Культура козацької держави (1648-1781 р)

Культура козацької держави (1648-1781 р)

ДЕРЖАВНА МИТНА СЛУЖБА УКРАЇНИ

АКАДЕМІЯ МИТНОЇ СЛУЖБИ УКРАЇНИ

Кафедра гуманітарної підготовки та ідентифікації культурних цінностей

Реферат

з дисципліни:

«Українська та зарубіжна культура»

на тему:

«Культура козацької держави (1648-1781рр.)

Виконав:

слухач ДП07-2

Орехова Наталія Павлівна

 (м. Керч вул. Будьонного буд.33 кв.98)

Перевірив:

проф. Калашникова О.Л.

Дніпропетровськ 2007

Зміст

Вступ

Розділ 1. Розвиток та напрями козацької культури

Розділ 2. Українське бароко

Розділ 3. Архітектура українського бароко

Розділ 4. Графіка і живопис

Висновки

Список використаних джерел

На межі ХVI i ХVII століть у суспільне й духовне життя України наче увірвався вітер змін. Буквально на очах одного-двох поколінь іншими ставали полiтичнi реалії, спосіб життя, спосіб мислення. Все, що торувало собі дорогу у ХVI столiттi, проросло й задіяло. Звичайно, картина українського світу, яку бачимо, в ці віки формувалася впродовж попередніх часів, однак надзвичайно багато заважила Хмельниччина — як загальнонаціональне піднесення, пов’язане з визвольною боротьбою, що підняло Україну з колін і відродило смак політичної й культурної творчості. Виникли нові, вiдповiдні часові світовiдчуття. Змінився менталітет українців, бо став відчутним зв’язок часів: Україна — правонаступниця Київської Русі — відновлювала свою державність, школу, мову, храми. Її художній геній породжував літературу, музику, живопис і архітектуру, в яких риси європейського Нового часу поєдналися з національною специфікою і проблематикою. І все це стало можливим завдяки зрослій вазі й авторитетові, а відтак i дiяльностi козацтва.

Козацтво протягом півтора століть вiдiгравало не тільки зачну політичну роль доблесного захисника волі й прав українського народу, а й сили, що яскраво виявила себе у культурній розбудові держави. Саме з козацького середовища вийшла нова провідна верства, нова національна аристократія, нова iнтелiгенцiя, яка взяла на себе й утвердження власної державності (вся гетьманщина і особливо Богдан Хмельницький), і розвиток освіти, спорудження та реконструкцію храмів, будівництво громадських споруд, опікування мистецтвом тощо.

Прагнення надолужити втрачене Україною за роки колоніального існування спонукало багатьох дiячiв епохи до активності в галузі культури. Чимало хто з козацької старшини, наприклад, захопився органiзацiєю шкіл і майстерень при монастирях. Їх добробут швидко зростав завдяки потужній економiчнiй пiдтримцi козацтва. Почалося ж з того, що у 1620 р. до Київського братства записався уславлений козацький гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний, а з ним i все Військо Запорізьке. Ставши ктитором (попечителем) Києво-братського монастиря, гетьман найперше подбав про створення при ньому школи. За прикладом гетьмана кожен козацький воєначальник ставав ктитором якогось монастиря, церкви i дарував кошти на будівництво іконописних та ремісничих майстерень. В умовах боротьби за незалежність, за розбудову державносi і культури змужнів інтелект нації, зродилася когорта видатних діячів: це й Михайло Дорошенко, Кшиштоф Косинський, Іван Сулима, Пилип Орлик, Петро Могила, Іван Мазепа. Були й iншi особистості ренесансного масштабу за силою пристрасті, розумом, мужністю, освiченiстю, обдарованiстю. Хоча належали вони вже iншiй культурній добі - добі Бароко. Саме козацькі часи в історії України називають добою Бароко, маючи на увазі не лише мистецький стиль, а значно ширше духовне поняття: свiтовiдчуття. Українське Бароко виявилося співзвучним історичному часові, що переживав народ, i тому так повно виразило i його фiлософiю, i психологію, й естетику. Більш того, національний варіант бароко в Україні прямо називають «козацьким». (Зображення 1).

