Книжкова справа часів гетьманату

Книжкова справа часів гетьманату

Книжкова справа часів гетьманату

Українське друкарство, як і його теоретична книгознавча база, до жовтневого перевороту майже зовсім не розвивалась. Українська книга протягом століть нищилась, витримувала такий тягар переслідувань і заборон, що періодами зовсім зникала з арени буття. Та вже з березня 1917 р. в Києві та й в усій Україні розпочалось небувале національне-культурне піднесення, в основі якого було відродження українського друкованого слова. Майже щодня створювались нові газети, літописи, журнали, кооперативні і приватні книжкові видавництва.

Ще за часів Центральної ради (березень 1917 квітень 1918 року) були створені умови для вільного розвитку національної культури, української мови, народної освіти. Продовжив ці починання і Павло Скоропадський. За часів гетьманату (29 квітня - 14 грудня 1918 р.) було відкрито 150 нових українськомовних шкіл, 2 українських університети, засновано Національну бібліотеку України, з метою поширення української книги, друкованої за кордоном, Рада Міністрів прийняла закон, за яким було скасовано мито, що накладалося на українські книги, ноти і мапи видані поза державою, було засновано видавничий відділ при міністерстві народної освіти і мистецтва, метою якого було видавництво літератури в Українській державі.

З травня по грудень 1918 р. майже щодня з’являлось якесь нове видання. За цей період випущено приблизно тисяча нових видів української літератури: шкільні підручники, навчальні підручники, довідкові та інформаційні видання, порівняно з ними значно менше агітаційно-пропагандиської літератури. Українська преса регулярно повідомляла своїх читачів про діяльність видавництв.

Так у видавництві „Вік” видано твори І. Котляревського, поеми І. Франка, збірка творів Д. Марковича, оповідання ВА. Леонтовича. У Львові наукове товариство ім. Т.Г. Шевченка здійснили передрук видання „Енеїди” І. Котляревського. Черкаське видавництво „Сіяч” видало вибрані твори І. Нечуя-Левицького; повість І.Франка „Великий щит”; у Львові „Народні оповідання” Марка Вовчка і побачили світ повісті Б. Грінченка, оповідання Модеста Левицького.

Активно видавалася художня зарубіжна література, тому з метою прискореного перекладу таких творів у Катеринославі було створено гурток, який перекладав з іноземних мов українську художню і наукову літературу. Зокрема ними перекладено оповідання Оскара Уайльда „Егоїстичний велетень”, „Щасливий принц”, О. Купріна „Біла акація”, Марка Твена „Собаки”. У видавництвах України було ряд перекладів творів Е. По, в перекладі М. Левецького, С. Тобіневич, російських письменників Миколи Йогана, Л. Андрєєва. Другим виданням вийшли переклади історичних повістей – „Чернігівки” М. Костомарова і „Сагайдачного” Д. Мордовця.

У Київському видавництві „Шлях” видавалися наукові праці М. Біляшовського „Наші національні скарби”, О. Грушевського, В. Cамійленка. У Київському видавництві „Серп і молот” видавалися політично-теоретичні видання Д. Донцова „Енгельс, Маркс і Лосаль про неісторичні нації та „Похід Карла ХІІ на Україну”, „Пропащий час”, „Україна під московським царством” (1654-1876 рр.) М. Драгоманова та ін. Цікаві рецензії на „Ілюстровану історію України” М. Грушевського, „Історію Слобідської України” з 35 малюнками і картами Д. Багалія, „Начерк розвитку української літературної мови” М. Сумцова.

Є в часописах і матеріали про випуск наукової і науково-популярної літератури, зокрема видавництво „Українська бджола” видала книги: „Про бджіл”, „Дещо про заведення пасічного господарства”, „Практичне господарство”, „У видавництві”, „Український агроном”, вийшли „Агрономічні порадники”, праці Л. Чикаленка „Агроном і кооператор”, А. Григоровича „Машина в сільському господарстві”.

