ле­ния. При­чи­ны и ус­ло­вия пре­ступ­но­сти  раз­лич­ны­ми свои­ми сто­ро­на­ми “вхо­дят” в ин­ди­ви­ду­аль­ные ус­ло­вия нрав­ст­вен­но­го фор­ми­ро­ва­ния лич­но­сти, про­яв­ля­ют­ся в их со­дер­жа­нии и в то же вре­мя они оп­ре­де­ля­ют кон­крет­ные си­туа­ции, в ко­то­рых ока­зы­ва­ет­ся и дей­ст­ву­ет ин­ди­вид. В свою оче­редь при­чи­ны от­дель­ных пре­сту­п­ле­ний от­ра­жа­ют на ин­ди­ви­ду­аль­ном уров­не при­чи­ны пре­ступ­но­сти и кон­крет­ные си­туа­ции, воз­ни­каю­щие в ре­аль­ной дей­ст­ви­тель­но­сти.

 

 

 

30.   Класифікація ситуацій.

 

 

 

31.   Поняття і сутність виктомології.

Совершение значительного числа преступлений зависит не только от преступника, но и от потерпевшего в резуль­тате их взаимодействия. Потерпевший играет не последнюю роль в процессе зарождения, развития и раз­решения криминогенной ситуации. проблемы личности и по­ведения потерпевших от преступлений стали предметом криминальной виктимологии. Виктимология в букваль­ном переводе с латинского (victima— жертва и греческого logos — учение) означает учение о жертве. Основными ис­ходными понятиями виктимологии являются «жертва», « виктимность », « виктимизация ». Жертва преступления с точки зрения криминальной виктимологии — это пострадавшее физическое лицо неза­висимо от того, признано ли оно потерпевшим в уголовно-процессуальном порядке и оценивает ли себя таковым субъективно. Понятие жертвы аналогично понятию потер­певший. Главное состоит тут в том, чтобы потерпевший был одним из элементов криминогенной ситуации и своим по­ведением в известной мере содействовал преступлению. Виктимность — это повышенная степень предрасполо­женности того или иного лица к тому, чтобы стать потер­певшим, жертвой преступления в силу присущих ему ка­честв (свойств). Это понятие обозначает одновременно и определенное явление, и образ действий человека. Криминологию интересует постоян­ная повышенная виктимность (так сказать, супервиктимность) отдельных лиц, как социально обусловленное свой­ство их личности. Имеется в виду их «способность» стать жертвой преступления в обстановке, когда такой исход мог быть объективно предотвращен. Иначе говоря, неспособ­ность противостоять преступнику, избежать опасности там, где она объективно могла быть предотвращена. Чем боль­шая вероятность у человека стать жертвой преступления, тем большей виктимностью он наделен. Степень виктимизации личности зависит от пола, воз­раста, образования, профессиональной занятости, ее нрав­ственно-психологических особенностей и от характера со­вершаемых при этом преступлений. Виктимное поведение потерпевшего в механизме пре­ступного поведения может быть и нейтральным, и прово­кационным. Но в том и другом случае оно играет не последнюю роль в возникновении намерения у виновного совер­шить преступное посягательство, облегчает при этом его криминогенную мотивацию, способствует окончательному выбору им преступного варианта поведения, существенно влияет на наступление преступного результата. Таким об­разом, «вина» таких потерпевших при совершении пре­ступления против них самих вполне очевидна. Вести борь­бу с преступностью следует одновременно двояким путем, а именно: путем уменьшения преступников и путем уменьшения числа лиц, которые в силу индивидуальных особенностей могут при наличии известных обстоятельствстать жертва­ми преступлений. С этой целью во втором случае разраба­тываются меры виктимологической профилактики.

 

 

 

32.   Поняття та сутність суїцидології.

Негативные социальные факторы и личностные деформации:

o       Конфликтные ситуации

o       Социально- психологическая адаптация

o       Крах ценностных ориентаций

o       Провоцирующие внешние обстоятельства

o       Мотивационная готовность

o       Принятие решения

o       Парасуицид

o       Суицид

 

 

33.   Вплив соцільного микросередовища на формування особи.

 

Социально-психологические особенности. Любая соци­альная реакция человека, весь строй его жизни зависят от тех особенностей личности, которые сформировались на базе его психических состояний и процессов в ходе собствен­ного социального опыта: от направленности его личности, мотивационной сферы, от потребностей и стремлений, установок и интересов, то есть от системы его отношений к действительности.

Определяет целостную структуру личности прежде все­го ее направленность, в основе которой лежит возникающая в процессе жизни доминирующая система мотивов, под­чиняющая себе все остальные мотивы и выступающая ядром мотивации его поведения. Мотивационная сфера является «центром» внутренней структуры личности, ин­тегрирующим ее активность.

Потребность отражается в сознании человека как мотив его возможного поведения. Потребности и связанные с ними стремления имеют большей частью социальный характер. Решающая роль в их возникновении принадлежит соци­альной среде. Они источники человеческой активности.

 

 

34.   Фонові явища та їх профилактика.

 

 

 

35.   Обставини, що сприяють викревленню кримінологічних показників.

 

 

 

36.   Поняття та природа злочинності.

Преступность — это относительно массовое, исторически изменчивое, имеющее определенную территориальную и временную распространенность социальное явление, пред­ставляющее собой целостную, основанную на статисти­ческих закономерностях, систему единичных общественно опасных деяний, запрещенных уголовным законом

Преступность — это социальное явление. Данное утверждение вытекает, во-первых, из того, что преступ­ность существует в человеческом обществе, является реаль­ностью общественной жизни. Во-вторых, она представляет собой одну из форм социального поведения людей. В-тре­тьих, социальна она еще и потому, что в роли преступников выступают члены общества, которые посягают на различ­ные общественные отношения, обеспечивающие нормаль­ное функционирование общественного организма. И, в-чет­вертых, преступность при всех условиях социальна по своим причинам, по своему конкретному выражению и конечным последствиям, а также по характеру мер борьбы с ней.

Преступность — исторически обусловленное и исто­рически изменчивое явление. Она возникла на определен­ном этапе развития человеческого общества. Преступность, будучи социальным явлением, в то же время обладает правовым, точнее, уголовно-правовым признаком. Ведь в объем преступного включаются те деяния, которые нарушают уголовно-правовые нормы. Преступность — собирательное понятие. Она непре­рывно включает в себя множество разнообразных конкрет­ных общественно опасных деяний: насильственных, ко­рыстных, неосторожных и иных преступных проявлений. Она, таким образом, есть не что иное, как совокупность преступлений. Преступность, как массовое социальное явление, раз­вивается в том или ином пространстве. Она имеет поэтому определенную территориальную распространенность. Мож­но и надо различать преступность в масштабе всего государ­ства либо территориального его подразделения.

 

 

37.   Поняття злочинності та її ознаки. Виміри (показники) злочинності.

 

 

 

38.   Кількісні показники злочинності. Коефіцієнти злочинної інтенсивності та їх   формула.

Всестороннее изучение и анализ преступности предпо­лагают ее постоянное измерение в масштабах всей страны и в рамках отдельных регионов. количественно-качественное измерение преступности производится путем выявления таких основных статистических показателей, как: уровень преступности, коэффициенты преступности, структура преступности, динамика преступлений. Уровень преступности — это общее число совершенных преступлений и количество лиц, их совершивших, за определенный период времени в стране либо в отдельном ее регионе (области, районе, городе). Данный показатель характеризует преступность с количественной стороны, определяет ее меру, величину. Коэффициенты преступности — представляют собой соотношение числа преступлений и лиц, их совершивших, к численности населения страны либо соответствующего ее региона из расчета на заранее обусловленное число населе­ния — на 100 тыс., 10 тыс., 1 тыс. человек. Коэффициент интенсивности преступности определяет­ся по формуле:

где Кп — количество преступлений, Чн — численность населения региона; ЗОЧН — заранее обусловленное число населения, в расчете на которое определяется коэффици­ент.

Коэффициент преступной активности населения может быть выведен по формуле:

где КПр — количество преступников; Чн — численность населения региона; ЗОЧН — заранее обусловленное число населения, в расчете на которое определяется данный ко­эффициент.

Следует заметить, что тот и другой коэффициенты могут быть исчислены по отношению как к преступности в целом, так и по отношению к отдельным видам (группам) преступ­лений.

Структура преступности означает отношение отдель­ного вида либо группы преступлений ко всей массе преступ­ности в том или ином регионе за конкретный период. Она определяет долю (удельный вес) выделенных по определен­ным основаниям различных категорий преступности. Бла­годаря этому показателю выявляются строение преступ­ности, ее внутренняя форма.

Динамика преступности — показатель, отражающий ее движение во времени. Поскольку преступность подвер­гается непрерывным изменениям, постольку исследовате­лям (практикам и ученым) необходимо знать не только уровень и структуру преступности на конкретную дату, но и движение названных показателей в течение определен­ного времени. Цена преступности — дает представление об объеме и характере прямого и косвенного ущерба, который причи­няет преступность обществу. Прямой ущерб имуществен­ного (материального) свойства исчисляется в денежном выражении.

 

 

39.   Якісні характеристики злочинності. Структура злочинності та її формула.   Динаміка злочинності.

 

Структура преступности означает отношение отдель­ного вида либо группы преступлений ко всей массе преступ­ности в том или ином регионе за конкретный период. Она определяет долю (удельный вес) выделенных по определен­ным основаниям различных категорий преступности. Бла­годаря этому показателю выявляются строение преступ­ности, ее внутренняя форма.

Каждое социальное явление, включая и преступность, состоит из ряда частей (элементов), находящихся в соот­ношении друг с другом. Функциональное назначение по­нятия структуры состоит в том, чтобы отобразить устойчи­вую упорядоченность такого соотношения в данных усло­виях.

При определении структуры преступности вся преступ­ность (П) берется за 100%, а интересующий нас вид (группа) преступлений (В п) принимается за икс (X). Отсюда искомый показатель выводится по такой формуле:

Он выражается в процентах и характеризует преступ­ность с качественной стороны.

Структура преступности может быть построена по со­циально-демографическим, уголовно-правовым и крими­нологическим группировочным основаниям. Сколько и какие такие основания надо учитывать, решает исследова­тель. Важно, чтобы они были объективными и способство­вали реальной действительности, а также максимально способствовали решению стоящей перед исследователем задачи.

Структура преступности возможна и по следующим кри­минологическим группировочным признакам: по разным сферам хозяйственной деятельности, где совершены пре­ступления; по характеру межличностных отношений (в сфере служебных, семейных, бытовых отношений); по от­дельным регионам страны (таким путем мы определяем так называемую «географию» преступности); по доминирующей антисоциальной мотивационной направленности личности преступников (насильственные, корыстные преступления); по месту и времени совершения преступлений; по характе­ру взаимоотношений виновных и потерпевших и т.д.

Динамика преступности — показатель, отражающий ее движение во времени. Поскольку преступность подвер­гается непрерывным изменениям, постольку исследовате­лям (практикам и ученым) необходимо знать не только уровень и структуру преступности на конкретную дату, но и движение названных показателей в течение определен­ного времени. Достигается это путем установления отноше­ния уровня и структуры преступности настоящего либо иного периода времени к ее уровням и структуре за пред­шествующие периоды. Поэтому данный показатель явля­ется комплексным. Он характеризует преступность с коли­чественной и качественной стороны.

На динамику преступности оказывает влияние ряд со­циальных и правовых факторов, а именно:

— изменение социально-экономических условий жизни
общества;

— состояние и характер тех социальных явлений и про­цессов, которые детерминируют преступность;

— складывающаяся демографическая ситуация в стране  и отдельных ее регионах (рост рождаемости и смертности населения, изменение его возрастной структуры, активизация миграции граждан из других мест, например, под влиянием интенсивного промышленного освоения региона и т.д.);

  - изменения уголовного законодательства (кримина­лизация — введение в УК новых составов преступлений или декриминализация — отмена уже имеющих­ся составов либо частичное изменение их конструк­ций);

—   состояние и меры эффективности правоохранительной и правоприменительной деятельности (повыше­ние и снижение активности органов уголовной юстиции в широком смысле слова, несовершенство реги­страции преступлений и т.д.).

 

 

40.   Поняття латентної злочинності. Латентність злочинності: природна і штучна.

Латентність злочинності — ознака, яка відображає існування в країні тієї реальної ситуації, коли певна частина злочинності зали­шається неврахованою. В усіх державах фактична злочинність пе­ревищує ту кількість злочинів, які зареєстровані їх органами. За межами обліку залишається латентна (прихована) злочинність, так звана «темна цифра» злочинності.

більш пра­вильно розглядати латентну злочинність як сукупність фактично вчинених злочинів, які, однак, не були виявлені або внаслідок інших обставин не стали відомими правоохоронним і судовим органам, відомості про які в зв'язку з цим не знаходять відображення в офіційній кримінально-правовій статистиці. Латентна злочинність у кримінологічному аспекті (в нашому розумінні, означеному вище) — це сукупність не виявлених і не включених в статистичну звітність злочинів. Під латентною зло­чинністю в криміналістичному значенні розуміються не виявлені і не розкриті злочини. Латентну злочинність у кримінально-процесуаль­ному значенні становлять ті злочини, вчинення яких не потягло за собою виникнення юридичних наслідків — порушення і вирішення кримінальної справи в порядку кримінального судочинства.

В структуре латентной преступности по механизму ее образования можно выделить четыре разновидности.

Первая охватывает собой совокупность преступлений, о факте совершения которых ни правоохранительным орга­нам, ни представителям администрации предприятий, организаций и учреждений, ни отдельным гражданам ни­чего не известно. О преступном событии знает только винов­ный и его сообщники, не заинтересованные в разглашении сведений о нем.

Вторую разновидность латентной преступности состав­ляет большой массив преступлений, которые, хотя и из­вестны должностным лицам — руководителям соответству­ющих подразделений или учреждений, отдельным граж­данам, — но ни те, ни другие не сообщают о них в соответ­ствующие органы. Третью разновидность латентной преступности обозна­чают иногда термином «пограничные ситуации». Она пред­ставляет собой группу тех преступлений, информация о которых стала известна правоохранительным органам, но конкретный работник которого ошибочно, добросовестно заблуждаясь, либо не имея достаточной профессиональной подготовки, дал неправильную юридическую оценку дея­нию, не усмотрел в нем признаков состава преступления, в связи с чем оно оказалось вне статистического учета.

И последнюю разновидность латентной преступности составляют те преступления, которые стали известны пра­воохранительным органам, но их представитель по различ­ным соображениям не регистрирует их.

 

 

41.   Характеристика сучасної злочинності в Україні та її особливості.

Основные периоды:

                                I.      1972- 1977 гг.- относительная стабильность, колличество преступлений- 170 тыс, прирост +1,7

                             II.       1978-1983гг.- значительный рост преступности, 237 тыс преступлений, прирост +9

                           III.      1984- 1988 гг. относительная стабилизация, 237 тыс преступлений, прирост +0,6

                          IV.      1989-1995 гг.- стремительный рост преступности, преступность возросла в 2,6 раза по сравнению с предыдущим периодом, прирост +15, 1

                             V.      1996-1999 гг.- стабилизация и уменьшение преступности, колличество преступлений 559 тыс, коэфициэнт прироста -3,4.

 

42.   Поняття причин і умов злочинності як соціального явища.

 

 

43.   Кримінологічна характеристика профілактичної діяльності.

 

ПРЕДУПРЕЖДЕНИЕ ПРЕСТУПНОСТИ  или иначе называемая - ПРОФИЛАКТИКА ПРЕСТУПНОСТИ. Эти два термина (с точки зрения  этимологии) идентичны и ими пользуются как взаимозаменяющими.

По своей сути предупреждение преступности - это специфическая область социального регулирования, управления и контроля, имеющая многоуровневый характер и  преследующая цель борьбы с преступностью на основе выявления и устранения ее причин и условий, иных детерминант.

Криминология изучает предупреждение преступности как сложную динамическую систему. Ее функционирование связано с решением как общих задач социального развития, так и специализированных задач в области борьбы с негативными явлениями. Как правило, в криминологии профилактическая система государственных и общественных мер, направленных на устранение или нейтрализацию, ослабление причин и условий преступности, удержание от преступлений и коррекцию поведения правонарушителей, анализируется по: направленности, механизму действия, этапам, масштабу, содержанию, субъектам и другим параметрам.

Все рассмотренные основные элементы предмета криминологии:

1.      органично взаимосвязаны;

2.      изучаются не только этой наукой.