Українське козацтво мало свої символи, або клейноди. Серед них — хоругв, бунчук, булава і печатка з гербом. З часом клейнодами стали перначі, литаври, значки, палиці.(1).

Головною святинею козацтва вважався хоругв — прапор. Його шили з дорогих тканин і прикрашали вишивкою й шиттям. Найчастіше золотом вишивали образ Пресвятої Богородиці Діви Марії — заступниці козацтва або козака з шаблею й мушкетом. Траплялися на бойових козацьких прапорах зображення святих, хрестів, сонця, місяця, зірок, зброї, звірів. Козацькі прапори були переважно блакитного, жовтого, жовто-блакитного, білого, малинового, червоного і чорного кольорів. Найважливішим символом влади кошового отамана була булава — палиця з деревини горіха завдовжки 50—70 см із срібною або визолоченою кулею на кінці. Булава прикрашалася переважно смарагдами й перлами.

Важливим атрибутом влади був бунчук — держак завдовжки 2—2,5 м, верхівку якого прикрашала куля — маківка, від якої донизу звисали пасма кінського волоса і червоні вірьовки.

Символом влади судді був військова печатка. Нею підтверджувалися всі офіційні документи Війська Запорізького, видані кошем: універсали, маніфести, привілеї, дипломатичне листування. На печатці зображали герб — фігуру козака, озброєного мушкетом і шаблею. Символом влади військового писаря була срібна чорнильниця, відзнакою довбиша — литаври. Без ударів довбиша в литаври не можна було скликати Січову раду. Отамани куренів носили жезли-перначі. Всі козацькі клейноди, за винятком палиць для литавр, які постійно знаходилися у довбиша, зберігалися в січовій Покровській церкві, в скарбниці і виносилися тільки за особливим наказом кошового. (Зображення 2).

1. Розвиток та напрями козацької культури

Звичайно, більшість лiтописiв писалася в монастирях, там вони й переписувалися (Зображення 3). Один з таких манускриптів, що датується 1623-1627 р., називається Густинським (писаний у Густинському монастирі на Чернiгiвщинi). Вважають, що душею цієї праці був Захарія Копистенський, згодом архімандрит Києво-Печерської лаври. Хронологію подій у ньому доведено до 1597 р. Козацькі літописи залишилися важливим джерелом для вивчення iсторiї України. Зокрема, в науці: широко знаний «Літопис Самовидця», названий так свого часу письменником Пантелеймоном Кулішем. Події літопису охоплюють другу половину ХVII століття: від початку війни проти шляхетської Польщі до подій 1702 року. У ньому згадуються усі визначні козацькі поводирі, починаючи від Богдана Хмельницького й закінчуючи Іваном Мазепою, полковники, генеральні писарі, обозні, сотники, польські шляхтичі, росiйськi вельможі. За «Літописом Самовидця» можна також вивчати тодішню географію України — тут сотні назв різних населених пунктів, де відбувалися ті чи iншi події. Вони написані невiдсторонено. З болем повідомляв автор про сплюндровані татарськими нападами українські села, про кривди людям з боку польських жовнiрiв і російських воєвод. Різкому осудові піддає він міжусобиці козацьких ватажків, спроби воєнних союзів із кримськими татарами , що приводили до жахливого розорення краю. Автор літопису — людина незалежна у своїх поглядах, добре обізнана з усіма внутрішніми і зовнiщнiми проблемами України. На думку дослідників, автором цього літопису міг бути генеральний пiдскарбiй Сiчi Роман Ракушка-Романовський.