На особливу увагу заслуговують газетні матеріали. Ця група матеріалів містить здебільшого інформацію аналітичного жанру, в них не лише порушувались питання пов’язані з питанням поліпшення роботи державних видавничих закладів, удосконаленням шкільної видавницької діяльності у розвитку системи випуску шкільних підручників, а й піддавались критиці номенклатурні працівники за недоліки у видавничій справі, висвітлювалися її найзлободенніші проблеми. Та все ж зростання кількості видань українських підручників спостерігалось, випускалась шкільна література з арифметики, української мови, літератури, історії, географії та інших предметів, так як був прийнятий закон про обов’язкове вивчення української мови та літератури, історії й географії України у всіх середніх школах. Але при опрацювання газетних джерел були виявлені і критичні ставлення громадськості до авторів окремих підручників та навчальних посібників для української школи. Зокрема йдеться про низький рівень окремих навчальних посібників та підручників (наприклад, посібник для самоосвіти І.М. Яковлєва „Кратний курс украинского языка" відзначається , що автор не знає української мови, не розуміє її духу, її фонотечних і морфологічних законів.

Досить відомими і за часів гетьманату було Всеувито - Всеукраїнське учительське видавниче товариство. Його завданням було забезпечення шкільної мережі українськими підручниками та іншим навчальним обладнанням. Його статутом передбачалось: видавати книжки, журнали, газети та інші друковані твори, виготовляти різне шкільне приладдя, організовувати власні друкарні, майстерні, крамниці тощо, утворювати на користь своїх членів учительські доми, книгозбірні, читальні.

Значне місце у видавничій справі часів гетьманату надавалося підготовці і виданні словників. Зокрема був випущений чотирьохтомний „Словник української мови” Б. Грінченка, „Словник українсько-московський” В. Сильченка за ред. І. Огієнка та ін. Видавались і кишенькові словники, як „Український правописний словник з короткими правилами правопису Г. Голоскевича, „Український правопис” ч. І, „Словничок” А. Ніковського, „Кишеньковий російсько-український словничок” О. Гудими, „Правничий словник” Е. Ваняка та ін.

Бурхливий розвиток книговидання і друкарства в цілому також пов’язаний зі створення у Києві, Полтаві та багатьох інших містах і містечках Наддніпрянської України культурно-освітніх громадських організацій „Просвіта”, що широко використовували у своїй діяльності друковане слово. На початок 1918 р. в одній тільки київській губернії діяло 255 „Просвіт”. Проте ситуацію у 1917-1918 рр. на книжковому ринку була дуже складною. Багато „Просвіт” на хвилі ентузіазму, попри брак коштів, кваліфікованих авторів, заходилися видавати книжки і брошури, аби бодай частково задовольнити інформаційний голод серед населення. Відсутність координації в цій сфері, безсистемність, хаотичність призводили до низької ефективності видавничих починань просвіти. Типовим явищем був вихід у різних місцевостях просвітянських книжечок і брошур, майже ідентичних за назвою і змістом. Переважали видання політично-агітаційного характеру, історичної тематики, біографії видатних діячів, збірники революційних і патріотичних пісень, брошури на теми політичних та соціальних реформ тощо. Можливо, що це треба пояснити не тільки браком авторів, скільки хапливістю та нервовістю часу, коли вже передчувалися і помічалися події близької громадської війни.

Видавничу роботу „Просвіт” широко висвітлювала українська преса, зокрема часопис „Книгар” та журнал „Посвітянин”, що видавався в Києві видавничим товариством „Просвіта” ім. Т.Г. Шевченка.