Например, преступность может привлекать внимание социологов при исследовании ими социальных отклонений; проблема личности преступника имеет наряду с криминологическим криминалистический, оперативно-розыскной и другие аспекты; вопросы, связанные с предупреждением преступности путем назначения и исполнения наказания, изучаются в уголовном и исправительно-трудовом праве.

В общем виде такая специфика проявляется  в следующем:

1.   Криминология изучает преступность и связанные с ней явления как социально-правовую реальность.

2.   Специфика криминологического познания состоит и в том, что в нем делается выраженный акцент на причинном объяснении изучаемых этой наукой  социально-правовых явлений и процессов.

3.   Во главу криминологических исследований ставится задача предупреждения преступности.

4.   Криминология принимает участие в разработке не только правовых, но и иных по содержанию средств борьбы с преступностью, ее предупреждения (социально-экономических, культурно-воспитательных и т.д.).

Некоторыми отечественными учеными предмет криминологии дополняется историей криминологической науки, организацией и методикой изучения преступности, криминологическим прогнозированием и т.п. В настоящее время этот вопрос остается открытым и мы позволим себе лишь наблюдать за его решением, определив  устоявшееся и апробированное представление о  криминологии  как социально-правовой науке,  которая изучает сущность, закономерности и формы проявления преступности, ее причины и иные детерминанты, личность преступника и других категорий правонарушителей, могущих встать на преступный путь, а также систему предупреждения преступности и на этой основе разрабатывает общую теорию предупредительного воздействия на преступность и меры криминологической профилактики.

Криминология - самостоятельная социально-правовая (социолого-правовая) наука. В ее предмете выделяются по содержанию четыре основные составные части, четыре группы изучаемых социальных явлений:

·        преступность;

·        личность преступника;

·        причины и условия преступности (детерминанты);

·        предупреждение  (профилактика) преступности.

 

 

44.   Класифікація профілактичних заходів.

По уровню, различаются меры:

общесоциальные, специально-криминологические и индивидуальные.

 По масштабу применения меры преду­преждения преступности делятся на общегосударственные, региональные, локальные и индивидуальные.

По содержа­нию: экономические (например, снижение безработицы); политические (защита конституционных прав граждан); социальные (повышение заработной платы, защита инте­ресов малообеспеченных слоев населения); организационно-управленческие (совершенствование деятельности право­охранительных органов); культурно-воспитательные (ува­жение к праву, к закону); правовые и иные меры (демогра­фические, медицинские, технические, технологические и т.д.).

По моменту применения: меры криминологической профилактики с ее подвидами; меры предотвращения и меры пресечения.

 По субъектам деятельности: меры, при­меняемые специализированными государственными орга­нами и их подразделениями (органы внутренних дел, орга­ны прокуратуры, органы службы безопасности, таможен­ного контроля, органы налоговой милиции и др.); обще­ственными организациями и гражданами.

По механизму действия: меры, упреждающие, ограничивающие, устра­няющие негативные явления и процессы; меры защиты; меры переубеждения; принуждения; предосторожности; меры помощи и др.

Как интегративная система организованного противо­действия преступности, объединяющая различные преду­предительные меры, предупреждение преступности осу­ществляется на трех уровнях: общесоциальном, специаль­но-криминологическом и индивидуальном.

Общесоциальное предупреждение преступности — это такие всесторонне обоснованные экономические, социаль­ные, политические, идеологические, культурно-воспита­тельные, организационно-управленческие, правовые и иные по характеру меры, которые разрабатываются и осу­ществляются в государстве с целью ослабления и устране­ния деструктивных явлений и процессов, обусловливающих преступность. Меры общесоциального предупреждения внедряются через государственные и региональные планы социально-экономического развития. Предупредительный потенциал этих мер состоит в том, что их реализация умень­шает социальные противоречия, криминогенное противо­стояние различных слоев населения, снижает уровень безработицы, повышает стандарт жизни людей, создает необходимые условия для легализованного получения до­статочных доходов граждан, содействует построению креп­кого фундамента нормального функционирования всех социальных сфер, воспитанию и контролю над несовершен­нолетними и молодежью, оздоровлению морального кли­мата в обществе, закреплению приоритетности общечело­веческих ценностей и благ, соблюдению демократических основ и т.п.

Специально-криминологическое предупреждение пре­ступности — это совокупность мер, направленных на упреждение, выявление, ограничение и устранение нега­тивных явлений и процессов, порождающих преступность, и недопущение совершения преступлений на различных стадиях преступного поведения, т.е. на стадиях возникно­вения умысла и принятия преступного решения, приготов­ления и покушения. Преступное поведение имеет свое начало, развитие и за­вершение. Важно не допустить как формирование умысла, преступного намерения, так и совершение самого преступ­ления.

Индивидуальное предупреждение преступлений — раз­новидность предупреждения преступности путем осущест­вления предупредительной работы с конкретными лицами. В основе таковой лежат обоснованное предположение, про­гноз и правовые основания, что поведение тех или иных лиц свидетельствует о реальной возможности перехода их на пре­ступный путь. Устранение опасности вероятности соверше­ния ими преступлений — главная задача индивидуального предупреждения. На практике оно сводится к выявлению лиц, склонных к совершению преступлений, оценке вероят­ности такового, оказанию на них позитивного воздействия с целью недопущения совершения преступлений.

 

 

45.  Профілактична діяльність, яка здійснюєтъся правоохоронними органами.

К числу субъектов, для которых предупреждение пре­ступности является одной из главных функций в сфере правоохранительной деятельности, относятся правоохра­нительные и правоприменительные органы, их службы и
специализированные подразделения: органы прокуратуры, внутренних дел, юстиции, службы безопасности Украины, таможенные органы, органы охраны государственной гра­ницы, органы государственной налоговой администрации
и ее службы, органы государственной системы исполнения наказаний Украины, государственная контрольно ревизи­онная служба, органы рыбоохраны, государственная лесная охрана, иные органы и службы, которые осуществляют
также и функции предупреждения преступности.

Органы прокуратуры. Можно вы­делить такие направления такой деятельности: 1) Крими­нологический анализ преступности и участие на этой осно­ве в разработке мер по предупреждению преступности. 2) Надзорная функция прокуратуры, служащая целям предупреждения преступ­ности. Криминологический аспект в обще надзорной работе прокуратуры состоит в контроле за тем, чтобы претворялись законы, программы, постановления именно о предупреж­дении преступности. 3) Участие в комплексном планирова­нии и разработке мероприятий по предупреждению пре­ступности, в содействии при составлении планов преду­преждения преступлений и иных негативных явлений и процессов, их порождающих. 4) Активизация деятельности общественности по предупреждению преступности. 5) Ор­ганизация криминологической осведомленности населения о преступности и правовой пропаганды и участие в таких мероприятиях. 6) Координация предупредительной дея­тельности правоохранительных органов, что позволяет придать ей необходимую целенаправленность и наступательность, умело сочетать их возможности и ресурсы.

Органы внутренних дел. . Как орган, имеющий довольно сложную их струк­туру, обладающий оперативностью, мобильностью, инфор­мацией, средствами, техникой и специалистами, органы внутренних дел проводят самую различную работу по укре­плению правопорядка и законности, профилактике, предот­вращению и пресечению преступлений, индивидуальному предупреждению.

Служба безопасности Украины. на эти органы возлагается: защита государственного суверенитета, конституционного строя, территориальной целостности, экономического, научно-технического и оборонного потен­циала Украины, законных интересов государства и прав граждан от разведывательно-подрывной деятельности ино­странных спецслужб, посягательств со стороны отдельных организаций, групп и лиц.

Органы охраны государственной границы. Вместе с иными правоохра­нительными органами они осуществляют оперативно-ро­зыскную деятельность, используют меры по недопущению перехода, переезда правонарушителями государственной границы, в необходимых случаях их административного задержания, личного осмотра, а также транспортных средств, предотвращение и пресечение незаконного перехода границы с различной целью (миграция, торговля людьми, профессиональное бродяжничество и попрошай­ничество, контрабанда и др.).

Таможенные органы Украины. эти органы осуществляют широкомасштабную деятельность по специально-криминологическому преду­преждению таможенной преступности, т.е. совокупности преступлений, связанных с нарушением порядка переме­щения товаров и ценностей через таможенную границу (контрабанда, наркобизнес, незаконный экспорт и импорт товаров, транспортных средств и др.) Основными направ­лениями предупреждения таможенной преступности явля­ются: совершенствование процедуры таможенного оформ­ления товаров и механизма функционирования пунктов пропуска через государственную границу;

Государственная налоговая служба Украины. осуществление кон­троля за соблюдением налогового законодательства; вы­явление, исследование и устранение причин и условий его несоблюдения; выявление лиц, склонных к совершению налоговых преступлений и профилактическую работу с ними; целенаправленную предупредительную работу с на­логоплательщиками; предотвращение и пресечение нало­говых преступлений; возмещение причиненного государ­ству ущерба и пр.

Государственный департамент Украины по вопросам исполнения наказания. Органы и учреждения исполне­ния наказаний могут применять такие меры, как: осуществление постоянного оперативного контроля за осужденны­ми, проведение комплексных профилактических операций в местах лишения свободы; противодействие профессиона­лизации и консолидации преступников; усовершенствова­ние постпенитенциарной практики, контроля; использова­ние специальных средств для переориентации антиобще­ственной установки личности, борьба с криминальной субкультурой; предотвращение и пресечение новых пре­ступлений; помощь общественных организаций, религиоз­ных учреждений в работе с осужденными и др.

Судебные органы. Основными направлениями предупре­дительной работы судебной системы являются: выявление и устранение причин и условий, способствовавших совер­шению преступления; правовое воспитание граждан; уси­ление профилактической активности общественности.

Органы юстиции. Развивая правовую пропаганду, участвуя в формировании у граждан правового мировоззрения, инициируя проведе­ние в стране криминологических исследований, органы юстиции таким образом вносят свой вклад в предупрежде­ние преступности.

 

 

46.   Планування попередження злочинності.

 

 

47.   Кримінологічне прогнозування.

Криминологическое прогнозирование — это деятельность, направленная на обработку и анализ криминологи ческой информации с целью получения знания о будущем состоянии преступности, отдельных ее видов и групп иль вероятности совершения преступления отдельным лицом.

Криминологическое прогнозирование является одной из важнейших задач криминологии. Оно позволяет: 1) преду­предить общество о возможных вариантах развития крими­ногенной ситуации в Украине; 2) осуществить надлежащее планирование борьбы с преступностью и разработать мероприятия, направленные на ее предупреждение; 3) оказывать содействие разработке специальных программ для решения социально-экономических проблем общества; 4) решить во­прос о внесении изменений и дополнений в действующее законодательство, которое регламентирует разнообразные сферы общественных отношений; 5) провести обоснованную криминологическую экспертизу любого законопроекта перед его обсуждением и принятием в законодательном органе; 6) прогнозировать возможные последствия мероприятий по предупреждению преступности и отдельных ее видов.

В зависимости от текущих задач криминологического прогнозирования прогнозы могут разрабатываться на раз­ные промежутки времени. На практике и в теории установ­лены такие сроки криминологического прогнозирования: текущее; краткосрочное; среднесрочное; перспективное.

Текущее прогнозирование — это прогнозирование осу­ществляется правоохранительными органами в связи с определенными событиями, которые происходят в регионе.

которое вытекает из анализа оперативной криминогенной обстанов­ки в регионе. Краткосрочное прогнозирование имеет целью прогнозирование развития криминогенной ситуации на близкую перспективу (1-2 года) в условиях стабильного со­циально-экономического развития региона. Среднесрочное прогнозирование используется для анализа развития кри­миногенных факторов и решения вопросов материально-технического обеспечения правоохранительных органов (до 5 лет). Перспективное прогнозирование осуществляется на­учными учреждениями, практическими ведомствами, от­дельными учеными: оно направлено на установление зако­номерностей и тенденций развития преступности и ее детер­минант на продолжительную перспективу (5-10 лет).

 

48.   Заходи індивідуального попередження злочинності.

Индивидуальное предупреждение преступлений — раз­новидность предупреждения преступности путем осущест­вления предупредительной работы с конкретными лицами. В основе таковой лежат обоснованное предположение, про­гноз и правовые основания, что поведение тех или иных лиц свидетельствует о реальной возможности перехода их на пре­ступный путь. Устранение опасности вероятности соверше­ния ими преступлений — главная задача индивидуального предупреждения. На практике оно сводится к выявлению лиц, склонных к совершению преступлений, оценке вероят­ности такового, оказанию на них позитивного воздействия с целью недопущения совершения преступлений.

Объектом индивидуального предупреждения являются: поведение и способ жизни лиц с высокой степенью вероят­ности совершения преступлений; социальные стороны их личности, которые отображают антиобщественную направ­ленность; социально значащие при формировании и реа­лизации последней некоторые психофизические особен­ности индивидов; неблагоприятные условия окружающей такую личность среды и жизненного уклада; иные продол­жительно действующие обстоятельства, которые опреде­ляют криминогенную ситуацию и облегчают совершение преступления.

Для выявления круга лиц, которые требуют индивиду­ального предупреждения, необходимо иметь фактические, правовые и криминологические основания. Фактические основания такого предупреждения — реальное поведение лица, в котором заложено потенциальное преступление. Антиобщественное поведение является реальным проявле­нием личности, ее главной направленностью и доминиру­ющим внутренним содержанием. Правовые основания — это урегулированность индивидуального предупреждения нормами права. Под криминологическими основаниями необходимо понимать наличие определенного уровня коли­чественно-качественных показателей криминогенности лица, что позволяет выделить из массы соответствующих лиц именно тех, от кого с высокой степенью вероятности следует ожидать совершения преступлений.

Основными направлениями индивидуального преду­преждения являются переубеждение с целью отказа лица от криминогенного поведения; оказание социальной по­мощи лицам, которые нуждаются в ней, для изменения способа жизни (трудоустройство, улучшение условий быта, лечение и т.д.); принуждение (профилактический учет, административный надзор, прекращение бродяжничества, попрошайничества и др.).

 

 

 

 

49.   Поняття та види суб'єктів профілактичної діяльності.

Субъекты предупреждения преступности — это государ­ственные органы, общественные организации, социальные группы, должностные лица и граждане, которые целена­правленно осуществляют разработку и реализацию мер по предупреждению преступности, в связи с чем имеют права, обязанности и ответственность за выполнение возложенных на них задач.

По форме предупредительной деятельности различают­ся такие субъекты, которые: 1)определяют ее основные направления, задачи, формы, планируют, направляют и контролируют ее, обеспечивают ее правовое регулирование; 2) осуществляют непосредственное управление и коорди­нацию борьбы с преступностью; 3) выявляют и познают объекты предупредительного воздействия и информируют об этом иных субъектов; 4) исполняют предупредительные меры, направленные на упреждение возникновения, огра­ничение, устранение криминогенных явлений, защиту прав и законных интересов граждан, прав и социальных цен­ностей; 5) реализуют меры по предотвращению и пресече­нию преступности и ее проявлений.

1.              Президент Украины. Прези­дент Украины на основании и во исполнение Конституции и законов Украины утверждает своими указами комплексные программы предупреждения преступности.

2.              Субъектами предупреждения преступности являют­ся прежде всего органы законодательной власти, начиная с органов местного самоуправления и до Верховной Рады. Верховная Рада определяет внутрен­нюю, внешнюю политику, утверждает общегосударствен­ные нормативно-правовые акты и программы экономиче­ского, научно-технического, национально-культурного развития, охраны окружающей среды, создает правовые основы осуществления общесоциального и специально- криминологического предупреждения преступности.

        Кабинет Министров Украины, государственные адми­нистрации        различных уровней, иные органы исполнитель-

ной власти осуществляют многочисленные меры по обес­печению правопорядка и борьбы с преступностью, отдель­ными ее проявлениями, в соответствии с Конституцией Украины контролируют и координируют выполнение ком­плексных программ предупреждения преступности, орга­низуют их научное сопровождение, ресурсное обеспечение и пр.

Органы прокуратуры.  Можно вы­делить такие направления такой деятельности: 1) Крими­нологический анализ преступности и участие на этой осно­ве в разработке мер по предупреждению преступности.

Органы внутренних дел. . Как орган, имеющий довольно сложную их струк­туру, обладающий оперативностью, мобильностью, инфор­мацией, средствами, техникой и специалистами, органы внутренних дел проводят самую различную работу по укре­плению правопорядка и законности, профилактике, предот­вращению и пресечению преступлений, индивидуальному предупреждению.