Через кілька років після завершення «Літопису Самовидця» почав писати iсторiю козацького краю гадяцький сотник Григорій Граб‘янка, який, безперечно, належав до найосвіченіших людей свого часу. Свою оповідь автор веде у формі окремих тематичних “Сказаній”, які охоплюють всі найголовнiшi битви визвольної боротьби. Йому цiкавi не лише події, а й мотиви, якими керувався зокрема, Хмельницький, ідучи на Переяславську раду. Літописець передає й народні настрої, i легенди того часу, переказує події, що відбувалися на Україні після смерті Богдана. З великим болем описує він смерть гетьмана. Є у нього й iншi улюблені iсторичнi дiячi — це гетьмани Дмитро Вишневецький та Петро Конашевич-Сагайдачний, а також його сучасник фастівський полковник Семен Палій, що уособлює справжній козацький демократизм і має гостре почуття відповідальності за долю рідного краю. Паралельно з Григорiем Граб’янкою, починаючи з 1690 року, пише свій знаменитий — на чотири томи — літопис Самійло Величко. Він брав участь у походах запорожців, працював у канцелярiї козацького війська. Величко поклав собі за мету розповісти про всі найважливіші подiї в Українi протягом семи десятиліть. Але, залишаючись хронікою, тобто твором суто історичним, цей літопис є й художнім, бо тут наявні й ліричні відступи, й авторські міркування, і уривки з художніх творів, і перекази та легенди, прислів’я та приказки.

Однак козацька визвольна боротьба, а пiзнiше Коліївщина породили особливий пласт національної літератури, сповненої глибоких патріотичних почуттів, експресії, патетики. Думи, пiснi, плачі, панегірики, діалоги, рiзнi драматичні форми були присвячені козацьким діянням. Самі назви говорять про це: “Україна, татарами терзана” М. Павковського, “Чигирин” О. Бучинського-Яскольда, “Розмова Великоросiї з Малоросією” С.Дiвовича та iн. Особливо показові твори деяких поетів “часів Мазепи”, який i сам писав вiрші. Войовничий пафос, лицарське славолюбство, інколи — як у захiдноєвропейськiй лицарській поезії — звеличення подвигу заради подвигу знаходимо у творах Стефана Яворського, Пилипа Орлика, Петра Терлецького. І це не мусить викликати подиву, оскільки чоловіче населення України майже на два століття забуло смак мирно праці і не могло остудитись від войовничих пристрастей.

Освіта. Запорозький уряд на чолі з кошовим отаманом постійно виявляв піклування про створення розгалуженої системи освіти. Загалом у системі шкільництва на Запоріжжі можемо виділити три типи шкіл: січові, монастирські та церковнопарафіяльні. У січовій школі навчалися діти, які за певних обставин опинилися на Січі — приходили самі або ж були звідкись вивезені й усиновлені козаками. Січових школярів навчали читанню, співу, письму, а також основ військового мистецтва. Головним учителем січової школи був ієромонах - наставник, котрий не лише навчав азам грамоти, а й був духівником хлопців, опікувався їхнім здоров'ям.

Монастирська школа на Січі існувала при Самарсько-Миколаївському монастирі ще із 70-х років XVI ст. На чолі з самарським ієромонахом хлопців навчали грамоти, письма, молитов та Закону Божого.

Церковнопарафіяльні школи діяли при всіх січових парафіяльних церквах. їх ще називали школами "вокальної музики та церковного співу". Найвідомішим навчальним закладом такого зразка була школа в слободі Орловщина (на лівому березі р. Орелі). В 1770 р. її було перенесено на Січ. Учні цієї школи вивчали мистецтво партесного співу. Тут готували читачів і співаків для Православної церкви України.

В 1754 р. з ініціативи кошового отамана Якима Гнатовича була створена школа, яка впродовж 15 років готувала писарів для військових канцелярій усієї України. Окрім чернецтва та духовенства викладачами у низці запорозьких шкіл були випускники та студенти Києво-Могилянської академії.

Школи Запорозької Січі продовжували традиції братських шкіл. Навчання в них обов'язково поєднувалося з вихованням. Феномен духовності козацької педагогіки — у поєднанні духовно-інтелектуального та фізичного ідеалу, вірі у вищість справедливості, мужності та мудрості. Діяльність козацьких шкіл становить важливий етап в історії освіти в Україні. Знаменним було те, що навчання тут велося українською мовою.