Проте широко організовувати видавничу справу за часів гетьманату „Просвітам” не вдалося, на це були, як матеріальні так і організаційні причини. Серед яких: нестабільна політика і соціолого-економічна ситуація тих років; невпинно наростаючий дефіцит попереду на тлі галопуючої інфляції і відсутності стабільних і достатніх фінансових надходжень до товариства; пасивність більшості просвітян, які знову, як і в дореволюційні роки, самоосунулися від тяжкої повсякденної практичної роботи в товаристві; відсутність належної підтримки з боку гетьмана П. Скоропадського (уряд хоч і виділяв деякі кошти для потреб просвітянського руху, однак їх було обмаль, а місцеві органи самоврядування, зокрема Київська міська думка, майже повністю була зросійщена і до українського національно-культурного руху ставилося відверто вороже). Тому вже на 1918 р. Із 14 видавництв „Просвіт” залишилося 4, до яких приєдналося два, створених у 1918 р. На зменшення кількості осередків „Просвіти” також втиснуло і створення КП(б)У. Робота „Просвіт” стала набувати більш виразного політичного характеру. Вони дедалі частіше згуртовували людей, виходячи із бажань служити справі будівництва незалежної української держави, не обмежуючись лише культурно-освітньою роботою. „Просвіти” залучали до визвольної боротьби тисячі раніше байдужих до національної справи українців ЦККП(б)У, місцеві більшовицькі комітети, спираючись на підконтрольні їм органи влади, висували своїх представників до керівництва „Просвіт”.

Отже, можна сказати, що за період гетьманату видавнича діяльність „Просвіт” пішла на спад. До того ж, частину друків, фактично підготовлених просвітянами було видано під егідою інших інституцій.

Та все ж видавнича справа за період Української Держави П. Скоропадського досягла великих успіхів. Наприкінці 1918 р. У Наддніпрянській Україні існувало понад 110 видавництв, які випустили кілька мільйонів українських книжок. Причому видавництва знаходились не тільки у таких великих містах, як Київ, Катеринослав, Одеса, Харків, й у менших – у Вінниці, Черкасах, Павлограді, Олександрівську, Гадячі, Широкому на Херсонщині.

друкарство книжкове видавництво гетьманат

Видавнича справа як галузь книжкової справи

Видавнича справа – галузь культури і виробництва пов’язаних з підготовкою, випускам і розповсюдженням книг, журналів, газет, зображувальних матеріалів та інших видів друкованої продукції.

Весь процес видання книг можна поділити на три великих етапи. Перший етап – це створення повноцінного по змісту літературного твору. Другий етап – оформлення книги, тобто розробка художньої і поліграфічної форми, яку буде мати твір в надрукованому вигляді. Третій етап – поліграфічне (друкарське) виконання книги, тобто друковане розповсюдження авторського твору, його випуск у вигляді друкованих книг.

Кожне видавництво випускає літературу по певному плану. Цей план прийнято називати тематичним, так як в ньому перераховані теми (назви) всіх видань, над якими буде працювати видавництво в запланований період. Таким чином, тематичний план представляє собою програму діяльності видавництва. Отримуючи багато численні і різноманітні заявки і дані про читацький попит, видавництво аналізує їх, відбирає найбільш важливі в даний час теми, а також пропонує теми по своїй ініціативі. При складанні тематичного плану видавництво враховує заявки відомств, наукових закладів і організацій, навчальних закладів, підприємств, окремих спеціалістів, авторів, читачів.

Тематичний план видавництва може бути складений на більш чи менш довготривалий період. У відповідності до цього розрізняють тематичні плани, перспективні та річні. Видавництва складають тематичні плани в основному на рік, но у процесі роботи розбивають їх на квартальні та місячні плани. Такий поділ річного плану необхідний для організації роботи видавництв, свої квартальні та місячні плани видавництва повідомляють книготоргівельними організаціями, які закупляють їх продукцію.

Безпосередніми учасниками процесу видання книг являється не тільки видавництво, але також автор і друкарня, проте на кожному із трьох етапів роль видавництва велика, і воно виконує важливі, хоча і не однакові функції. Виконання цих функцій складає зміст роботи трьох основних оперативних частин видавництва, редакційного відділу, відділу оформлення (чи художньо-технічної редакції) і виробленого.

В створенні повноцінного літературного твору приймає участь не тільки автор, але і видавництво. З самого початку видавництво направляє роботу автора. Передусім автор представляє в видавництво проспект (розгорнутий план) майбутньої книги. Тільки після обговорення і утвердження цього проспекту видавництво заключає договір з автором, за яким доручає йому написати твір на задану тему і в заданий термін. Та буває й так, що рукопис потрапляє в видавництво „самотужки”, тобто без заключеня договору між видавництвом і автором.