Органы охраны государственной границы. Вместе с иными правоохра­нительными органами они осуществляют оперативно-ро­зыскную деятельность, используют меры по недопущению перехода, переезда правонарушителями государственной границы, в необходимых случаях их административного задержания, личного осмотра, а также транспортных средств, предотвращение и пресечение незаконного перехода границы с различной целью (миграция, торговля людьми, профессиональное бродяжничество и попрошай­ничество, контрабанда и др.).

Таможенные органы Украины. Эти органы осуществляют широкомасштабную деятельность по специально-криминологическому преду­преждению таможенной преступности.

Государственная налоговая служба Украины.

Государственный департамент Украины по вопросам исполнения наказания

Судебные органы. Основными направлениями предупре­дительной работы судебной системы являются: выявление и устранение причин и условий, способствовавших совер­шению преступления; правовое воспитание граждан; уси­ление профилактической активности общественности.

Органы юстиции.

Органы государственного контроля. Согласно своим полномочиям по контролю за выпол­нением законов в различных сферах народного хозяйства и природопользования они проводят целенаправленные меры по недопущению совершения правонарушений и пре­ступлений; устранения и ограничения действия тех крими­ногенных явлений и процессов, которые их порождают.

Адвокатура.

Юрисконсульты. Они следят за соблюдением законности в хозяй­ственной и управленческой сферах; принимают участие в нормативном, методическом, информационном, консуль­тативном обеспечении предупреждения преступлений в Различных отраслях народного хозяйства, предпринимательской деятельности; ведут правовую пропаганду; спо­собствуют предупредительной деятельности общественных организаций по месту работы; участвуют в разработке мер предупреждения преступлений и др.

Средства массовой информации.

 

 

50.   Загальна характеристика об'єктів профілактичного впливу.

Объект предупредительного воздействия — это все то, на что направлена система предупреждения преступности и включает: а) поражен­ные недостатками общественные отношения в процессе формирования личности; б) совокупность материальных, духовных, психологических негативных явлений и про­цессов в различных сферах социальной жизни, которые детерминируют преступное поведение, совершение кон­кретных преступлений или способствуют достижению пре­ступного результата; в) негативные традиции, стереотипы поведения, наиболее распространенные отрицательные привычки людей; г) отдельные личности, социальные груп­пы, слои и контингенты населения с антиобщественной направленностью, проявляющие ее в противоправном, де­структивном поведении; д) отдельные негативные черты и особенности поведения личности, которые провоцируют преступность или способствуют ей.

Для объекта характерны такие свойства: криминогенность, динамичность, потенциальность, латентность.

Криминогенность— это такое свойство объекта, которое спо­собно формировать антисоциальную направленность лич­ности, находящуюся в непосредственном с ним контакте или опосредственно через иные явления и процессы, а также про­воцировать совершение ею преступлений.

Динамичность объекта обусловливает изменчивость его структуры, количественно-качественных показателей. По­тенциальность объекта поясняет, что отдельные явления и процессы могут быстро достигать высокой степени криминогенности (например, ранняя алкоголизация). Латентность — криминогенность объекта, которая скрыта, доста­точно не исследована наукой. Криминогенные объекты целесообразно сгруппировать таким образом, чтобы они были бы «поражаемы» для тех или иных — тоже соответствующим образом сгруппирован­ных — методов и мер предупредительного воздействия. Естественным основанием классификации криминогенных объектов являются их природа, характер проявления, сфера нахождения. По этому основанию различаются объекты со­циального, правового и психогенного характера. В группу криминогенных объектов социального характера входят негативные явления и процессы в основном социального происхождения, связанные с различными сферами жизни людей (безработица, низкий уровень материального обеспе­чения значительных слоев населения, пьянство, наркома­ния, виктимность, упадок морали, безнадзорность и беспри­зорность детей и т.д.).

Группа криминогенных объектов правового характера состоит из явлений, генезис которых обусловлен несовер­шенством правовых норм и грубыми ошибками их приме­нения.

 

 

51.   Кримінологічна характеристика насильницької некорисливої злочинності та  хуліганства.                                                                                                                                                 

Хуліганство та його попередження

§ і. Поняття і кримінологічна характеристика хуліганства

Юридичне поняття хуліганства розкривається в ч. 1 ст. 296 Кри­мінального кодексу України. В диспозиції даної кримінально-пра-вової норми воно визначається як грубе порушення громадського порядку і мотивів явної неповаги до суспільства, що супровод­жує! ься особливою зухвалістю чи винятковим цинізмом.

Певний теоретичний і практичний інтерес викликає питання про безпосередній об'єкт цього злочину. Воно має дискусійний характер. На нашу думку, хуліганству притаманні основний і додатковий (факультативний) об'єкти. Як основний постійний об'єкт виступає громадський порядок внаслідок того, що проти нього в першу чергу спрямоване хуліганське посягання і він переважно охороняється

кримінальним законом. За своїм змістом громадський порядок - це відносини, що забезпечують обстановку громадського спокою, належну поведінку громадян в громадських місцях, додержання норм суспільної моральності, повагу до результатів людської праці, фізичну і моральну недоторканність людей. Додатковими (факультативними) об'єктами складу хуліганства можуть бути такі блага, як   особистість або власність.

Найчастіше таким додатковим об'єктом є особистість. Хуліганські посягання  проявляються в насильницьких діях щодо потерпілих ( у заподіянні  тілесних ушкоджень, побоїв, у вчиненні психі­чною насильства). За вибірковими даними, за ряд років понад 90% хуліганських дій були спрямовані проти особи. Враховуючи цю

обставину, багато авторів розглядають кримінологічні проблеми хуліганства у розділі насильницьких злочинів. Однак специфічність хуліганства, вважаємо, обумовлює необхідність розглядати названі проблеми окремо.

Із смислу закону випливає, що хуліганство завжди проявляється в суспільно небезпечних діях, тобто у діяльній поведінці, активно­му прояві зовні ставлення суб'єкта до суспільства і порядку, встанов­леного в ньому. В поняття хуліганської дії включається уся сукупність конкретних актів суспільно небезпечної поведінки. Причому хулі­ганськими можуть бути визнані не будь-які довільні дії, а такі, що об'єктивно здатні завдати істотної шкоди громадському порядку. Хуліганство шляхом бездіяльності не може бути вчинено. Це пояс­нюється характером даного суспільно небезпечного вчинку. При утриманні від вчинення конкретної дії неможливо завдати значної шкоди громадському порядку.

Хуліганським діям з об'єктивної сторони притаманні, таким чином, дві обов'язкові ознаки: по-перше, вони грубо порушують громадський порядок; по-друге, в них міститься явна неповага до суспільства.

Під грубим порушенням громадського порядку слід розуміти вчи­нення таких небезпечних антигромадських дій, що завдають або можуть завдати значної, серйозної, істотної шкоди правопорядку, правам і інтересам громадян. Ці дії є водночас зухвалими, цинічни­ми, такими, що глибоко ображають суспільну мораль, різко супере­чать суспільним інтересам, правилам людського співіснування, що викликає справедливе обурення морального почуття громадян.

Прояв явної неповаги до суспільства має місце тоді, коли вин­ний відкрито висловлює неповажне ставлення до суспільства, вста­новленого в ньому порядку і суспільної моральності. Говорячи про явну неповагу до суспільства, закон має на увазі, що вона вира­жається при хуліганстві в найбільш відкритій і безпосередній формі, із явною очевидністю, яка безсумнівна для всіх, в тому числі й для самого винного.

Хуліганство супроводжується особливою зухвалістю або винят­ковим цинізмом. Особлива зухвалість має місце тоді, коли хулі­ганські дії поєднуються із насильством, заподіянням тілесних уш­коджень, або вперто не припинялися, або продовжувались трива­лий час, або були пов'язані із знищенням чи пошкодженням майна, зривом масових заходів і т.под. Винятковий цинізм — це демонстративна зневага до загальноприйнятих норм моралі, прояви безсо­ромності, зневажливого ставлення до осіб, які перебувають в без­порадному стані, та ін.

Хуліганство може бути вчинене не тільки в громадському місці у вузькому значенні слова (вулиця, парк, стадіон, метро і т.ін.), а й у будь-якому іншому, де повинен підтримуватися громадський по­рядок. Вирішальне значення для даного складу злочину має не місце, а люди, суспільство, яким хуліган кидає виклик своєю пове­дінкою. Хуліганські дії, залежно від їх характеру, можуть бути вчи­нені як публічно, тобто у присутності громадян (хоча б однієї лю­дини), так і непублічно — у їх відсутності (наприклад, вночі у без­людному парку осквернення скульптур або знищення зелених насаджень, лавок тощо).

Хуліганство щодо дій, які порушують громадський порядок, характеризується умисною виною. Висловити явну неповагу до суспільства, грубо порушуючи громадський порядок, необережно практично неможливо. Вина відносно до шкідливих наслідків при вчиненні хуліганських дій, що посягають на особу або майно (по­ряд з посяганням на громадський порядок), може бути різною — умисною (непрямий умисел) і необережною.

Для хуліганства характерна наявність специфічного мотиву. Це обов'язкова ознака суб'єктивної сторони даного складу злочину. Причому внутрішня спонукаюча сила, яка штовхає до вчинення хуліганських дій, зводиться не до одного якого-небудь мотиву, а до безлічі їх, що прийнято називати хуліганськими спонуканнями. Такими спонуканнями, на наш погляд, є: прагнення відкрито пока­зати свою зневагу до оточуючих, суспільства; явно протиставити свою поведінку громадському порядку; показати зневагу до особи­стої гідності людини, результатів її праці, а також до правил людсь­кого співіснування; прагнення виявити кримінальне каране бешке­тування, хвастовство, п'яну хвацькість, свою «сміливість» і таким чином познущатися над беззахисним, задовольнитися неспромож­ністю слабкого і хоча б на короткий час виявити свою «перевагу» над іншими законослухняними громадянами , а також інші негідні прояви. Усі перелічені спонукання можуть діяти окремо, але знач­ною мірою в певному поєднанні.

Хуліган не переслідує будь-яких цілей, що лежать за межами його дій. Він не прагне досягнути якого-небудь об'єктивного резуль­тату, йому достатньо почуття внутрішнього самоствердження, задоволення, яке він одержує від реалізації примхи, від ефекту хулі­ганських дій, що ним вчиняються. Твердої і ясної мети у хулігана немає. Це призводить до збігу, поєднання мети і мотиву. Мета хулі­ганських дій полягає у самих цих діях.

Хуліганство, залежно від ступеня суспільної небезпечності його конкретних форм прояву, поділяється на декілька видів:

-  «просте» кримінально-правове хуліганство, про яке йшлося вище (ч. 1 ст. 296 КК);

- групове хуліганство, тобто вчинене групою осіб (ч. 2 ст. 296 КК);

- злісне хуліганство — хуліганські дії, передбачені ч.ч. 1 та 2 ст. 296 КК, якщо вони були вчинені особою, раніше судимою за ху­ліганство, чи-пов'язані з опором представникові влади або пред­ставникові громадськості, який виконує обов'язки з охорони гро­мадського порядку, чи іншим громадянам, які припиняли хулі­ганські дії;

- особливо злісне хуліганство — хуліганські дії, передбачені ч.ч. 1 -3 ст. 296 КК, якщо вони вчинені із застосуванням вогнепальної або холодної зброї чи іншого предмета, спеціально пристосованого або заздалегідь заготовленого для нанесення тілесних ушкоджень.

Кримінальній відповідальності за вчинення хуліганства підля­гають особи, яким до вчинення злочину виповнилося чотирнадцять років (п. 2 ч. 22 КК).

«Хуліган», «хуліганство» — слова іноземного походження. Най­частіше появу цих слів пов'язують із прізвищем ірландської роди­ни Hooligan, яка проживала у Лондоні наприкінці XVIII ст. і від­різнялася особливим буйством. Хуліганами згодом називали вулич­них бешкетників, а саме слово стало називним.

З приводу етіології хуліганства є й інші припущення. Була не­вдала спроба пояснити, що «хуліган» походить немовби від двох російських слів — «хулить» і «гадить». Однак хуліганство — не типово російське явище. Деякі форми злочину, що тепер називають­ся хуліганством, відомі багатьом країнам з давніх часів. Між тим законодавці не всіх держав застосовують термін «хуліганство». Подібні або споріднені хуліганству вчинки називаються по-різно­му. Але, повторюємо, дикі забави заради цькування людей, п'яна хвацькість, бешкетування і дебоширство, цинічні знущання над слабкими, грубе і зухвале порушення громадського порядку, що супроводжуються насильством над особою, варварським руйнуван­ням майна, стихійні бійки і побоїща на стадіонах, вулицях, у танцювальних залах та в інших громадських місцях були і є нерідкими явищами скрізь.

Слід відзначити, що в кримінально-правовій літературі нерідко висловлювалася точка зору, згідно з якою хуліганство — це не вчи­нок, а всього лише мотив суспільно небезпечної поведінки. Це тягне за собою заперечення хуліганства як самостійного складу злочину, тобто вилучення його з переліку злочинів. Хуліганські спонукання можна немовби враховувати як обтяжуючу обставину будь-яких суспільно небезпечних дій, вчинених внаслідок цих мотивів.

Уявляється, що подібна позиція є помилковою. Вона не врахо­вує соціальної цінності такого блага, як громадській порядок, для захисту якого встановлена відповідальність за хуліганство, ігнорує багатолітній досвід боротьби з посяганням на його за допомогою кримінально-правових засобів. Крім того, хуліганство є точним юридичним поняттям, що відрізняється від суміжних складів зло­чинів низкою специфічних об'єктивних і суб'єктивних ознак. Це, безумовно, складний з позиції законодавчої техніки, але само­стійний склад, вилучення якого із Кримінального кодексу негатив­но відобразиться на протидії хуліганам і хуліганству.

Хуліганство було одним із поширених злочинів за часів існуван­ня Радянського Союзу. В середині 60-х років минулого століття воно складало більше третини у структурі всієї злочинності. Потім по­чалось падіння його рівня. В період з 1972 по 1993 р. частка хулі­ганства в загальній масі злочинності становила 9,8%. В останні роки вона коливається в межах 4%.

Насторожує озброєність хуліганів у момент вчинення злочину (холодною або вогнепальною зброєю). Відмічається високий сту­пінь рецидиву хуліганства: приблизно половина засуджених після звільнення вчиняють новий злочин. Не можна відкидати і високий рівень латентності цього злочину. За вибірковими даними, більше половини потерпілих від хуліганських посягань не повідомляли правоохоронним органам про те, що з ними трапилося.

Статистика свідчить, що зараз поширення хуліганства в містах і сільських населених пунктах має неістотні відмінності порівня­но з попередніми роками, коли з хуліганством частіше зустрічали­ся передусім у містах.

Вивчення демографічних даних про хуліганів показує, що домі­нуючу роль серед них грають чоловіки, однак питома вага жінок протягом останніх двадцяти років зросла з 2,8% до 5,9%. Майже половина хуліганських посягань вчиняється особами у віці від 14 до 24 років. Хуліганам даної вікової групи властивий потяг об'єдну­ватися в групи для реалізації своїх хуліганських намірів.

Розподіл осіб, які вчинили хуліганство, за загальноосвітнім рівнем такий: особи із середньою і неповною середньою освітою — 86,4%, з вищою і незакінченою вищою — 13,6%.

Як правило, хуліганські дії вчиняються у нетверезому стані (більш ніж 90%). За даними вибіркових досліджень, 15% винних у хуліганстві страждали на психічні захворювання (хронічний алко­голізм, психопатичні аномалії, десоціалізація).

З хуліганських мотивів вчиняється значна кількість вбивств і умис­них тілесних ушкоджень. Тому КК України спеціально передбачає відповідальність за умисне вбивство за наявності такої обтяжуючої обставини, як вбивство з хуліганських мотивів (п.2 ч.2 ст. 115). Умис­не заподіяння тяжкого тілесного ушкодження з хуліганських мотивів утворює сукупність злочинів, передбачених ст. 296 КК, та залежно від наслідків ушкодження — відповідною частиною ст. 121 КК.

Морально-психологічні якості хулігана характеризуються зне­вагою до суспільства і порядку, встановленого в ньому, побутовою розбещенністью, невитриманістю, домінуванням духовно збідне­них, соціально збочених потреб, порушенням рівноваги між різни­ми видами потреб і засобами їх задоволення.