Своєрідним критерієм рівня духовної культури народу є стан освіти та науки в суспiльствi. У середині ХVII ст. на території семи полкiв. Гетьманщини діяло 866 шкіл, тобто одна школа припадала на кожну тисячу душ місцевого населення. На Слобожанщині освітянська статистика була дещо гіршою — одна школа припадала на 2,5 тис. осіб. Характерною рисою шкільництва було те, що сiльськi громади своїм коштом утримували вчителів, дбали про шкiльнi приміщення. У тих місцевостях, де населення жило на хуторах, дітей навчали мандрiвнi дяки. На період Гетьманщини припадає перша спроба в Українi запровадити обов’язкову освіту. Зокрема, 1760—1762 рр. лубенський полковник І. Кулябко наказав сотенним правлінням всіх козацьких синів, здатних до науки, направляти до парафіяльних шкіл, а «нездібних i у літах перерослих» навчати військової справи. Ця iнiцiатива була пiдтримана гетьманом i невдовзі Генеральна військова канцелярія розіслала аналогiчнi розпорядження до всіх полків, що, безумовно, збільшило кiлькiсть письменних серед населення. Важливу роль у розвитку освіти та культури в Україні вiдiгравали середні навчальні заклади — колегіуми, які були засновані в Чернiговi (1700), Харкові (1727) та Переяславі (1738). Ці навчальні заклади готували служителів релiгiйного культу, державних службовців та вчителів початкових класів. Перлиною серед колегіумів, осередком освіти та науки, центром культурного життя в Україні була Києво-Могилянська колегія, яка 1701 р. грамотою Петра I одержала статус i права академії. У стінах академії було вироблено чітку систему організації навчання, розраховану на 12 років, яка не поступалася за змістом навчальному процесові тодiшнiх європейських унiверситетiв. На початку ХVII ст. в ній навчалося дві тисячі студентів. Тривалий час Києво-Могилянська академія була єдиним вищим навчальним закладом Східної Європи. Саме тут сформувався один із центрів філософської думки (І. Гiзель, Г. Кониський, Г. Сковорода та ін) зросла літературна та поетична школа (К. Сакович, Л. Баранович, М.Довгалевський та iн.), утворився осередок щодо розробки теорiї українського поетичного мистецтва (Ф. Прокопович,М. Довгалевський, Г. Кониський та iн.).

Києво-Могилянська академія того часу була своєрідною кузнею кадрів не тiлъки для духовного розвитку споконвічних українських земель, а й для піднесення освіти та культури в інших слов’янських країнах, особливо в Росiї. (Зображення 4/5).

В багатогранному та змістовному художньому житті Запорозької Січі чільне місце належало музиці, співу і танцям. Високого рівня досягла військова музика. Вагоме значення мали духові й ударні інструменти: труби, сурми, литаври, барабани, бубни. Духова музика супроводжувала походи Війська Запорозького, а також різні урочистості. Труби та сурми разом з "ударними інструментами використовували як сигнали у походах, боях, а також при зустрічах послів, гостей.

Загони запорозьких козаків, що вирушали у похід, повинні були обов'язково мати трубачів або сурмачів. Тулумбаси у Війську Запорозькому використовували переважно для зв'язку. Вони були різноманітними за розмірами (в деякі з них били відразу вісім осіб). Великі литаври називали набатами і тримали їх у самій Січі.

В духовній культурі козацької держави високого розвитку досягло хорове мистецтво. Впродовж багатовікового періоду національно-визвольної боротьби український народ поряд з піснями творив думу — героїчну, драматизовану і водночас пройняту великим ліризмом поезію. Вони мали своєрідну художню форму і виконувалися під акомпанемент бандури (кобзи) або ліри.

Думи і народні пісні набули активно дійового характеру завдяки "кобзарям", які часто не лише виконували, а й творили музику. Кобзарство — це своєрідне явище української народної культури, визначне мистецьке досягнення запорозького козацтва. Кобзарям належить славне місце в історії духовної культури українського народу. М.Гоголь називав їх охоронцями бойової слави нашої Батьківщини, поетами і літописцями.

Особливою популярністю в козацькому середовищі користувалися танці. Найулюбленішим з них був гопак. Його виконували лише чоловіки. Основу танцю становила імпровізація, під час якої танцюристи демонстрували, хто на що здатний. У техніці танцю проста присядка пов'язана з образом хвацького вершника, який, підстрибуючи в сідлі, нестримно мчить на ворога. Аналогічні за характером виконання танцювальні рухи "повзунець", "яструб", "присядка" з розтяжкою внизу. Танці виконувались у супроводі бандури й інструментальних ансамблів.