Авторське право – це сукупність норм права, які регулюють суспільні відносини, що виникають у зв’язку із створенням, використанням та охороною творів літератури, науки і мистецтва. Суб’єктами авторського права є первинний суб’єкт – автор – особа, зазначена як автор на примірнику обнародуваного твору, на рукописі або на оригіналі твору мистецтва. Авторами можуть бути: громадяни України, іноземні громадяни, особи без громадянства, громадяни, які не досягли 18 років. Правонаступниками можуть бути громадяни, юридичні особи та держава.

Право на авторство (авторське ім’я) означає, що автору належить вибір способу позначення приналежності йому твору (псевдонім, справжнє ім’я), і якщо він від позначення не відмовився (анонім), ім’я повинно вказуватися при кожній публікації твору, при цитуванні тощо. Без згоди автора заборонено розкривати псевдонім чи анонім і вносити зміни у вибране ним позначення. В силу права на недоторканість твору, ніхто без згоди автора не може вносити зміни чи доповнення, забезпечувати твір ілюстраціями чи передмовою, коментаріями. Ці права (не майнові, особисті) не успадковуються і не переходять по договору. А права на опублікування, відтворення, поширення твору усіма дозволеними законами, право перекладу на інші мови і право переробки в твір іншого виду (наприклад, із Романа в п’єсу чи сценарій і навпаки) є не майновими і переходять у спадщину.

Право авторства засвідчується шляхом державної реєстрації прав автора на твори науки, літератури і мистецтва і здійснюється Державним агентством з авторських і суміжних прав (ДААСП) дійсне протягом усього терміну охорони авторського права (для фізичної особи увесь час життя автора і 50 років після його смерті і починаючи з 1 січня наступного за роком смерті автора або останнього співавтора; для юридичної особи діє безстроково, а у разі реорганізації організації переходить до правонаступника, у випадку ліквідації – державі).

Захист особистих і майнових прав осіб, які мають авторське право і суміжні права, здійснюється в порядку, встановленому адміністративним, цивільним і кримінальним законодавством.

Після тог як рукопис потрапив у видавництво починається редакційна робота, яка складається з послідовних і взаємозв’язаних етапів, основними з яких є: 1) ознайомлення з рукописом (попередній перегляд); 2) редакційний аналіз рукопису; 3) рецензування рукопису; 4) робота з автором; 5) права тексту; 6) перечитування рукопису після набору; 7) перечитування і правка коректурних відтисків; 8) підписання сигнального примірника на випуск в світ.

При попередньому перегляді рукопису редактор повинен впевнитися у відповідності його назви, об’єму, структури, ілюстрацій, додатків та інших вимог, викладених в проспекті і замовлені. Якщо рукопис потрапляє у видавництво «самотужки» то редактор визначає відповідність тематиці, технічними вимогами, які пред’являються до рукопису. Проте заключне рішення про долю рукопису редактор приймає після редакційного аналізу.

Редакційний аналіз являє собою складний комплекс ціле направлених операцій, які здійснює редактор в процесі читання рукопису для того щоб оцінити твір і визначити його придатність до видавництва. Аналізу чи розробку теми редактор визначає чи відповідає зміст сучасному науковому рівню знань, який фактичний та ілюстрований матеріал використовується в творі. Оцінюючи літературне оформлення твору розвиває його композицію, яка послідовність викладу матеріалу, наскільки обґрунтований поділ на структурні частини (глави, розділи, параграфи), якою мовою написано твір, чи відповідає літературне оформлення темі, змісту, цільовому направленню. Основними засобами редакційного аналізу є читання. Однак редакційне читання, на відміну від звичайного, повільне, не однократне в процесі якого редактор має осмислити прочитане і встановити правильність написання. Редакційний аналіз зводиться не тільки для виявлення недоліків твору, тому задачею редактора є об’єктивна оцінка рукопису, яка має підкреслити гідність авторської праці, зосередивши поряд з тим увагу на визначення шляхів подолання недоліків у вторі. Свою аналітичну роботу редактор, як правило, замінює написанням видавничої рецензії, в якій дає чітку відповідь на питання: приймати чи не приймати рукопис до видавництва?