Хуліган як тип особи глибоко негативний, йому притаманні егоїзм, кичливість своїм зухвальством, неповага до людей. Саме ці якості роблять особу хулігана непередбаченою в його діях, кримі­ногенно небезпечною. Ніхто із оточуючих не застрахований від спонтанних хуліганських посягань. У відповідь на справедливе за­уваження він може образити людину, проявити жорстокість, грубу силу, продемонструвати ворожість та іншими засобами довести «свою» правоту, задовольнити потребу в самоствердженні.

Хулігани характеризуються явною антигромадською установ­кою. В кримінологічній літературі, залежно від глибини і стійкості антигромадської установки осіб, які вчинили хуліганські дії, їх поді­ляють на дві групи:

- особи зі стійкою хуліганською установкою;

- особи із ситуативною хуліганською установкою, що призводить до хуліганських дій лише при виникненні конфліктної ситуації.

У свою чергу, залежно від наявності або відсутності стану сп'янін­ня в момент вчинення злочину, тобто залежно від механізму прояву установки, обидві названі групи поділяються ще на дві підгрупи:

- особи, в яких стан сп'яніння є необхідною умовою прояву ху­ліганської установки (стійкої або ситуативної);

- особи, в яких хуліганська установка проявляється незалежно від стану сп'яніння.

Все це накладає відбиток на мотивацію поведінки хуліганів. Мотивація — це не конкретний мотив, а така тенденція, що праг­не проявити себе в поведінці індивіда; це сукупність тривалих пси­хологічних станів, якими визначається поведінка людини в цілому. В процесі мотивацій хуліганських посягань відбуваються визріван­ня і оформлення конкретного мотиву, а після цього — і реалізація його у фактичних злочинних діях.

Ураховуючи специфіку хуліганських дій, їх мотивацію можна поділити на три основні види: анархічно-индивідуалістична моти­вація, егоїстична мотивація, насильницька мотивація. Для першої характерні такі риси, як протиставлення хуліганом своєї поведін­ки громадському порядку, правилам людського співіснування і т. ін. Егоїстична мотивація виражається у проявленні хуліганом протес­ту проти громадської дисципліни, в зневазі до особистої гідності людини та результатів її праці, до інших благ і інтересів, що охо­роняються правом. Насильницька мотивація полягає у безчинстві, прояві грубої сили, жорстокості, особливо зухвалій поведінці, яка пов'язана з насильством над особою (побої, заподіяння тілесних ушкоджень і т.под.). У конкретних хуліганських діях можливі різно­манітні поєднання трьох названих мотивацій, тобто вони іноді про­являються не в чистому вигляді, а в певному поєднанні.

§ 2. Фактори, причини та умови хуліганства

Факторами (основними причинами) існування і поновлення ху­ліганства як одного з видів злочинів у сучасний період є загострення економічної, соціальної і суспільно-моральної обстановки в країні. Всі сфери життя виявилися пронизаними глибокими суперечностя­ми: спад виробництва, інфляція, зниження життєвого рівня населен­ня (значна кількість людей опинилася за офіційною межею бід­ності), безробіття, поділ суспільства за рівнем прибутків, падіння суспільної моралі тощо. Перелічене становить зміст криміногенних факторів, які значною мірою детермінують хуліганство взагалі. Між тим слід мати на увазі, що названі криміногенні фактори, яв­ляючи собою наслідок соціальних суперечностей, зумовлюють ху­ліганські прояви не самі по собі, адже такі суперечності неминучі при докорінному реформуванні будь-якого суспільства. Йдеться про інше — про негативні, руйнівні, поступово відживаючі криміногенні сторони таких суперечностей. Маються на увазі: зростання соціаль­ної напруженості, зниження законослухняності громадян, правовий нігілізм, жорстокість і озлобленість громадян, незахищеність особи, погіршення у деяких регіонах громадського порядку тощо.

Безпосередніми причинами і умовами вчинення одиничних (конкретних) хуліганських дій є:

- несприятливі обставини морального формування тієї чи іншої особи;

-  недоліки і недогляди у діяльності державних органів і гро­мадських об'єднань, що забезпечують процеси нормальної соціа­лізації населення;

-  незадовільна робота правоохоронних органів по зміцненню громадського порядку.

Охарактеризуємо три названих блоки обставин і недоліків.

Передусім щодо несприятливих обставин морального формуван­ня, які викликають у своїй сукупності в свідомості осіб готовність вчинити хуліганські дії. Такі обставини мають місце у деяких сім'ях. Вони проявляються у культивуванні серед їх членів убогих потреб і інтересів, схваленні примітивних і вульгарних зразків поведінки, ігноруванні самоцінності інших індивідів. Для таких сімей характерні викривлена моральна і правова свідомість; нездорова обстановка, яка формує схильність до вирішення конфліктів, що виникають, шля­хом застосування насильства; часті випадки, які провокують нездо­рові взаємостосунки між людьми (образи, скандали, бійки). В по­дібних сім'ях поширене пияцтво, показуються приклади жорсто­кості до близьких, знущання над молодшими і слабкими, жорстоке поводження із тваринами. Окремі сім'ї знаходяться в поганих ма­теріальних і житлових умовах. Ці останні обставини сприяють кри­міногенному впливу не напряму, а опосередковано через свідомість людей. Загальновідомо, наприклад, що незадовільні житлові умо­ви, коли в одній квартирі проживають сім'ї, що розпалися, то тут відбуваються часті бійки і сварки, створюється нездоровий мораль­ний клімат, що негативно відбивається на моралі і свідомості ок­ремих членів сім'ї.

З обставинами такого роду часом можна зустрітися за місцем проживання винних, у молодіжних гуртожитках, найближчому по­бутовому оточенні, особливо якщо таким оточенням є кримінально «заряджена» антисоціальна неформальна група, члени якої ке­руються негативними нормами поведінки.

Доцільно відмітити значне поширення серед деяких верств на­селення уявлень про допустимість насильницьких дій у міжособи-стих стосунках і те, що певну роль у вчиненні хуліганських дій відіграють психофізіологічні особливості і відхилення в окремих осіб, а також стан фрустрації. Під фрустрацією розуміється психіч­ний стан, що виникає як результат реальних або уявних перешкод досягнення мети. Такий стан проявляється у відчутті занепокоєн­ня, відчаю, гніву, обділеності, постійного незадоволення тощо.

А тепер про недоліки і недогляди в діяльності державних органів і громадськості у сфері соціалізації населення.

На жаль, не викликає особливої тривоги у державних органів стан побуту і організації дозвілля населення. Ця сфера була і залишаєть­ся на останньому місці серед загальнодержавних пріоритетів і інте­ресів. Побутові умови людей знаходяться у соціально занедбаному стані. Відсутні навіть мінімальні умови для більш-менш культур­ного дозвілля переважної більшості населення. Воно носить в ос­новному неорганізований, «самостійний» характер, який супровод­жується колективним вживанням алкоголю.

Не вживається належних заходів щодо поліпшення суспільно-моральної обстановки у регіонах, з якою хуліганство пов'язане на­пряму. Чим нижче планка моральності, тим вище рівень хуліганства.

Суспільство байдуже ставиться до долі людей, які відчувають ком­плекс соціальної неповноцінності. Існують терпимість, байдужість у трудових колективах і побутовій мікросфері до п'яниць, порушників громадського порядку, фактів залучення неповнолітніх у пияцтво і наркоманію. Не знаходять морального засудження випадки невтручан­ня громадян у кримінальні конфлікти на грунті хуліганських спонукань, проявлення при цьому байдужості, терпимості, боязкості.

Не вирішуються кардинально питання про заборону демонст­рації фільмів і телепередач із сценами насильства, жорстокості, гру­бості, які навіюють деяким глядачам думки, що така поведінка є дещо повсякденною нормою.

І, нарешті, про незадовільну роботу правоохоронних органів по зміцненню громадського порядку. Зокрема, це проявляється у тому, що вони:

- несвоєчасно викривають криміногенні сімейно-побутові ситу­ації і належним чином не реагують на них:

- не ведуть обліку на рівні своїх низових відділень міліції осіб, які вчиняють адміністративно каране хуліганство;

- не завжди вживають заходів щодо роз'єднання антисуспіль-них угруповань молоді;

- не реалізують своєчасно профілактичних заходів щодо осіб, які схильні до хуліганських посягань;

- слабо контролюють поведінку осіб, умовно засуджених і до­строково звільнених за насильницькі злочини, а також осіб, які пе­ребувають під адміністративним наглядом;

- допускають недогляди в організації і здійсненні патрульно-по­стової служби міліції;

- подекуди приховують від обліку відомості про вчиненні хулі­ганські дії;

- часто не вживають заходів по заявах, скаргах і повідомленнях громадян про злочинні та інші антигромадські вчинки;

- створюють обстановку безкарності хуліганів, проявляють лібе­ралізм до порушників громадського порядку, які постали перед судом;

- не завжди здатні рішуче нейтралізувати конфліктні ситуації, що переростають у хуліганські дії.

Перелічені та інші подібні недоліки становлять причинно-на-слідкові комплекси («причини+умови»), які обумовлюють одиничні хуліганські дії. Стосовно конкретного хуліганського прояву і його суб'єкта складається кожного разу свій причинно-наслідковий ком­плекс, що відрізняється за набором і складом несприятливих обста­вин, а також такий, що залежить від місця, часу і конкретної ситу­ації його прояву.

§ 3. Попередження хуліганства

Передумовами для поступового подолання злочинності, в тому числі й хуліганства, є проведення у країні докорінних економічних, соціальних та інших перетворень, що назріли, їх реалізація на за-гальносоціальному рівні, спрямована на вдосконалення всіх сторін життя суспільства.

Стосовно цього виду злочинності слід особливо виділити такі загальносоціальні заходи, як підвищення і відносне зближення життєвого рівня основних прошарків населення, гарантування за­гальної трудової зайнятості та своєчасної оплати адекватної вина­городи за затрачену працю, створення нормальних умов побуту і змістовного дозвілля людей, зниження конфліктності у суспільстві і послаблення його дезорганізації, впровадження в свідомість гро­мадян основних моральних принципів, підвищення їх культурного рівня. Успішне виконання перелічених заходів підвищить повагу до людської особистості, захистить її недоторканність, сприятиме засудженню суспільством різних форм насильства над нею, проявів грубості і цинізму. Ці заходи повинні також переслідувати мету зміцнення громадського порядку, відродження втрачених останнім часом традицій милосердя, взаємодопомоги, співчуття до всього живого, повагу до людської праці, укорінення в громадській свідо­мості засудження розпусти і вседозволеності.

На основі і в розвиток наведених загальносоціальних заходів подолання хуліганства в окремих регіонах країни розробляються і вже певною мірою здійснюються різноманітні спеціально-кримшо-логічні, запобіжні заходи. Уявляється можливим підрозділити ос­танні за їх змістом на кілька різновидів, а саме: виховно-роз'ясню­вальні, соціально-економічні, організаційно-управлінські, опера­тивні та правові.

У попередженні хуліганства особливе значення мають виховні імасово-роз'яснювальні заходи. Ні в кого не викликає сумніву не­обхідність проведення в регіонах і окремих колективах комплексу заходів щодо підвищення загальної культури громадян, зокрема культури міжособистого спілкування, навчання правилам етикету, виховання шанобливого ставлення до іншої людини. Адже в своїй основі хуліганство — це наслідок відсутності культури, невихова­ності людей. Звідси випливає висновок: всім громадським інститу­там по соціалізації особистості необхідно приділяти підвищену увагу вихованню людей.

Поряд із моральним вихованням має здійснюватися і результа­тивне правове навчання населення, стан якого в окремих соціаль­них групах є незадовільним. Воно повинно вестися в школах, проф­техучилищах, за місцем проживання, у засобах масової інформації та силами інших виховних закладів. Правову пропаганду слід вес­ти не з розрахунку «на всіх», а головним чином індивідуально, пе­редусім серед тих осіб, яким притаманні такі риси, як грубість, зух­валість, цинізм, схильність до спалахів гніву. При цьому потрібно розвінчувати уявлення про немовби незначну суспільну небез­печність хуліганства і можливу безкарність за його вчинення.

Необхідно відновити і підняти якість системи педагогічного навчання батьків та інших вихователів підростаючого покоління.

Повинна наполегливо проводитися робота з протидії пияцтву і наркотизму, які дуже часто провокують хуліганські посягання.

Соціально-економічні заходи попередження хуліганства вклю­чають:

- поліпшення житлово-побутових умов життя людей;

- створення спеціального житлового фонду у великих мікрорай­онах, де у виключних випадках могли б тимчасово оселитися ок­ремі члени сімей, що розпалися, родичі, які конфліктують, та ті, хто проживає у спільних квартирах, де виникла конфліктна ситуація;

- організаційне вдосконалення повноцінних форм дозвілля і відпочинку населення з урахуванням диференційованих інтересів окремих його категорій, професійних і вікових потреб (зокрема, пе­редача відомчих клубів і спортивних споруд, що перебувають у важ­кому фінансовому стані, до комунальної власності, виділення для їх утримання відповідних асигнувань за рахунок місцевих бюджетів;

- створення фондів допомоги, милосердя, соціального захисту громадян, які переживають глибокі тривалі стресові зриви;

- організацію державної системи психолого-псіхіатричної до­помоги тим, хто її потребує; раннього виявлення і діагностування відхилень у психічному розвитку особи; у проведенні групової те­рапії з метою корекції мотиваційної сфери хуліганів (психологічна наука сформулювала принципи і засоби, на яких повинні будуватися корекційні програми, але у практичному плані з усіх цих засобів психологічної корекції використовується незначна частина, і то лише у межах примусового лікування алкоголізму і наркоманії);

- застосування технічних засобів і можливостей при охороні громадського порядку (освітлення у нічний час вулиць, дворів, під'їздів, парків та інших місць, де найчастіше збираються елемен­ти, які схильні до хуліганства, тощо).

Звичайно, реалізація окремих соціально-економічних заходів попередження хуліганства в умовах економічної кризи в країні вкрай ускладнена. Між тим їх реалізація не терпить зволікань.

У попередженні хуліганства значне місце посідають органі­заційно-управлінські заходи: виділення у регіональних програмах боротьби зі злочинністю розділів про охорону і зміцнення громадсь­кого порядку; оздоровлення криміногенної обстановки в тих мікро­районах і на тих об'єктах, де «процвітає» хуліганство; відтворення і розширення системи участі громадян в охороні громадського по­рядку; проведення морально-соціальної паспортизації окремих мікрорайонів і житлових будинків з метою створення їх криміно­логічної характеристики (наявність у них неблагополучних сімей; осіб, що вчинили адміністративно каране хуліганство; осіб, раніше засуджених, мігрантів і т.ін.), що підвищить ефективність профілак­тичної роботи дільничих інспекторів міліції.

До організаційно-управлінських заходів належать і заходи з попередження випадків приховування від обліку хуліганських дій, бо латентність призводить до повторного злочину; вдосконалення постової служби; дислокації міліцейських постів у місцях, що відрізняються найбільшою криміногенністю; поліпшення профе­сійної і психолого-педагогічної підготовки співробітників міліції, необхідної їм для роботи з людьми; підвищення рівня індивідуаль­ної профілактики із особами, які схильні до хуліганства.

Дещо докладніше про ранню профілактику хуліганства. Вона складається з виявлення і знання тих негативних якостей особи людини, тих обставин її несприятливого морального формування, які можуть призвести до посягань на громадський порядок, свідчать про наявність прояву в неї у початковому вигляді хуліганської мо­тивації — внутрішньої причини хуліганства. Рання профілактика припускає також виявлення джерел і каналів негативного впливу на конкретну особу, перекриття цих каналів і тим самим припинення можливості прояву умислу на вчинення хуліганства.

Рання профілактика є багатоцільовою, найбільш економічною і найбільш ефективною, і в той же час їй на практиці не приділяєть­ся належної уваги. Про це свідчить узагальнення практики бороть­би з хуліганством. Встановлено, що у більшості осіб, які вчинили хуліганські дії, перші ознаки неповаги до громадського порядку спостерігались за один-півтора роки до вчинення злочину. Однак відповідних заходів щодо цих осіб не було вжито.

Докори у недооцінці ранньої профілактики хуліганства повинні бути висловлені у першу чергу сім'ї, школі, службам у справах не­повнолітніх, кримінальній міліції тощо.