У січовій музичній школі, де навчали "вокальних муз" і "церковного співу", були створені спеціальні групи виконавців — лицедіїв, котрі ставили народні лялькові видовища під назвою "Вертеп" у супроводі троїстих музик. У цих виставах головна роль належала козаку-запорожцю, який добре грав на бандурі, співав і танцював. У монологах, піснях і танцях самодіяльні артисти висловлювали думки і сподівання, близькі українському народові.

Все це сприяло популяризації вертепної драми в художньому побуті українського народу. На окрему увагу заслуговує проблема церковно-релігійного життя запорозького козацтва. Релігійність і духовність були надзвичайно вагомими критеріями відбору в козацьке середовище, своєрідною візитівкою, самоідентифікацією козака як православного християнина й українця. Двічі на рік козаки вирушали на прощу до Києво-Печерського, Самарського, Мотронинського, Межигірського та інших православних монастирів. Запорожці надзвичайно ревно стежили за "чистотою" віри у своїх рядах. Як зазначає Д.Яворницький, у їхньому середовищі ніколи не було "ні розкольників, ні лжевчень, заборонялися пропаганда чи сповідування іновірця. Козаки за власний кошт утримували лікарні, шпиталі, різні інституції при монастирях, а також цілі церковні парафії, робили значні матеріальні внески у храми, прихожанами яких себе вважали.

Найшановнішими церковними святами були Різдво, Великдень, Покрова. Перед Великим постом було заборонено страчувати злочинців. Чітко окреслювались традиції індивідуальної релігійності — кожен козак мав носити при собі "тілесний" хрест, будь-яка важлива справа починалася лише після молитви. Всі найважливіші питання церковного життя, будівництва храмів вирішувались на загальновійськовій раді з участю всіх запорожців.

Під покровом Богоматері запорожці не боялися ні ворожого вогню, ні грізної стихії. Значна роль належала також культові святого Миколая — захисника та заступника всіх, хто плаває, подорожує, а також Архистратига Михайла — глави небесного воїнства. Надзвичайно шанованим був Андрій Первозданний, який перший поширював у придніпровських краях ідеї християнської віри.

Одним із найстаріших церковних осередків козацтва став заснований запорожцями 1602 р. Самарський Пустельно-Миколаївський монастир. Після переходу Мазепи та козацької старшини на бік шведського короля у 1709 р. російські війська зруйнували на Січі Покровський козацький храм, а інші церкви, хоч і залишилися цілими, втратили духовенство, тимчасово призупинили функціонування.

Після нормалізації в 1734 р. взаємин між козацькою старшиною й імператорським двором релігійно-церковне життя на Січі поступово відроджувалося. З Межигірського монастиря прибув ієромонах П.Маркевич — він очолив все запорозьке духовенство. Відтоді церковний провід на Січі до часу її ліквідації обіймали лише Межигірськім ченці-священики. Вони стануть головними постатями святині козацтва — храму Покрови Пресвятої Богородиці. За даними Д.Яворницького, до часу падіння Січі в межах козацьких вольностей налічувалося 44 церкви, 13 каплиць, два скити. Усталилася практика щоденного богослужіння за чернечим чином Православної церкви. Він вимагав від священиків виголошення проповідей українською мовою. Численні документи підтверджують юрисдикційну підпорядкованість церкви на Запоріжжі київському православному митрополиту.

2. Українське бароко

Бароко — важливий етап усієї загальнолюдської культури ХVI i ХVII ст. Це перехід від епохи Відродження до нової якості світосприймання, мислення, творчості.

Серед країн православно-слов’янського регіону мистецтво бароко набуло найвищого розквіту саме в Україні. На вiдмiну від захiдноєвропейського і російського, українське бароко — не аристократичний стиль. Якщо і є в ньому певні елiтарнi мотиви, то лише в лiтературi, всi iншi види барокового мистецтва мають безпосередній зв’язок з народною творчістю і народною свiдомiстю.