Автор твору, якщо він згідний з рецензентами, вносить необхідні виправлення в рукопис, допрацьовує його в назначений видавництвом термін і знову подає у видавництво (редакцію). Редактор перевіряє в якій мірі зауваження, пропозиції і висновки рецензента враховані автором в процесі доопрацювання рукопису, а у випадку необхідності може повернути йому рукопис. І тільки впевнившись в тім, що автор зробив все, що міг, для покращення своєї праці, а рукопис не потребує подальшого вдосконалення, редактор приступає до правки авторського тексту.

Правка – один із найбільших складних і відповідальних етапів редактування, де редактор вносить виправлення в текст. Виправлення можуть бути внесені редактором тільки за згодою автора або можуть бути зроблені і без попереднього погодження автора, однак з розрахунком на те, що автор зрозуміє їх необхідність та доцільність.

Після погодження правки з автором рукопис передається для друку на машинці, потім передрукований текст зчитується з рукописом, вичитується підписується редактором в набір.

Перед тим як передати відредактований рукопис в друкарню, видавництво розробляє оформлення майбутньої книги, визначає її зовнішність та внутрішній вигляд.

Оформлення книги тісно пов’язане з її змістом, повинно відповідати типу книги, її читацькому призначенню, полегшувати розуміння книги, забезпечувати її міцність, охайність зовнішнього вигляду. При оформленні книги враховується побажання автора. Оформлення книги включає встановлення її формату, вибір шрифту і підготовку ілюстрацій, книжкових прикрас, малюнків політурки (чи обгортки), вибір паперу і політурних матеріалів.

Оформлення книг, може знаходитись під керівництвом спеціального відділу видавництва – художньо-технічної редакції. Оскільки при оформленні книги вирішуються художні та виробничо-технічні питання, художньо-технічна редакція може бути поділена на дві частини: художню (входить в склад редакційного відділу) та технічну (входить в склад виробничого відділу) редакцію. Оформленням книг займаються кваліфіковані робітники різних спеціальностей – художники, креслярі, фотографи, ретушери, картографи тощо.

Поліграфічне виконання книги є безпосередньою задачею друкарні, однак на цьому етапі роль виробничого відділу велика. Робота виробничого відділу виробництва тісно пов’язана з однієї сторони з роботою редакційного відділу і відділу оформлення, а з іншої сторони – з роботою друкарні.

В процесі поліграфічного виконання книги друкарня висилає у видавництво пробні відбитки для перевірки (коректури). Наступний етап редактування це робота редактора з коректурними відбитками (гранки, верстки, чисті аркуші, сигнальний примірник). Правка коректурних відбитків проводиться у відповідності з правилами коректури із застосуванням коректурних знаків. Відбитки з набраного в друкарні тексту видання призначені для коректури називаються коректурними аркушами. Вони поділяються на такі види: гранка, верстка, чисті аркуші.

Гранка – стовбець довільної кількості рядків (не більше 100) друкарського набору. Гранки верстаються в сторінки заданого формату (верстку).

Верстка – поліграфічний процес виконання друкарської форми, яка зводиться до укладання смуг (сторінок) певного формату гранок набраного тексту, елементів оформлення. В результаті верстки визначається кількість сторінок у виданні, рядків на сторінці, розміщення заголовків, ілюстрацій, титульних елементів, довідкових матеріалів, розміри пробілів (спусків) на початку сторінки. Головною задачею верстки є виявлення логічної структури тексту, забезпечення зручності читання (текст може верстатися в одну, дві, три і більше колонок).

Чисті аркуші – перші ще не зброшуровані відбитки тиражу, по мірі друкування, які друкарня направляє у видавництво для кінцевої перевірки твору перед його виходом у світ. Чисті аркуші передивляються з ціною виявлення помилок, які потребують виправлень в частині тиражу чи передрукування аркуша.

Виправлення в коректурних відбитках повинно бути мінімальним і зводиться до ліквідації. Технічних недоліків набору і помилок, допущених у видавничому оригіналі. Дозволяються також виправлення і по коньюктурним міркуванням, однак текст, що вноситься повинен бути рівносильний тому який заміняється. Свою роботу над коректурними відбитками редактор закінчує підписанням верстки в друк, а сигнального примірника на випуск в світ.