Заходи попередження хуліганства оперативного характеру ма­ють включати:

- виявлення і роз'єднання неформальних антигромадських груп насильницької спрямованості;

- негайне реагування на конфлікти у сімейно-побутовій сфері, що можуть перерости у хуліганські дії;

- здійснення дійового контролю за поведінкою громадян, які та­ким або іншим чином опинилися у групі підвищеного кримінальйого ризику (особи, які тривалий час не мають постійного джере­ла прибутків, безробітні; гі, хто систематично зловживає алкоголем і веде аморальний протиправний спосіб життя; особи без постійно­го місця проживання і ті, хто займається бродяжництвом і жебрац­твом; неповнолітні і молодь 18-24 років, які впродовж тривалого часу не навчаються і не працюють);

-систематичний контроль за поведінкою громадян, які взяті під адміністративний нагляд, тощо.

Заходи з попередження хуліганських дій кримінально-правово-го характеру перш за все стосуються вдосконалення кримінального законодавства і практики його застосування.

В Кримінальному кодексі України 2001 р. відповідальність за хуліганство передбачена в ст. 296, в якій дещо інакше, ніж у попе­редньому законодавстві, кваліфікується цей злочин залежно від сту-піня соціальної небезпечності окремих його проявів. Наступна слідча та судова практика покаже, наскільки ця класифікація є ефективною.

Слід погодитися з встановленням в КК кримінальної відпові­дальності за знущання над тваринами, що відносяться до хребет­них, вчинене із застосуванням жорстоких методів або з хулігансь­ких мотивів, а також нацькування зазначених тварин одна на одну, вчинене з хуліганських чи корисливих мотивів (ч. 1 ст. 299). У п. 2 цієї статті йдеться про ті самі дії, вчинені в присутності малолітньо­го. Криміналізація подібної поведінки, безумовно, має попереджу­вальне значення, оскільки сприяє моральному вихованню населен­ня, особливо підлітків і молоді, прищеплює їм такі моральні якості, як повага до правил людського співжиття, чуйність, піклування про людей і природу.

Має працювати на практиці, а не залишатися мертвим, і склад злочину, який передбачає відповідальність за побої і мордування (ст. 126 КК). Це стосується і кримінально-правової норми, сформу­льованої у ст. 300 КК, -— ввезення, виготовлення або розповсюд­ження творів, що пропагують культ насильства і жорстокості.

Є сенс у встановленні кримінальної відповідальності за ван­далізм, тобто за спаплюження будівель та інших споруд, псування майна у громадському транспорті або інших громадських місцях. Такий закон матиме подвійне функціональне призначення: карати винних за вандалізм, з одного боку, і попереджувати хуліганство, поєднане з посяганням на майно, з іншого. Це буде склад зло­чину з так званою подвійною превенцією.

Потрібно вимагати від правоохоронних органів виконання ви­мог кримінально-процесуального законодавства, а саме: своєчасно­го розкриття і розслідування фактів вчинення хуліганства, а від су­дових органів — застосування до винних справедливого та індиві­дуалізованого покарання.

Серед правових заходів, спрямованих на попередження хуліган­ства, певну роль відіграє й адміністративна відповідальність за дрібне хуліганство. В ст. 173 Кодексу України про адміністративні правопо­рушення під дрібним хуліганством розуміється нецензурна лайка в громадських місцях, образливе чіпляння до громадян та інші подібні дії, що порушують громадський порядок і спокій громадян. Ця ад­міністративно-правова норма повинна застосовуватися до тих гро­мадян, у яких на ранніх етапах соціально-психологічного визріван­ня відмічені первинні прояви хуліганської поведінки в побуті.

І нарешті, слід підкреслити, що протидії хуліганства приділялась значна увага в Комплексній програмі боротьби зі злочинністю на 1996-2000 роки (див. розділи I-IV) і приділяється зараз в Комплексній програмі профілактики злочинності на 2001-2005 роки (див. розді­ли III, VII, ЕХ. X). Ця обставина свідчить про актуальність, важливість і терміновість заходів щодо попередження хуліганських проявів, а також викликає впевненість у тому, що вони будуть виконані

 

52.   Кримінологічна характеристика корисливих злочинів.

 

 

53.   Кримінологічна характеристика злочинності неповнолітніх та її попередження.

Злочинна поведінка неповнолітніх і молоді має свої особливості, які проявляються у рівні, структурі, динаміці цієї злочинності, при­чинах, умовах, мотивації злочинів. Ці особливості обумовлені певни­ми рисами особи неповнолітніх та їх правовим статусом у суспільстві. Серед неповнолітніх злочинців значний рівень осіб, які виховувались у неповних або неблагополучних сім'ях.

  Для всіх або майже всіх неповнолітніх злочинців вибір зло­чинного варіанта поведінки був пов'язаний з глибокими особи­стими деформаціями.

  Реальний культурно-освітній рівень більшості неповнолітніх злочинців досить низький порівняно з однолітками.  Вивчення морально-психологічної та емоційно-вольової сфер неповнолітніх злочинців свідчить про те, що для них характерні послаблене почуття сорому, бездушне ставлення до почуттів інших осіб, нестриманість, грубість, брехливість, відсутність самокритичності та жалю.  Переважна частина неповнолітніх злочинців не має явно вираже­них фізичних або психічних дефектів. Під попередженням правопорушень неповнолітніх слід розуміти діяльність органів і служб у справах неповнолітніх, спеціальних закладів для неповнолітніх, спрямовану на виявлення і усунення причин і умов, що сприяють вчиненню неповнолітніми правопору­шень, а також позитивний вплив на негативну поведінку окремих неповнолітніх.

Загальносоціальний рівень попередження злочинності і злочи­нів неповнолітніх можна визначити як комплекс таких великомас­штабних заходів, що поліпшують можливості сімейного, шкільного, трудового виховання неповнолітніх, їх дозвілля (в тому числі у рам­ках певного контингенту, території тощо), метою яких є орієнтація на пом'якшення, нейтралізацію, усунення тих недоліків і прогалин у загальній системі соціального виховання, умовах життя непов­нолітніх, які найбільш часто продукують злочини у середовищі підростаючого покоління або сприяють їм. Такі заходи є базовими для спеціальної профілактики, розширяють її можливості.

Заходи щодо самих неповнолітніх, яких помічено у правопору­шеннях незлочинного характеру, включають:

—взяття на облік в органах, що здійснюють профілактику злочинів неповнолітніх, виховну роботу і контроль, які продовжу­ються (у тому числі через громадських вихователів);

— громадський вплив;

— влаштування до спортивно-трудових таборів і клубів. Зокре­ма, досвід взаємодії шкіл із спеціалізованими районними клубами і спортивно-трудовими таборами показав, що є можливість протягом літа подолати відставання навіть тих учнів, які не встигають з двох-трьох предметів, і тим самим усунути їх відчуження від школи;

— вплив через органи, що розглядають адміністративні право­порушення неповнолітніх, шляхом попередження, передачі під на­гляд, влаштування до спеціальних виховних закладів;

— цивільно-правові заходи (відшкодування збитків).

 

54.   Кримінологічна характеристика необережної злочинності.

Необережна злочинність є складовою частиною загальної зло­чинності і включає передбачені чинним кримінальним законодав­ством злочини, вчинені з необережності: злочинної самовпевне­ності чи злочинної недбалості.

необережні злочини традиційно поді­ляються на такі чотири основні групи.

1.      Необережні злочини, вчинені у сфері дії або використання технічних засобів, машин, механізмів та інших джерел підвищеної безпеки.

2.      Необережні злочини, вчинені у сфері професійної діяльності. Це злочини, шкода в яких заподіюється у результаті неналежного виконання або невиконання особою своїх професійних обов'язків, установлених спеціальними правилами.

3.Необережні злочини, вчинені під час виконання посадових або управлінських функцій.

4. Необережні злочини, вчинені у сфері побуту

Загальні методологічні положення про детермінацію злочинності як негативного соціального явища повною мірою поширюються і на детермінацію необережних злочинів. Проте детермінація необереж­них злочинів має і певну специфіку — як вже зазначалося, значну роль при їх вчиненні відіграє ситуація. У взаємодії негативних якос­тей особи, небезпечної ситуації, знарядь і засобів, якими користується або керує особа, і полягає причина необережних злочинів.

Попередження необережної злочинності, як і інших видів зло­чинності, має здійснюватися на двох взаємопов'язаних рівнях: за-гальносоціальному і спеціально-кримінологічному.

Серед заходів же спеціально-кримінологічного попередження зло­чинів, учинених з необережності, домінуюче становище має займати профілактика, серед головних напрямів якої слід відзначити такі.

Вплив на знаряддя і засоби виробництва, джерела підвище­ної небезпеки. Цей напрямок передбачає розроблення нових, мак­симально безпечних для людини і оточуючого середовища машин і механізмів; упровадження нових, особливо екологічно чистих тех­нологій; технічне вдосконалення і підвищення надійності устатку­вання, що вже використовується на виробництві; поліпшення кон­тролю за технічним станом знарядь і засобів, їх своєчасну діагно­стику; нейтралізацію небезпечних факторів, властивих технічним системам, і зменшення можливої шкоди від їх експлуатації; на­явність відповідної технічної документації на устаткування, чітку регламентацію вимог його експлуатації і правил техніки безпеки при поводженні з ним; недопущення сторонніх або непроінструк-тованих належним чином осіб до експлуатації машин і механізмів, максимально можливе обмеження доступу до зони їх дії інших пра­цівників; вилучення із побутового обігу небезпечних предметів (зброї, отруйних, вибухових речовин) та ін.

Вплив на криміногенну ситуацію. Цей напрямок передбачає забезпечення належного технічного стану об'єктів, що становлять або можуть становити підвищену небезпеку (дороги, шахти, цехи, технологічні лінії тощо); поступове скорочення, нейтралізацію і ліквідацію джерел підвищеної небезпеки залежно від об'єктивної можливості і економічної доцільності; виведення із експлуатації будівель і споруд, що знаходяться в аварійному стані; зменшення кількості робочих місць з небезпечними, шкідливими та несприят­ливими умовами праці; встановлення надійного попереднього конт­ролю за небезпечною ситуацією, виявлення різних відхилень устат­кування від норми на ранніх стадіях; впровадження на виробництві, транспорті спеціальних пристроїв, що сигналізують про наявність небезпечної ситуації або блокують неправильні дії особи; чітку регламентацію дій у типових небезпечних ситуаціях і відпрацюван­ня стандартів поведінки в них та ін.

Вплив на особу. Цей напрямок передбачає належний підбір працівників на роботу, що пов'язана з джерелами підвищеної не­безпеки, не тільки за професійним критерієм, а й з урахуванням психологічних та психофізичних якостей; встановлення і вдоскона­лення контролю за діяльністю осіб, пов'язаною з підвищеною не­безпекою, постійний огляд стану їх здоров'я, наукову організацію їх праці з урахуванням рекомендацій медицини і психології, обо­в'язковий інструктаж за спеціальними програмами; посилення відповідальності працівників за недодержання встановлених пра­вил безпеки, а посадових осіб — за порушення правил охорони праці;

 

55.   Кримінологічна характеристика рецидивної злочинності.

кримі­нологічний рецидив злочинів — це повторне вчинення нового злочину особою, яка раніше вчинила злочин, незалежно від наяв­ності у неї судимості.

 Кримінологічне поняття рецидиву дозволяє виділити повторні злочини, вчинені особами, до яких за різних обставин заходи кримінально-правового впливу взагалі не вживались; які мають непогашену або не зняту судимість; судимість яких по­гашена чи знята; щодо яких застосовані за попередні злочини інші, некримінальні покарання або заходи правового впливу.

 За типом стійкості і спрямованості антисуспільної установки у криміно­логічній теорії розрізняють три основні типи рецидивістів:

Рецидивісти антисуспільного типу. Цю групу становлять найбільш небезпечні, кримінально активні, злісні злочинці- До них можна віднести особливо небезпечних рецидивістів, неоднократних рецидивістів, рецидивістів-гастролерів, лідерів кримінального се­редовища, «злодіїв у законі», злочинних «авторитетів», «блатних».

Рецидивісти ситуативного типу. Для даної групи характер­ним є рецидив злочинів залежно від криміногенної ситуації, під значним впливом якої і вчиняється новий злочин.

Рецидивісти асоціального (деградованого) типу. Характерним для цієї групи є тип особи з фактичним розпадом особистості. У таких осіб відмічаються втрата основних життєвих позицій, сус­пільно корисних зв'язків, глибока соціальна дезадаптація, що є на­слідком зловживання алкоголем, наркотиками, токсичними речови­нами, психічних відхилень, тяжких хронічних соматичних захворю­вань.

Специфічні причини та умови (детермінанти) рецидивної зло­чинності можна поділити на три групи:

- детермінанти, пов'язані з першою судимістю, першим вчинен­ням злочину особою;

-  детермінанти, обумовлені процесом відбування покарання, особливо покарання у виді позбавлення волі;

- детермінанти, які впливають на постпенітенціарну адаптацію.

. В основі запо­біжного попередження рецидивної злочинності лежать заходи пе­реорієнтації антисуспільної установки осіб, які звільняються від відбування покарання; активна протидія рецидиву; організаційно-превентивна робота.

Кримінологічні дослідження показують, що значна група реци­дивістів учиняє нові злочини у перші дні або місяці перебування на волі. Можна сказати, що певна частина звільнених після відбуття покарання у виді позбавлення волі виходить на волю з наміром про­довжити злочинну діяльність і часом не приховує своїх поглядів. Отже, запобігання рецидиву зводиться до того, щоб спонукати тих, хто відбуває покарання, і тих, хто звільняється від нього, відмови­тися від продовження злочинної діяльності.

Потребує налагодження і вдосконалення міжнародне співробітництво у сфері боротьби з рецидивною злочинністю.

 

 

56.   Проблеми криміналізації організованої злочинності.

Організована злочинність - це протиправна діяльність стійких, керованих угруповань осіб, які заздалегідь об'єдналися з метою вчинення злочинів або займаються злочинною діяльністю як бізнесом і створюють систему захисту від соціального контролю за допомогою залякування, шантажу та корупції.

 

Ознаки організованої злочинності

 стабільність, стійкий характер, тривалість злочинної діяльності;

складна ієрархічна система організації злочинної діяльності (розподіл ролей і функцій);

значна просторова розповсюдженють злочинної діяльності, розмежування території на сфери впливу, включаючи вихід на міжнародні зв'язки;

різноманітність злочинної діяльності при провідній ролі економічних, ко­рисливих злочинів;

                                                ,

створення матеріальних фондів для розширення злочинної діяльності, підкупу посадових

осіб, надання допомоги засудженим, членам злочинної організації і їх сім'ям;

зрощування   із   загальнокримінальною   злочинністю,   розповсюдження норм, традицій злочинного світу, підготовка нових злочинних кадрів;

корумповані зв'язки з офіційними структурами {правоохоронними орга­нами, органами влади і управління);

створення системи «розвідки» і «контррозвідки» з метою успішної' проти­дії правоохоронним органам;

жорстка внутрішня дисципліна, застосування санкцій за порушення норм злочинного світу;

висока забезпеченість сучасними технічними засобами (зв'язок, транс­порт, зброя та Ін.).

Основні напрямки попередження організованої злочинності

виявлення та припинення діяльності злочинних організацій та підрив їх економічного підґрунтя;

локалізація впливу лідерів кримінального середовища, встановлення ви­дів їх протиправної діяльності та її припинення;

виявлення і перекриття каналів збуту зброї, наркотиків, алкогольної про­дукції, незаконних угод з приводу придбання антикваріату, коштовностей, стратегічної сировини;

протидія бізнесовій діяльності організованих злочинних об'єднань;

протидія розкраданню та нецільовому використанню бюджетних коштів у державному секторі економіки;

документування діяльності організованих злочинних груп, їх корумпова­них зв'язків, виявлення методів, які використовуються ними для захисту лідерів і активних учасників від правоохоронних органів.

 

57.   Кримінологічна характеристика професійної злочинності та її попередження.

«Професіоналізм» означає заняття чимось як професією. В даному випадку йдеться про кримінальний професіоналізм. Його доцільно визначати через ознаки, характерні для професії взагалі. Під професією розуміють вид трудової діяльності (занять), що потребує певної підготовки, і який є основним джерелом існуван­ня.

кримінальний професіоналізм має чотири ознаки:

1) стійкий вид злочинного заняття (спеціалізація);

2)  певні знання і навички (кваліфікація),

3) злочини як основне джерело для існування;

4) зв'язок з антисоціальним середовищем.

Сучасна професійна злочинність характеризується чітко вира­женою корисливою спрямованістю.