У бароковому мистецтві реальність органічно поєднана з алегоріями, метафорами, гіперболами та іншими засобами асоціативної побудови образу. Представники західних шкіл виробили цілий арсенал тропів — метафор, символів, гіпербол, літот тощо — для творів персоналiстського характеру, які через алегорiї підкреслювали певні i важливi риси явищ чи осіб. Українська свiдомiсть — в умовах творення нових національних цінностей, героїв, національної еліти — теж ішла тим самим шляхом, алегорично унаочнюючи риси шановних гетьманів і полковників, дiячiв церкви, працiвникiв на духовній i культурнiї нивах. Українське бароко утверджувало також образи, що характеризували колективні, суспiльнi, нацiональнi риси народу в цілому. Образ України (тоді Малої Русі) у вигляді зодягненої в порфіру і коронованої Діви, яка просить покровительства у митрополита київського Iвасафа Кроковського, бачимо на гравюрі Івана IЦирського "Всенародне торжество” (1708). У гравера Леонтія Тарасевича алегорією Дніпра виступають музичні русалки, міста Києва - обвита лавровими гірляндами альтанка.

Оригiнальнi асоцiативнi образи знаходимо в українському фольклорі. Наприклад, в iлюстрацiях до календаря на 1727 рік весна, літо, осінь і зима подані в образах дівчат і молодиць в українському святочному вбранні. Антична, вiзантiйська, романська, готична та ренесансна символіка теж своєрiдно пристосовувалась до завдань стилю, що відзначався сильною експресiєю, химерністю, буйною декоративністю, парадоксами сюжету. Природно, що до усталених символів додавались ті, які властиві асоціативному мисленню українців.

В український поезії, наприклад, так звані курйозні вiршi об’єднали рiзноманiтнi словесні емблеми — від гербових клейнодів і акровiршiв до графічних комбiнацiй слів та окремих літер. Іноді символам надавали забобонного значення, доводили, що це “знак” долі, перст вказуючий. Наприклад, архієпископ Баранович iнодi зображав хрести різними сполученнями слів. І. Галятовський у книзі «Душi людей померлих» (1667) доходить висновку, що кожна з латинських літер, що складають ім’я Ісус Христос, символiзує голгофську жертву Ісуса: літера І — хрест, Х — 30 срiбникiв, Й — клiщi тощо.

Цей символічний код мали всі види мистецтва. У рiздвяних великодніх історичних драмах (наприклад, у Г. Кониського, М. Довгалевського, Ф. Прокоповича) велику роль грає символіка чисел — три, чотири, п’ять, сім, дев’ять, дванадцять. Вони визначали кiлькiсть дій у драмі, кiлькiсть персонажів, виходів героя на сцену, повторів. Символіка чисел у бароко ґрунтується, звичайно, на Біблії: число три пов’язується з триєдністю Бога, чотири — з чотирма євангелістами (чотирма сторонами світу), сім — із символом святості тощо.

Символіка чисел, а також геометричних фігур відбилася i на принципах композицiї деяких творів українського живопису, графіки, різьби, архітектури. Типовою схемою їх побудови був рівнобедрений трикутник. Ретельно добиралася також кiлькiсть персонажів, визначався порядок їх розташування в трикутній композицiї.

Українське бароко привнесло нові виміри й нові значення в українську геральдику. Символіка старих середньовічних гербів зазнає істотних змін. Раніше правом герба користувалися лише українці, поляки, литовці шляхетного походження. Вихід на історичну арену українського козацтва, виникнення інституту гетьманства, вродження полкового адмiнiстративного поділу території України спричинили появу нових претендентів на носіння гербів. Це час посиленої герботворчостi.

У символiцi українських гербів годі шукати химерних зображень східного походження (чим захоплювалася європейська знать) драконів, літаючих чудовиськ тощо. Емблемотворчiсть i герботворчiсть українського бароко ґрунтувалися на пошукові предметiв-асоцiацій, в народному побуті, в природі, оточуючому середовищі або утворенні так званих складних гербів внаслiдок шлюбів або корпоративних об’єднань. Часто.-густо при творенні гербів для полкових міст i впливових козацьких родин символічного значення набували речі, які доти символами не вважалися.