Сигнальний примірник – перший, пробний примірник книги, журналу чи видання який направляється у видавництво, як зразок тиражу для затвердження. Затверджений сигнальний примірник являється документом на основі якого друкарня випускає весь тираж.

Суспільна діяльність будь-якої соціальної організації – комерційної фірми, державного закладу чи громадянського об’єднання – здійснюється в тісній взаємодії з зовнішнім середовищем. Ефективна координація діяльності організації в зовнішньому середовищі реалізується з використанням принципів і механізму маркетингу. Тому заключний етап видавничої справи є маркетинг, яким займається маркетинговий відділ видавництва.

Комплекс маркетингових закладів – це конкретний інструментарій, сукупність прийомів та методів маркетингової діяльності підприємства з метою спричинити бажану реакцію ринку. Заходи маркетингу у видавничій справі можна поділити на 4 елементи: першим компонентом є товар. В видавничій справі товарна політики суб’єктів підприємництва охоплює такі процеси, як прийняття концепції нового видання, рішення щодо маркетингових параметрів зовнішньої форми видання (оправи, обкладинки, суперобкладинки), формування асортименту видавничого репертуару чи (та) книготоргівельних засобів, а також видавничої марки, торгівельних знаків, торгівельного маркування книжкових товарів; другим важливим елементом є ціна (або цінова політика), тобто сума коштів, які покупець готовий заплатити за товар. Книготоргівля бере до реалізації друковані видання на основі цін, сформований у видавництві (витрати на виготовлення видання та визначення рівня його прибутковості). Головними важелями цінової політики у книготоргівлі є система націнок та знижок на відпускну ціну видавництва. Основними ціноутворюючими чинниками у галузі є: читацькі потреби у певних виданнях, характер і рівень купівельного попиту населення, характер державного регулювання ціноутворення, характер системи оподаткування суб’єктів галузі, цінова конкуренція на ринку. Внутрішніми ціноутворюючими чинниками фірми є її загальна стратегія і маркетингові цілі, поточні витрати, умови поставок видавничої продукції в процесі товароруху; наступними елементами є канали розповсюдження або політика розподілу. В сучасних умовах видавництва самі планують і вирішують питання розподілу і доставки видань до споживача. Вони вирішують проблеми оптимального вибору каналів розповсюдження видань через гуртову, роздрібну книготоргівлю, торгівельних агентів, ефективних форм та методів роздрібної, в тому числі через Internet, книжкові клуби, поштово-посилкову торгівлю тощо, а також низку транспортних і складувальних питань; останнім компонентом є просування товару на ринку, що охоплює засоби інформаційного, організаційного та економічного характеру: рекламу, пропаганду, стимулювання продажів, прямий маркетинг та особистий продаж. Інформаційними засобами є реклама: пропаганда товарів. Організаційні заходи охоплюють цільовий добір форм, методів та „ноу-хау” реалізації та стимулювання продажів з орієнтацією на бажану реакцію конкретних груп покупців. Економічні заходи передбачають маневрування системою знижок і пільг за час, обсяг чи періодичність закупівель.

Список використаної літератури

1.       Глотова Г. Маркетинг видавничої продукції // Вісник Кн. Палати. – 2003. - № 3. – с. 7-9.

2.       Добкін С.Ф. Основи издательского дела и книгопечатания. – М., 1961. – с.

3.       Зворський С. Видавнича діяльність київської „Просвіти” в 1917-1919 рр. // Вісник Кн. Палати. – 1999. - № 6. – с. 23-25.

4.       Книговедение: Энц. Словарь. – М., 1984. – 663 с.

5.       Рудий Г. Добба Української Держави: становлення видавничої справи // Бібл. вісник. – 2001. - № 6. – с. 25-30.

6.       Скрипник Т. Висвітлення вітчизняного друкарства в 1917-1920 рр. )за матеріалами часопису „Книгар”) // Вісник Кн. палати. – 1998. - № 8. – с. 30-32.