Серед професійних злочинців є значна кількість осіб, які скою­ють злочини у вигляді промислу, але не притягнуті з різних причин до кримінальної відповідальності.

Детермінантами, які обумовлюють існування професійної зло-чинності, зокрема; є:

1)  суперечності у сфері потреб людей і можливостей їх задово­лення;

2)  зубожіння переважної більшості населення і високий рівень безробіття;

3)  недооцінка суспільної небезпеки професійної злочинності і, як наслідок, відставання форм і методів профілактичної роботи правоохоронних органів у цьому напрямку.

Попередження професійної злочинності має низку специфічних рис, хоча ґрунтується на загальній для профілактики злочинності основі.

1)'удосконалення інституту сукупності злочинів з метою індивідуалізації покарання і правильної кваліфікації діянь. Необхідно закріпити в законі реальну й ідеальну сукупність злочинів. При реальній сукупності доцільно надати судам право призначення покарання шляхом рівного чи часткового складання покарань у межах, встановлених для даного виду покарання;

2) для посилення відповідальності осіб, які вчиняють повторні злочини, не утворюючи реальної сукупності, ввести в ряд статей Кримінального кодексу кваліфікуючу ознаку - «вчинення злочинів у вигляді промислу»;

3)  з метою об'єктивної оцінки скоєного, особи злочинця й ін­дивідуалізації покарання, варто було б у переліку обтяжуючих обставин передбачити спеціалізацію особи на вчиненні певних злочинів;

4) удосконалення низки норм кримінально-виконавчого законо­давства, зокрема:

а)  заборонити переведення з однієї колонії в іншу «злодіїв у за­коні», інших професійних злочинців. Створити для цієї категорії засуджених спеціальні колонії;

б) диференціювати режим і умови утримання засуджених, які перебувають у республіканській, міжобласних лікарнях, виключив­ши можливість контактів неповнолітніх з професійними злочин­цями;

в) створити централізований облік професійних злочинців за їх спрямованістю.

В числі організаційних заходів попередження професійної зло­чинності корисно було б:

а)  розробити регіональні спеціальні плани боротьби з профе­сійною і організованою злочинністю;

б)  на базі оперативно-розшукових підрозділів органів внутріш­ніх справ створити службу особистого пошуку для боротьби з професійними злочинцями у громадських місцях і місцях зосере­дження кримінальних елементів.

Загалом, посилення боротьби з професійною злочинністю по­требує розробки таких заходів, які б дозволили зробити економіч­но невигідними вчинення злочинів. Сприятиме цьому й удоскона­лення кримінально-процесуального і цивільного законодавства, яке регулює питання відшкодування шкоди, спричиненої злочин­ною діяльністю.

 

 

58.   Кримінологічна характеристика жіночої злочинності та її попередження.

Жіночій злочинності властиві певні особливості, зокрема, пере­важну частину в її структурі займають такі корисливі злочини, як крадіжка чужого майна, обман покупців та замовників, привласнен­ня, розтрата майна або заволодіння ним шляхом зловживання служ­бовим становищем. Насильницькі злочини не є характерними для жіночої злочин­ності і найчастіше вчиняються у сімейно-побутовій сфері. Вивчення особи жінки-злочинниці має важливе значення для пізнання причинно-наслідкових зв'язків, які лежать в основі жіно­чої злочинності і забезпечують застосування відповідних поперед­жувальних заходів. . В умовах соціально-економічних негараздів, які значною мірою впливають на соціально-психологічний стан сімейно-побутових відносин і виникнення сімейного неблагополуччя, зростають тяжкі насильницькі злочини в сім'ї. Жіноча злочинність — складова частина всієї злочинності і підкоряється її загальним закономірностям та змінам. Традиційне ж у криміно­логії відокремлення і вивчення жіночої злочинності обумовлено тим, що вона має певні особливості. Останні пов'язані як з біо­логічними, так і значною мірою з соціальними факторами. Спеціально-кримінологічне попередження жіночої злочинності складається із заходів кримінологічної профілактики, запобігання злочинам та їх припинення.

  Кримінологічна профілактика злочинів. Важлива роль у ради­кальному зниженні жіночої злочинності належить передбаченню і своєчасному випередженню виникнення і поширення криміноген­них явищ, які можуть детермінувати або детермінують злочинність жінок. Профілактика випередження включає широкий комплекс заходів: соціально-економічних (забезпечення жінки роботою і за­робітною платою, підвищення її освіти і кваліфікації, допомога сім'ї, тощо); ідеологічних (захист моральності, гідності і честі жінки, поліпшення адаптаційних можливостей тих, хто відбуває покарання у місцях позбавлення волі, боротьба з кримінальною субкультурою тощо); соціально-виховних, які перешкоджають ви­никненню, поширенню і рецидиву криміногенних явищ зовнішньо­го середовища, де відбувається фізична і моральна деформація жінки (рання сексуальна деморалізація, розпад сім'ї, позашлюбна народжуваність, відмова від виховання дітей, розумова відсталість та ін.); лікувально-профілактичних (наприклад, рання діагностика та виправлення різних психічних аномалій, психопатій, вдоскона­лення системи соціально-трудової адаптації жінок з такими відхи­леннями психіки, патронаж тощо). Слід зазначити, що проведення кримінологічної профілактики випередження жіночої злочинності потребує значних матеріальних та інших ресурсних витрат.

 

                                                                     

59.   Злочинність військовослужбовців та її попередження.

Межличностные отношения военнослужащих проявляются как совокупность устойчивых социально-негативных деяний  криминального характера, основанных на  отрицательных традициях армейской действительности и уходящих в историческое прошлое.  Они связаны с глумлением, издевательством и насилием одних военнослужащих над другими, с целью подчинить их своему влиянию и безнаказанно совершать в их отношении насильственные действия корыстной направленности.

личности правонарушителя-военнослужащего , проходящего военную службу по призыву присущи следующие черты:

- это военнослужащий по призыву;

- как правило, на нем стоит клеймо “социального аутсайдера”;

- правонарушения совершаются им с помощью неформальной структуры, при этом для него необязательно занятие в этой структуре определенной социальной позиции;

- он обладает хорошим физическим развитием;

- имеет подростковый опыт насильственного, корыстного и анархического поведения;

- у него наиболее криминогенный возраст ( 19-21 год) и несложившаяся психика;

- он убежден в справедливости своих действий для “воспитания” новобранца и поддержания армейских традиций;

- он возбудим, вспыльчив, агрессивен, т.е. принадлежит к холерическому типу темперамента.

следует обратить более пристальное внимание на специальные меры предупреждения:

-  професионализацию;

-   качественно новый уровень социальной защиты всех без исключения категорий военнослужащих

-   законодательное регламентирование функциональных обязанностей 

-   развитие института офицеров - воспитателей.

Кроме того, от соответствующих руководителей  необходима  работа по  предложениям о скорейшем введении альтернативной гражданской службы, т.к. от человека, не желающего служить, трудно ожидать серьезного отношения  к своим обязанностям .

      В качестве  предупредительной индивидуальной работы с военнослужащими   необходимо  подробно изучать  материалы личного дела военнослужащего. Это в свою очередь позволит :

·      учитывать потребности, интересы и привычки военнослужащего ;

·      знать отношение военнослужащего к учебе, труду, другим людям; 

·      быть в курсе его поведения в быту;

·       более внимательно изучить черты характера военнослужащего; 

·      знать условия воспитания, а также какое образование и специальность он получил до его призыва;

·      установить по необходимости жесткий контроль за бытовым  пьянством и употреблением наркотиков.

 

60.  Злочинність у місцях позбавлення волі.

Злочинність у місцях позбавлення волі та її попередженн

§ 1. Поняття і кримінологічна характеристика злочинності у місцях позбавлення волі

Злочинність у місцях позбавлення волі іноді називається «кар­ною» злочинністю (тобто такою, яка має місце під час відбування покарання), іноді «пенітенціарною» злочинністю, до якої відносять сукупність злочинів, що вчиняються в пенітенціарних установах — місцях позбавлення волі. Але так чи інакше цей різновид злочин­ності характеризується такими ознаками: специфічним місцем вчи­нення злочину (виправні установи, слідчі ізолятори тимчасового утримання); своєрідним суб'єктом злочину (тільки особа, позбав­лена волі); його спрямованістю проти інших засуджених або про­ти осіб адміністративного персоналу установи. Крім цього, слід пам'ятати, що розглядувана злочинність є складовою частиною рецидивної злочинності.

Тривалий час про злочинність осіб, які перебувають у місцях позбавлення волі, було мало що відомо. Кількість в'язнів та зло­чинів, ними вчинених, не підлягала оголошенню. Наукові дослід­ження були спрямовані, як правило, на вдосконалення виправно-трудового законодавства, форм і методів виховного впливу на за­суджених. У зв'язку з цим і поняття злочинності осіб, позбавлених волі, у спеціальній літературі майже не вивчалось.

В Україні на цей час діють 180 установ Державного департаменту з питань виконання покарань, в яких утримуються близько 200 тис. осіб, у тому числі в 128 виправних установах — понад 170 тис, в 11 виховних установах — більше 3 тис. підлітків, у 32 слідчих ізолято­рах — понад 46 тис. ув'язнених та ін. Ці дані можуть істотно коли­ватися залежно від певних обставин (декриміналізація, амністія та ін.). Довічне позбавлення волі в Україні застосовано до 706 осіб.

Отже, в місцях позбавлення волі в специфічних умовах утриман­ня і людських стосунків перебуває значна кількість суспільно не­безпечного контингенту, що обумовлює своєрідність злочинності у сфері виправних відносин.

У середньому щорічно в установах Департаменту з питань ви­конання покарань реєструється до 500 злочинів. Найбільша кіль­кість злочинів реєструється у виправних колоніях суворого і поси­леного режимів і колоніях-поселеннях . При аналізі злочинності в місцях позбавлення волі слід ураховувати значну латентність окре­мих видів злочинів (образа, наклеп, побої і мордування, хуліганство, насильницьке мужолозтво) і певне коливання їх динаміки.

Кримінально-правова структура злочинності місць позбавлен­ня волі характеризується відносною стабільністю. Всі їх можна підрозділити на три групи. Основна маса злочинів припадає на таку першу групу: втеча з місця позбавлення волі або з-під варти і злісна непокора вимогам адміністрації виправних установ, які загалом складають більше половини всіх учинених у місцях позбавлення волі злочинів.

Як відзначається в літературі, серед в'язнів існує своя «філософія»: наша (засуджених) справа — тікати, якщо пощастить, а ваша (адміні­страції виправних установ) — запобігати цьому чи ловити, тобто кож­ний робить свою справу. Форми і способи втечі можуть бути різні за­лежно від виду виправно-трудових установ: від самовільного залишен­ня особою, яка відбуває покарання, місця позбавлення волі до підкопів і втеч з використанням насильства над охороною, зброї, технічних за­собів. Утечі бувають одиночні, групові і масові під час масових без­порядків у колоніях. Але часто підготовка до втечі та й сама втеча ма­ють або спрощений, або ситуативний характер і вчиняються чи то за допомогою примітивних засобів подолання огорожі (мотузка з кішкою та ін.), чи то шляхом використання недоліків засобів охорони. Тому динаміка показників втечі багато в чому залежить від стану і органі­зації охорони тієї чи іншої установи.

Непокора адміністрації виправних установ виникає тоді, коли, на думку в'язнів, вона порушує їх права або незаконними діями позбавляє деяких благ. Причому ця думка може бути як обґрунтованою, так і надуманою, коли лідери засуджених здійснюють спробу взяти фактичне керівництво в колонії в свої руки. В цих випадках необґрунтоване потурання вимогам «авторитетів» може повністю дезорганізувати роботу виправної установи.

Другу (за кількісними показниками) групу становлять злочини, пов'язані з незаконним обігом наркотичних або інших заборонених речовин, предметів, зброї. Рівень даних злочинів підвищується. Але й тут треба брати до уваги значну латентність цих злочинів. Незнач­не їх підвищення або зниження говорить про випадковість показ­ників, а не про дійсний стан цього різновиду злочинів. Разом з тим підвищення обігу в «зоні» наркотичних речовин може свідчити про посилення впливу кримінальної субкультури.

Третю, хоча й меншу за кількісними показниками, але небезпеч­нішу за видами, групу становлять насильницькі злочини: умисні вбивства, замах на вбивство, умисні тяжкі тілесні ушкодження, ху­ліганство, погроза або насильство. Слід відзначити несталу дина­міку цих злочинів. Так, якщо у 1996 р. було вчинено 10 умисних вбивств, то у наступні роки їх динаміка знижується. Коливається також рівень умисних тяжких тілесних ушкоджень, хуліганства, погроз та інших видів насильства.

За останні роки значно знизився рівень таких злочинів, як дії, що дезорганізують роботу виправних установ, масові безпорядки, захоплення заручників.

Окрему групу злочинів у місцях позбавлення волі становлять крадіжки, грабежі і розбої. Частіше крадуть засуджені в інших за­суджених і за це, як правило, настає фізична розправа за традиція­ми злочинного світу. Нерідко речі і продукти харчування та пере­дачі відбираються тими, хто займає в колонії становище лідера. Ці факти, як свідчить практика, часто невідомі адміністрації виправ­них установ, а коли й стають відомими, то на них або не реагують, або застосовують заходи дисциплінарного характеру. Що стосується грабежів і розбоїв, то вони не поширені у місцях позбавлення волі. Специфічним злочином у місцях позбавлення волі, який має май­же повністю латентний характер, є насильницьке мужолозтво. Ці факти, на жаль, стали настільки повсякденним явищем, що вже не сприймаються як злочини, а тому дуже рідко реєструються і тільки тоді, коли цього вимагають обставини. Дуже висока латентність зло­чинності в місцях позбавлення волі пов'язана з певними недоліками в системі оцінки показників роботи виправних установ. За деякими кримінологічними показниками структури злочин­ності в місцях позбавлення волі більшість злочинів учиняються у виправних колоніях посиленого та суворого режимів, що пояс­нюється контингентом засуджених, видами вчинених злочинів, строками покарання, наявністю кримінального середовища тощо. Злочини вчиняються у жилих і виробничих зонах установ, на виїз­них об'єктах, найчастіше від 6 до 18 години, в робочі дні тижня. Наприклад, за даними одного дослідження, із 525 злочинів, зареє­строваних за один тільки рік у місцях позбавлення волі, 328 вчи­нено у жилих зонах установ, 181 — у виробничих зонах, 1 — у штрафному ізоляторі, решта — на виїзних об'єктах. У 407 випад­ках злочини було вчинено з 6 до 18 години; у 90 випадках — з 18 до 23 години; у 28 випадках — з 23 до 6 години. У робочі дні вчи­нено 504 злочини, у неробочі і святкові дні — 21.

Знаряддям злочинів у місцях позбавлення волі, особливо насиль­ницьких і корисливо-насильницьких, є: кухонні ножі, металеві плас­тини, «заточки», шнури та інші побутові або пристосовані предмети.

Що стосується динаміки злочинності в місцях позбавлення волі, то, за офіційними даними, майже по всіх кількісно-якісних показ­никах вона має тенденцію до зниження. Так, за 1997 р. (порівняно з попередніми роками) не допущено дій, що дезорганізують робо­ту у виправно-трудових колоніях, з 10 до 3 випадків зменшилась кількість умисних вбивств; з 24 до 20 випадків — умисних тяжких тілесних ушкоджень; з 126 до 112 випадків — втеч засуджених. Факт зменшення кількості тяжких насильницьких злочинів проти життя і здоров'я засуджених і співробітників адміністрації установ, певно, пов'язаний, по-перше, зі змінами динаміки тяжкої насиль­ницької злочинності в Україні взагалі; по-друге, з протидією зло­чинній субкультурі в місцях позбавлення волі; по-третє, з підвищен­ням рівня профілактичної роботи зі злісними порушниками режи­му в установах виконання покарання.

Основні соціально-демографічні, кримінально-правові та мо­ральні риси, притаманні особам, які вчинили злочини у місцях поз­бавлення волі, особливо насильницькі злочини, непокору вимогам адміністрації, втечу з-під варти та ін., мають певні особливості. За даними деяких досліджень, переважна більшість з них — чолові­ки; за віком — до 30 років; з середньою і неповною середньою ос­вітою; за службовим становищем — переважно некваліфіковані робітники. Ті, хто застосовував насильство, мали судимість за корисливі, корисливо-насильницькі злочини, хуліганство, зґвалтуван­ня; перебували на профілактичному обліку; були порушниками ре­жиму утримання тощо. Наприклад, із 525 раніше наведених і вчи­нених у місцях позбавлення волі злочинів у 142 випадках злочини вчинено особами, що перебували на профілактичному обліку; в 287 випадках ці особи були порушниками режиму утримання; в 14 ви­падках — розконвойованими засудженими; 20 злочинів вчинено засудженими після вживання спиртних напоїв, 1 — у стані нарко­тичного сп'яніння.