3.Архітектура українського бароко

Для архітектурних споруд, створених в Гетьманщині й Слобідській Україні, дослідники використовують термін козацьке бароко. Барочний храм не мав чітко вираженого фасаду, він був однаковим з усіх боків — здавалося, ніби його споруда весь час обертається навколо своєї осі. Так само і внутрішній простір позбавлений чітких меж. Стіни в ньому вигинаються, подрібнюються, розчленовуються, створюючи враження нескінченності. Крім того, барочні споруди були пройняті ідеєю величі козацької України, і тому немало з них мали грандіозні розміри, як, скажімо, Миколаївський собор у Києві.(2).

Більш усього українських барочних споруд було побудовано при гетьмані Івані Мазепі. Барочним спорудам властиві нагромадження розкішних прикрас, підкреслена декоративність, грандіозність. На цьому побудовано близько десяти храмів. У Києві, зокрема, Мазепа опікувався будівництвом Богоявленської церкви, Миколаївського собору, церкви Всіх Святих над Економічними воротами Києво-Печерської лаври. При Мазепі барочні риси здобули давні, ще часів Київської Русі, споруди — Софійський і Михайлівський Золотоверхий собори в Києві, які відновили на кошти гетьмана. Перебудували у стилі бароко Успенський собор і Троїцьку надвратну церкву Печерської лаври. Власне, в такому барочному вигляді ці храми зберігаються йнині. Так, у Софійському соборі над зовнішніми галереями збудували другі поверхи і декілька нових куполів. Майже всі куполи характерної барочної форми (грушовидної), покриті золотом. Тоді ж була створена велична 76-метрова дзвіниця, прикрашена густим рослинним орнаментом. До речі, розкішні ліпні прикраси — характерна особливість козацького бароко. Щедро застосований розкішні ліпні прикраси — характерна особливість козацького бароко. Щедро застосований цей стиль і в інших спорудах, про які піклувався Іван Мазепа, зокрема в Троїцькій надвратній і Всіх Святих церквах Печерської лаври. Але якщо орнамент Троїцької церкви — рослинний, то в церкві Всіх Святих він складений з геометричних елементів.

Кошти в будівництво вкладав не тільки гетьман Мазепа. Багато храмів побудовано на гроші інших гетьманів і козацької старшини. На засоби стародубського полковника Михайла Міклашевського зведено декілька церков на шляху від Стародуба до Києва: у Новгороді-Северському, Глухові, а також Видубецькому монастирі в Києві (кам'яна трапезна з Преображенською церквою і Георгіївський собор (1696—1701); Преображенська церква у Великих Сорочинцах (1732) — на засоби гетьмана Данила Апостола. Справжніми шедеврами світової архітектури в стилі козацького бароко є також Преображенський собор Мгарського монастиря біля Лубен (1684—1692), Хрестовоздвиженський собор у Полтаві (1709), Покровський у Харкові (1689), Спасо-Преображенський в Родзинках (1684), церква Катерини в Чернігові (1716). (Зображення 6/7/8/9).

Друга половина ХVII — перша половина ХVIII в. в українській архітектурі помітна тим, що саме в ті часи значно зросла увага до цивільних споруд. За тодішніми законами мистецтва будували колегіуми, магістрати, військові канцелярії, житлові будинки. Видатною спорудою цивільної архітектури був корпус Києво-Могилянської академії. Кошти на його будівництво надав Іван Мазепа. Тоді був зведений перший поверх академії. Проте за два десятиліття навчальний заклад вже був переповненим. У 1732—1740 рр. за проектом архітектора Іоганна Шеделя добудований другий поверх з церквою. В кінці ХУII в. у Чернігові споруджені будівлі колегіуму і полкової канцелярії. Барочної архітектури мали на українських землях настільки значне розповсюдження, що виявлялися навіть в дерев'яних спорудах народних майстрів. Утілювалися вони оригінально і неповторно. Недаремно козацькі храми входять у скарбницю світової архітектури.

Напрямки, в яких оновлювалася церква, були подiбнi до європейських реформаційних. Передусім, відбулося впорядкування церковного життя на засадах більшої демократичності, що вимагало нового покоління церковнослужителів — добре освічених, енергійних підготовлених до пасторських обов’язків.