Стосовно моральних рис можна зауважити, що більшість засуд­жених мають обмежений світогляд і відповідну до нього примітивну структуру потреб. Найбільш характерні для в'язнів своя мораль і звичаї, які підтримуються в місцях позбавлення волі певними ко­лами засуджених. Значна кількість їх хворі на різноманітні сома­тичні і психічні захворювання (туберкульоз, СНІД, виразки шлунку та інші шлункові хвороби, невротичні відхилення, алкоголізм, пси­хічні аномалії тощо). Ці відхилення і хвороби ускладнюють відбуван­ня покарання, заважають адекватно оцінювати конкретні життєві ситуації, заходи виправно-трудового характеру тощо. Дослідження свідчать про те, що емоційна нестабільність, нестійкість, нестри­маність, обмеженість можливості самовладання у криміногенних сутичках, переважання збудження над гальмуванням, емоцій над розумом, залежність від інших засуджених, неможливість за власним бажанням змінити оточуюче середовище, надмірна підозрілість, песимізм, підвищена тривожність, упертість, брутальність, негатив­не ставлення до праці і режиму відбування покарання, байдужість до розвитку конфліктних стосунків, агресія, прийняття і підтрим­ка злочинної субкультури та схвалення злочинів, які протидіють адміністрації, а також різний психічний стан (стрес, фрустрація, афект, істерія) — все це руйнує особу, викликає у неї відторгнення «офіційних» цінностей. Але є й такі засуджені, які добре почува­ють себе в місцях позбавлення волі, зараховують себе до «автори­тетів», «злодіїв у законі», лідерів, «паханів» тощо.

За основними кримінологічними рисами особа потерпілого від злочинів у місцях позбавлення волі мало чим відрізняється від осо­би злочинця взагалі (це стосується, зрозуміло, самих засуджених, а не представників адміністрації). Однак особливу групу — штуч­но ізольовану від інших засуджених — утворюють так звані «опу­щені». До неї належать засуджені, щодо яких було вчинено гомосексуальне насильство або які добровільно вступили в гомосексу­альні стосунки, а також засуджені, які нехтують особистою гі­гієною, дворушники, особи з жіночими рисами обличчя і тіла, вза­галі слабкі за характером і фізично нездатні протистояти погрозам і насильству. Принизливе становище «опущених» поширюється на весь строк відбуття покарання і навіть після виходу на волю. Адмі­ністрація не завжди активна в попередженні цього явища. Часто вона не в змозі виправити становище, тому що за ним стоять зло­чинці, які його умисно підтримують. Це один із елементів кримі­нальної субкультури, страхіття для засуджених, за допомогою яко­го злочинні «авторитети» примушують інших засуджених підкоря­тися їх владі, схвалювати злодійські традиції. Відчуття страху, тривоги, погроза глуму впливають на психіку засуджених, спону­кають частину з них підтримувати нелюдські звичаї, стимулюють злочинну поведінку.

§ 2. Криміногенні фактори злочинності у місцях позбавлення волі

Криміногенні явища, що детермінують злочинність засуджених у місцях позбавлення волі, пов'язані з низкою факторів.

Соціально-економічні та «ідеологічні» фактори. Несприятли­ва соціально-економічна і морально-психологічна обстановка в країні і близькому зарубіжжі, болюче реформування всіх сфер життя викликають економічну нестабільність, зміну на рівні державної політики ідеологічних установок щодо власності, засобів виробницт­ва, прав особи; корисливі прагнення значної частини новоявлених бізнесменів і навіть приватновласницький, з метою первісного на­копичення капіталу, екстремизм багатьох з них. Виникла значна група багатих людей, чиї прибутки часто аж ніяк не законного по­ходження. Обмеженість матеріальних ресурсів і намір одержати доступ до них що б то не було, навіть ціною життя інших, стають рішучою домінантою користолюбства, насильства, жорстокості. Різко змінився склад злочинців, погіршилися їх основні криміно­логічні риси. Як зазначалось у відповідних документах МВС Ук­раїни, на рівень злочинності істотно впливає криміногенний склад спецконтингенту, серед якого у слідчих ізоляторах на 1 січня 1998 р. утримувалися 4 засуджених і 1 заарештований, які зараховують себе до «злодіїв у законі», 17 «авторитетів» злочинного середови­ща, 24 лідери злочинних угруповань, 118 осіб, які притягаються до кримінальної відповідальності за бандитизм, 17 найманих вбивць, 2 465 учасників організованих злочинних угруповань, у тому числі 167 рекетирів. І вся ця маса «загартованих», найнебезпечніших, жорстоких і лютих злочинців потрапляє в місця позбавлення волі, створюючи в них — на довгі роки — тяжкий криміногенний клімат, провокуючи на вчинення злочинів з боку засуджених.

До своєрідних, так би мовити, «ідеологічних» факторів, які відіграють значну, а іноді й вирішальну роль у причинному комп­лексі злочинності в місцях позбавлення волі, належать кримінальні традиції і звичаї. За дослідженнями деяких вчених (О. Гуров, В. Бистрих, В. Анісімков та ін.), у місцях позбавлення волі кримі­нальна субкультура — неписані норми злочинного світу — регулює відносини як у цілому, так і в малих групах засуджених. Переваж­на більшість в'язнів об'єднується в малі неформальні групи за різними критеріями. При цьому засуджені не тільки підтримують злочинні традиції, а й зацікавлені у розширенні своїх лав. Тому жи­вучість кримінально-злодійських традицій і звичаїв — об'єктивне явище, обумовлене відповідною реакцією антисуспільних елементів на законні вимоги правоохоронних органів і суспільства взагалі. Потрапляючи у виправні установи і тюрми, засуджені підпадають під вплив професійних злочинців, унаслідок чого багато з них засвою­ють певні моделі поведінки, включаються до груп з негативною сус­пільною мотивацією, налагоджують певні зв'язки з досвідченими злочинцями, які підтримують і після звільнення з місця позбавлен­ня волі. Головна небезпека кримінально-злодійських традицій на сучасному етапі полягає у постійному впливі їх на свідомість зло­чинців, у зв'язку з чим йде процес стабілізації антисуспільних ус­тановок з усіма наслідками, що випливають з цього: посилення їх імперативності, тобто придбання кримінальною субкультурою рис обов'язковості для багатьох категорій злочинців, проникнення її елементів у побут людей і суспільне життя. Отже, кримінальна субкультура, безумовно, є могутнім фактором, який породжує і сприяє вчиненню багатьох злочинів у місцях позбавлення волі.

Соціально-правові фактори. Сутність покарання у виді позбав­лення волі полягає в ізоляції особи від суспільства, примусовому переміщенні її в одностатеві колективи, наявності певних обме­жень. Цей вид покарання виявляється в тому, що засуджений заз­нає певних втрат і страждань, передбачених чинним кримінальним і виправно-трудовим законодавством. Вони виражаються в обмеженні життєвого простору і вільного спілкування з іншими члена­ми суспільства. Кара, притаманна покаранню у виді позбавлення волі, особливо проявляється в місцях позбавлення волі, де оточую­че середовище поглиблює фізичні і духовні страждання особи. По­карання у виді позбавлення волі, з одного боку, нерідко виступає не­обхідним «поштовхом», «каталізатором» для значної частини засуд­жених, який спонукає особу до правильного сприйняття заходів виправного впливу, самовиховання, спокутування вини, а з іншого — воно (особливо тривале і неодноразове), на жаль, відіграє роль засобу відчуження від суспільства, в багатьох випадках травмує особистість, руйнує соціальні, в тому числі важливі для особи сімейні і родинні зв'язки, що викликає фрустраційні настрої, песимістичне ставлення до життя, відчай, але в той же час формує і живить певні негативні риси особи і випливаючі з них форми поведінки: агресивність, при­мітивність потреб і способів їх задоволення, негативне ставлення до покарання та вимог адміністрації тощо.

Примусове одностатеве скупчення на обмеженому просторі ве­ликої кількості не кращих представників суспільства (будь то чо­ловіки чи жінки), нав'язування небажаних стосунків, постійне підґрунтя для виникнення конфліктних ситуацій, відчуття незахи­щеності, ворожнече середовище, прояв стадних інстинктів, поту­рання примітивним бажанням, постійне очікування образи, глуму, нападу, насильства з боку тих, хто і до арешту вирішував свої проблеми за допомогою сили, а також наявність можливості безкарно (що доб­ре знають засуджені) вчинити ті чи інші форми насильства — все це штовхає засуджених до різних за мотивами і цілями злочинів. На­сильство, таким чином, невід'ємно притаманне такій системі вико­нання покарання.

Зрозуміло, що фізичні та духовні обмеження по-різному впли­вають на засуджених. Це залежить насамперед від особистісних якостей людини. Найбільш гостро втрату волі переживають засуд­жені віком до 30 років та ті, які мають сім'ї і дітей. Дослідження­ми встановлено, що існує тісна залежність між рівнем переживан­ня засудженим втрати волі і тривалістю строків покарання: чим більш тривале покарання, тим значніші психологічні переживання втрати волі. Це закономірно, оскільки довготривалість строків поз­бавлення волі значною мірою перекреслює життєву перспективу.

На поведінку деяких груп засуджених певним чином впливають умови режиму відбування покарання, що може викликати протидію їм або підвищене бажання уникнути їх шляхом конфлікту чи запо­діяння собі ушкоджень (ковтання різноманітних предметів, ламан­ня кінцівок тощо).

Очевидно, що багато негативних наслідків позбавлення волі залежать і від системи відбування покарання, яка далеко ще не відповідає міжнародним актам, таким, як Загальна декларація прав людини (1948 p.), Мінімальні стандартні правила поводження із в'язнями (1955 p.), Конвенція ООН проти катувань та інших жор­стоких, нелюдських або принижуючих гідність видів поводження і покарання (1984 p.), Європейські тюремні правила (1997 p.), в яких проголошено, що метою поводження з ув'язненими особами є підтримання їх здоров'я та почуття особистої гідності, а також, нас­кільки це дозволяє призначений вироком строк позбавлення волі, розвиток у них почуття відповідальності та тих здібностей, які до­поможуть їм повернутися до суспільства, жити з повагою до зако­ну та самостійно заробляти на своє життя після звільнення.

Між змістом переживання засудженим покарання у перший пе­ріод перебування у виправних установах та їх антисуспільною по­ведінкою існує певний зв'язок. У перший період відбування пока­рання у засуджених частіше виникають емоційно нестабільний стан, прагнення діяти під впливом першого спонукання, постійне почуття тривоги, напруженість, пригніченість, нестриманість, аг­ресивність, підозріле ставлення до оточуючих тощо. У літературі різних років неодноразово підкреслювалося, що засуджені в пер­шу третину відбування покарання з найнезначніших приводів учи­няють правопорушення, порушення режиму утримання і злочини. Такі неадекватні реакції особливо характерні для в'язнів, які мають дефекти психіки.

Організаційно-управлінські фактори пов'язані з широким колом недоліків і пороків усієї системи відбування покарання у виді позбав­лення волі. Наукові дослідження і практика службових розслідувань свідчать про те, що основними причинами і умовами вчинення зло­чинів засудженими є істотні недоліки в організації режиму, нагляду та контролю за засудженими, недоліки та вади в роботі адміністрації ус­танов виконання покарання в частині організації належної охорони, конвоювання, проведення обшуків, халатне ставлення їх працівників до службових обов'язків по нагляду за засудженими.

До зазначених факторів належать також: переповнення місць позбавлення волі засудженими більше ліміту, що, зрозуміло, загострює питання їх розміщення; неукомплектованість адміністрації місць позбавлення волі кадрами; низький рівень професіоналізму працівників виправних установ; слабкість оперативно-розшукової і попереджувальної діяльності відповідних підрозділів місць поз­бавлення волі; порушення законності при умовно-достроковому звільненні від покарання і переведенні до інших видів виправних установ. Усупереч інструкціям з організації нагляду за засуджени­ми, які відбувають покарання у виправних колоніях, не вживають­ся належні заходи щодо надійної ізоляції засуджених, повного пе­рекриття каналів надходження до них заборонених предметів, профілактики заборонених стосунків працівників установ із засуд­женими. До них продовжують потрапляти заборонені предмети, канали надходження яких у деяких випадках залишаються невідо­мими. Наприклад, перевіркою лише за один рік працівниками ус­танов виконання покарань вилучено: грошей — більше 50 тис. гри­вень, наркотичних речовин — понад 20 кг, колюче-ріжучих пред­метів — 966 одиниць, іноземної валюти — більше 20 тис. доларів США та близько 10 млн російських карбованців. Для доставки в установи виконання покарання заборонених предметів засуджені нерідко залучають військовослужбовців і працівників установ. За цей же період виявлено 314 випадків недозволених стосунків.

Технічна недосконалість охоронної сигналізації, інженерно-тех­нічного устаткування, систем цілодобового стеження за засуджени­ми, відсутність необхідної апаратури для перевірки посилок і пе­редач, догляду автотранспорту, поїздів — усе це також сприяє пра­вопорушенням і вчиненню злочинів засудженими.

Взаємозв'язок і взаємодія цих та інших факторів породжують пенітенціарну злочинність.

§ 3. Попередження злочинності у місцях позбавлення волі

Злочинність у місцях позбавлення волі хоча й специфічна, але ж частина всієї злочинності. Тому її попередження також повинно здійснюватись на двох рівнях: загальносоціальному і спеціально-кримінологічному.

В літературі цілком справедливо відзначається, що виправні установи повинні повертати суспільству повноцінну особу, а не остаточно калічити її. Тим більше, що відповідно до ст. З Консти­туції України діяльність держави, її органів і посадових осіб повинна утверджувати і забезпечувати права і свободи людини, їх гаран­тувати.

Що стосується спеціально-кримінологічного попередження зло­чинності в місцях позбавлення волі, то його напрями і заходи до­сить різноманітні і мають як загальний, так і конкретний, ціле­спрямований характер і спираються на багатий вітчизняний і світо­вий досвід.

Кримінологічна профілактика. Цей напрям попередження зло­чинності в місцях позбавлення волі включає заходи щодо втручання в кризові ситуації, зменшення практичних можливостей вчинення злочинів, боротьби з кримінальною субкультурою, а також залучен­ня громадськості до попереджувальної роботи і надання допомоги жертвам злочинів.

Відомо, що втручання в кризові ситуації як комплекс різнома­нітних заходів щодо стримання злочинних проявів припускає нейт­ралізацію і розв'язання міжособистісних (групових) конфліктів за­суджених за допомогою набору специфічних для місць позбавлен­ня волі засобів роботи суб'єктів попереджувальної діяльності. До них можна віднести:

1)    здійснення постійного оперативного (в тому числі і за до­помогою технічних засобів) контролю за криміногенними зонами у виправних установах, де найбільш часто і у певний період вини­кають типові (і в той же час специфічні для кожної установи) не­гативні явища, які сприяють виникненню і розвитку напружених міжособистісних (групових) конфліктів або особливого психічно­го стану засуджених, що загрожує вчиненням злочинів. Наприклад, у результаті неналежного нагляду за засудженими, низької якості обшукової роботи, недоліків у виховній роботі протягом лише од­ного року в виправних установах України вчинено 3 умисних вбив­ства, зареєстровано 18 випадків заподіяння умисних тяжких тілес­них ушкоджень, 6 випадків втеч з-під варти, 112 випадків втеч із колоній-поселень та ін.;

2)    проведення комплексних профілактичних операцій у виправ­них установах за участю всіх підрозділів. Як відмічається в аналізі роботи із забезпечення нагляду та ізоляції засуджених в установах ви­конання покарань, послаблення організації нагляду та безпеки, неза­довільна організація обшукової роботи, тобто послаблення заходів втручання в кризові ситуації стали причинами різкого збільшення вжи­вання засудженими спиртних напоїв, наркотичних речовин;

3) реалізацію заходів протидії професіоналізації та консолідації злочинців, особливо тих, хто відбуває покарання за насильницькі та корисливо-насильницькі злочини, а також серед жінок і молоді. Виправдали себе в цьому напрямку такі заходи, як комп'ютерний облік інформації про засуджених осіб, руйнування угруповань за­суджених зі злочинною орієнтацією, підтримка і використання на­явних угруповань з позитивною спрямованістю, створення «режим­них загонів» з участю засуджених тощо;

4) забезпечення психологічної підтримки засуджених, які при­бувають у місця позбавлення волі, особливо в період пенітенціар­ної адаптації, орієнтування їх на свідомий вибір позитивного шля­ху відбування покарання; своєчасне блокування неформальних сто­сунків із засудженими з антисуспільною спрямованістю;

5) вдосконалення постпенітенціарної практики контролю, зокре­ма створення спеціальної служби з нагляду за особами, які звільни­лися з місць позбавлення волі, та надання їм підтримки і допомоги;

6) вжиття необхідних заходів щодо виявлення осіб, які потребу­ють психологічного, клініко-психіатричного або іншого обстеження з метою блокування і усунення відхилень, які травмують психіку.

Реалізація заходів, які б максимально зменшували практичні мож­ливості вчинення злочинів у місцях позбавлення волі, передбачає перш за все усунення організаційно-управлінських, контрольно-на­глядових, інформаційних, оперативно-розшукових та деяких інших недоліків, які сприяють вчиненню злочинів. Для цього необхідні: а) організація належного оперативного обміну інформацією між різними підрозділами виправних установ про угруповання і «елітні» прошарки засуджених, які є потенційними джерелами негативно­го впливу і насильницьких дій; б) недопущення перевищення фак­тичного контингенту засуджених над лімітом, розширення наявних і будівництво нових, сучасних виправних установ, які відповідали б міжнародним стандартам утримання і поводження із засуджени­ми; в) своєчасне виявлення учасників конфліктів, професійний аналіз їх психологічних особливостей, пошук методів впливу на конфліктні ситуації без використання дисциплінарних і каральних заходів, гласне інформування засуджених про наслідки і санкції, які застосовувалися до винних; г) впровадження групової профілактики злочинів, тобто розроблення механізму саморегуляції у спеціально або стихійно створених групах з метою управління розвитком кри­міногенної ситуації (групова психотерапія, групові заняття, соціогігієна, психогігієна, аутотренінг, проповіді тощо); ґ) соціотехника, тобто проведення заходів щодо спеціального управління групами засуджених -— руйнування малих груп, включення до групи засуд­женого, який може запобігти розвитку конфлікту, поєднання різних за установками груп шляхом поставлення спільної мети, для досяг­нення якої потрібні спільні зусилля та ін.; д) переорієнтація суб'єк­тів криміногенної ситуації засобом інформування про дійсні обста­вини; є) роз'єднання учасників криміногенної ситуації за допомо­гою обмеження або повного виключення особистих стосунків; є) використання інформації оперативних апаратів слідчих ізоляторів про злочинну діяльність засуджених; ж) підвищення рівня і вдос­коналення методів проведення індивідуальної профілактики зло­чинів, особливо із засудженими, які схильні до втеч, уже вчиняли злочини в місцях позбавлення волі, систематично або злісно пору­шують режим відбування покарання, мають психічні аномалії, є хронічними алкоголіками, наркоманами; з) своєчасне формування служб нагляду та безпеки, укомплектування їх досвідченими квалі­фікованими кадрами, забезпечення їх спеціалістами та технічними засобами і обладнанням.

Адміністрації виправних установ надзвичайно складно поперед­жувати вчинення злочинів у місцях позбавлення волі через існую­чу серед засуджених кругову поруку і підкорення їх злодійським законам. Як вже відзначалося, злодійські закони і традиції — це своєрідний неформальний регулятор «іншого життя». Характерно, що особи, які ніколи до засудження не стикалися з «правилами» поведінки засуджених, починають їх засвоювати з моменту надход­ження до слідчого ізолятора, проходять так звану «прописку». Але й тоді, коли засуджені поступають до виправних установ, продов­жується їх оброблення професійними злочинцями під різними при­водами. Так здійснюється поступовий перехід до злодійського спо­собу життя і поведінки з неофіційною системою стосунків. І цей процес активно відбувається не тільки в місцях позбавлення волі, а й поза їх стінами.

Отже, без руйнування кримінальної субкультури неможливі ні виправлення засуджених, ні ефективна попереджувальна діяльність у місцях позбавлення волі. Поширенню кримінальної субкультури треба протиставити метод розвінчання злочинного світу, підриву авторитету лідерів кримінального середовища, формування в гро­мадській думці певного ставлення до злочинної субкультури з метою зменшення її впливу на підлітків і молодь. Тому доцільно вжити в масштабі країни низку дискредитаційних заходів за спеціально розробленою програмою через засоби масової інформації, кіно, театр, літературу, естраду тощо.

Консолідація зусиль широкої громадськості у вирішенні про­блем пенітенціарної системи, в тому числі у попередженні злочин­ності в місцях позбавлення волі, передбачає тривалу та добре орга­нізовану роботу, створення відповідних громадських структур, по­ширення кримінологічної інформації про стан злочинності в місцях позбавлення волі, їх причини і умови, про мотиви злочинів, осіб злочинців і потерпілих, про умови відбування покарання взагалі, налагодження взаємодії і координації між різними державними, гро­мадськими і релігійними суб'єктами попереджувальної діяльності у виправних установах. Поінформована і активна громадськість є ос­новною складовою демократичного суспільства.

У статтях 122-126 Виправно-трудового кодексу України перед­бачаються основні форми участі громадськості у виправленні засуд­жених і попередженні злочинності в місцях позбавлення волі. Такими є: спостережні комісії, служби у справах неповнолітніх, шефство трудових колективів та громадських організацій над виправними установами. Зазначені форми в цілому виправдали себе, хоча бага­то в чому їм не вистачає наполегливості, знання дійсного буття за­суджених, взаємовідносин з адміністрацією виправних установ, відповідальності і принциповості у роботі. Необхідно підняти їх на новий рівень відповідно до сучасних поглядів на роль пенітенціар­ної системи в цивілізованому суспільстві.

Можуть існувати й інші форми участі громадськості, не перед­бачені чинним кримінально-виконавчим законодавством.

Певну роль у попередженні злочинності в місцях позбавлення волі відіграють релігійні організації. Багато із засуджених — віру­ючі люди. Церква, релігія з їх основними постулатами ненасиль-ства, милосердя, співчуття, терпіння здатні сформувати такі відно­сини, які зможуть допомогти в подоланні духовної кризи, вирішенні міжособистісних і групових конфліктів, життєвих проблем і взагалі поступово підточувати кримінальну субкультуру. Крім того, деякі релігійні організації ведуть добровільну роботу серед засуджених, надають їм матеріальну допомогу.

Отже, активізація традиційних і впровадження нових форм участі громадськості у справі підвищення виховної роботи серед засуджених сприяють підвищенню рівня попереджувального потен­ціалу в місцях позбавлення волі.

Запобігання злочинам та їх припинення. Запобігання злочи­нам та їх припинення переносяться на ті стадії розвитку злочинної поведінки, які характеризуються або виникненням наміру вчинити злочин, або коли поведінка деяких осіб здатна його викликати, або коли злочин вже почав фактично вчинятися.

Запобіжна діяльність у місцях позбавлення волі може спирати­ся на методи нейтралізації криміногенних явищ — деалкоголізацію і девіктимізацію, руйнування кримінальної субкультури, криміналь­но-правового утримання від вчинення злочинів та методи медико-реабілітаційоного характеру. Тут основними запобіжними напрям­ками є:

- переорієнтація антисуспільної установки особи чи групи осіб (цілеспрямований вплив на осіб, у яких, як стало відомо, виникло рішення вчинити злочин; вплив на осіб, поведінка яких в умовах виправних установ створює підвищену ймовірність вчинення щодо них злочинного посягання тощо);

- активні контрзаходи (оперативне втручання суб'єктів поперед­ження з метою запобігання насильству, масовим безпорядкам, вте­чам; створення умов, які унеможливлюють продовження злочинної діяльності, огляд, обшук, перлюстрація кореспонденції, перевірка посилок і передач, прослуховування телефонних розмов засудже­них, виявлення криміногенних зон і угруповань, їх лідерів, «авто­ритетів», «злодіїв у законі» і впровадження відповідних заходів щодо зменшення їх впливу на інших засуджених тощо);

-  організаційно-превентивний напрям припинення злочинів (створення спеціальних підрозділів з попередження найбільш по­ширених злочинів, припинення поширення різної дезінформації та чуток, якими вміло маніпулює певна частина засуджених для «від­новлення справедливості» або виправдання своїх дій, та ін.);

-  спонукальний напрям (цілеспрямована робота адміністрації виправних колоній та громадських організацій по схиленню засуд­жених до добровільної відмови від злочинів і взагалі відмови від злочинного способу життя, термінова ізоляція конкретних засудже­них, переведення до інших загонів або виправних установ та ін.;

- рішуча протидія розвиткові злочинної діяльності і настанню більш тяжких її наслідків (затримання, арешт, притягнення до кри­мінальної відповідальності тощо).

 

 

61.   Корупційна злочинність.

 

 

 

62.   Екологічна злочинність.

Екологічна злочинність - це сукупність злочинів І осіб,

що їх скоїли, які завдають шкоду навколишньому

природному середовищу.

Суспільна небезпечність екологічних злочинів

створюють загрозу екологічній безпеці держави;

завдають шкоду здоров'ю людей нинішнього і майбутніх поко­лінь;

сприяють формуванню споживацького ставлення до природ­них ресурсів;

наслідки цих злочинів бувають непоправними.

Екологічна злочинність обумовлена як загальними, так і специ­фічними причинами. Загальні причини криються у суперечностях, що виникають при взаємодії людини і природи: між можливостями суспільства й держави щодо використання довкілля І соціальними потребами; між правовим статусом природних ресурсів (їх форми власності) і способами їх освоєння; між суспільством, соціальною групою та індивідом як самостійними суб'єктами природокористу­вання і природоохорони; між різними інтересами і цілями цих суб'єктів. Вказані чинники в умовах нецивілізованого розвитку економіки створюють стійку мотивацію злочинної «екологічної по­ведінки».

Говорячи про загальні причини даної злочинності, потрібно звернути увагу на систему поглядів, які виражають ті чи інші де­формації суспільної екологічної свідомості. До них, передусім, від­носяться: явна переоцінка спроможностей людини правильно впливати на довкілля, пізнавати закономірності природи та проце­си взаємодії з нею; хибна думка про невичерпність природних ресурсів і можливість їх поновлення; безвідповідальне ставлення до стану природи та ігнорування вимог природоохоронного зако­нодавства.

Визначенню специфічних причин екологічних злочинів може сприяти їх якісний аналіз; Вивчення кримінальних справ цієї катего­рії показує, що дані злочини вчиняються як посадовими особами, так і окремими громадянами. Посадові екологічні злочини відрізня­ються, як правило, великою суспільною небезпечністю, спричиня­ють величезні матеріальні збитки та шкоду здоров'ю людей. Еколо­гічні злочини можуть скоюватися як умисно, так і з необережності. Для умисних правопорушників характерні егоїзм, ігнорування вимог природоохоронного законодавства, незадовільна професійна підго­товка, невиправдана жорстокість тощо. Мотиви поведінки нерідко мають у кінцевому підсумку корисливу спрямованість.

До об'єктивних криміногенних факторів відносяться також не доліки в плануванні та здійсненні різних промислів, відсутність легітимних способів задоволення потреб у продуктах природи, прогалини в законодавстві, що регламентує кримінальну та адмі­ністративну відповідальність за екологічні правопорушення. Суб'­єктивними чинниками злочинів проти довкілля є низький рівень екологічної культури та правової свідомості.

Найбільша злочинна активність проявляється у регіонах, де іс­нують умови для незаконного природокористування. Останнім часом частіше стали скоюватися такі види екологічних злочинів, як протиправна розробка надр, заготовка лісу, збір ягід тощо. Не­рідко ця діяльність носить масовий характер, обумовлена розши­ренням «чорного ринку», який може забезпечити збут будь-якої кількості природних цінностей, добутих браконьєрами.

Під впливом «тіньової економіки» і накопичення значних сум неконтрольованих грошових мас постійно розширюється коло осіб, які бажають займатися прибутковими видами екологічної діяльності, наприклад, незаконний вилов риби. 70% браконьєрів мають постійних клієнтів, які реалізують рибну продукцію за добре відпрацьованою схемою. Питома вага правопорушників, які за­ймаються незаконним промислом для забезпечення власних по­треб складає значну частину. Але тут треба зауважити, що мас­штаби негативної дії промислового виробництва на водойми значно перевищують шкоду, що наноситься рибним запасам бра­коньєрством.

Низка екологічних злочинів може скоюватись на ґрунті вандаліз­му і хуліганських мотивів. Скажімо, знищення лісових масивів через пожежі, які виникають внаслідок недбалого розведення ба­гаття чи умисних підпалів, Для цих злочинів характерна висока латентність, і шкода від них дуже велика. Аналіз ситуаційно-осо-бистісних чинників названої категорії злочинів показує, що тут взаємодіють багато різних факторів, як то: обстановка злочину, безкультур'я, егоїзм, правовий нігілізм, цинічне ставлення до при­родних цінностей та наслідків своєї злочинної поведінки, впевне­ність у її безкарності тощо.

Здійснення загальних заходів попередження екологічної зло­чинності прямо пов'язане з нормалізацією процесів у сфері взає­модії «суспільство - природа». Саме на макрорівні формується антикриміногенна протидія ущербній екологічній свідомості і по­ведінці. Велике значення у цій справі має законодавче вирішення такого питання, як існування різних форм власності на природні об'єкти,

Провідну роль у попередженні цієї злочинності відіграють захо­ди технічного характеру, пов'язані з удосконаленням технологій виробництва, і передусім гірничодобувної, металургійної, хімічної галузей господарства, які негативно впливають на навколишнє се­редовище; раціональним використанням земель, лісових і водних запасів, надр; зменшенням шкідливого впливу на різноманітні при­родні об'єкти шляхом їх забруднення. При цьому до уваги треба брати географічні, кліматичні й інші фактори, що можуть впливати на поведінку людини, характер її праці, самооцінку тощо.

Важливе значення має також формування високої еколого-правової культури і свідомості як на загальному, так й індивідуаль­ному рівнях. На вирішення цього завдання мають бути спрямовані зусилля державних та громадських організацій, Саме тут створю­ється реальна можливість подолання суб'єктивних факторів еко­логічних злочинів, як то: некомпетентність, відомчість, безконтро­льність, безвідповідальне ставлення до природи. В цьому плані неоціненну роль може відіграти правова пропаганда та широка

гласність правоохоронної діяльності усіх її суб'єктів, виховання у громадян нетерпимості до екологічних правопорушень. Попере­дження екологічної злочинності передбачає також застосування примусових заходів, які включають заходи адміністративної і кри­мінальної відповідальності за порушення норм природоохоронно­го законодавства. Якраз у цій сфері ще існує чимало нерозв'я­заних проблем, пов'язаних з реалізацією принципу невідворотнос­ті покарання за скоєний злочин.

Суб'єктами профілактики екологічних злочинів є правоохоронні органи, природоохоронні інспекції, громадські організації, відомчі органи контролю тощо. Методи профілактики включають безпосе­редній нагляд за станом природних об'єктів шляхом обходів, пат­рулювання, перевірок; охорону об'єктів від неправомірного проник­нення на них; встановлення пропускного режиму; вилучення зна­рядь учинення екологічних злочинів тощо. Особливе місце займає здійснення нагляду за дотриманням правових норм, що регламен­тують екологічні правовідносини. Це - прокурорський нагляд, діяль­ність дозвільної системи, адміністративний нагляд.

Важливе профілактичне значення має також подальше вдоско­налення природоохоронного законодавства. Насамперед, йдеться про те, щоб на основі широких кримінологічних досліджень та економічної політики держави провести науково обґрунтовану криміналізацію і декриміналізацію суспільно небезпечних посягань на навколишнє природне середовище.

Причини екологічної злочинності

-суперечність в системі взаємодії «суспільство - природа»;

-суперечність між можливостями держави у використанні природних ре­сурсів і суспільними потребами;

-суперечність між формами власності на природні об'єкти і способи їх освоєння;

-суперечність між загальнодержавними, груповими та індивідуальними інтересами в сфері природокористування;

-відсталі технології промислового і сільськогосподарського вироб­ництва;

-низький рівень екологічної та правової культури;

-неефективність кримінального законодавства у цій сфері.