Українське православ’я запровадило обов’язкові лiтургiйнi правила і, подібно до польської, чеської та інших церков, нацiоналiзувалося. Останнє означало вшанування власних святих, піднесення культу регіональних релiквiй та ікон, використання місцевого християнського фольклору, що наповнювало живим змістом релігiйну свiдомiсть українця.(3)

Як і в Європі часів Реформації, в Українi йде уточнення християнських цінностей, хоча й у православному варiантi. Щоб розкуті людські сили i спрямувати їх на конкретні мирські справи, слід подолати “вiзантiйськi” традиції протиставлення релiгiйних інтересів “земним”, що породжувало зневажливе ставлення до освіти, слави, матеріальних успiхiв, прищеплювало відразу до діяльного й енергійного життя. Отже, духовні цiнностi стали предметом громадської уваги і критичного осмислення. І це спонукало передусім до реформування і православну, і новоутворену уніатську конфесiї як захисників певних поглядів та моральних установок.

Лаврська друкарня в 30—70-тi роки видала ряд книг відповідного змісту. Серед них: “Патерик” (автором якого був Сильвестр Косів) з житійними новелами про печерських святих; «Тератургема» Афанасія Кальнофойського з описом див, пов’язаних із Києво-Печерським монастирем, текст молебню з поминанням святих, що вважалися заступниками українського народу.

4.Графіка й живопис

 

Найбільшими українськими художниками-граверами були Олександр і Леонтій Тарасевичі. У 1702 р. в Києві вийшов з друку «Києво-печерський патерик» з 40 гравюрами Леонтія Тарасевича. Славу неперевершеного гравера придбав Іван Щирський — автор численних графічних портретів, алегоричних сценок і т.п. Його гравюри складні і химерні. Химерні сплетення рослинних орнаментів поєднуються з античними, глибоко символічними сюжетами і реалістичними зображеннями. Такі ознаки властиві й іншим графічним пам'ятникам епохи бароко.

Нові художні принципи поступово розповсюджувалися в іконописі. У розписах українських церков виразніше виявлялися народні мотиви. Іконописні образи набували рис, вихоплених з повсякденного життя, частково наближаючись до світських.

Своєрідне об'єднання іконописних традицій з тодішніми художніми досягненнями спостерігалося у творчості Івана Рутковича і Іова Кондзельовича.

Іван Руткович (? — 1703) прославився майстерно виконаними окремими образами іконостасів в селах Волиця-Деревлянска, Воля-Висоцока, Потеличі (Львівська область) і іконостасу церкви Різдва Христового в р. Жовкве. Цей галицький майстер збагатив український іконопис новими темами. Сюжети для своїх зображень запозичував з європейських і українських гравюр, наповнюючи їх образами й мотивами сучасного йому життя. Велике значення Іван Руткович надавав кольору. Багатством і вишуканістю кольору відрізняється його ікона архангела Михайла з дияконських дверей іконостасу церкви Різдва Христового в Жовкве.

Тривалим був шлях художнього становлення Іова Кондзельовича (близько 1667 — після 1740) з Жовкви. Він настирливо шукав нові виразні засоби, відмовився від зовнішньої декоративності, віддаючи перевагу розкриттю внутрішнього світу людини. Такими, зокрема, є його ікони з іконостасу, виконаного для Манявського скиту. Велику частину життя майстер провів на Волині, проте добре знав духовне життя Гетманщини, яке і живило його творчість. Важливим центром релігійного живопису Києва і Лівобережжя була малярна майстерня Києво-печерської лаври. Ікони народних майстрів вражають бездоганною живописною технікою, глибиною розкриття біблійних образів і збагненням всієї різноманітності людських відчуттів, багатством кольору, життєстверджуючим пафосом. Склалася нова іконописна традиція, якої українські майстри дотримувалися протягом наступного сторіччя. Найчастіше народні іконописці зверталися до образу Божої Матері. На іконах козацької епохи Богородиця зображена в національному українському одязі на фоні позолоченого різьбленого рослинного орнаменту. У кожному регіоні України створювалися свої варіанти української Мадонни. Волинські ікони із зображенням Божої Матері відрізняються від чернігівських або від образів, створених на Слобожанщини. Впродовж ХVII—ХVIII ст. великого розповсюдження в Україні набула ікона Покрови Богородиці. Образів Покрови збереглося немало. У нижній частині таких ікон поміщалися реалістичні зображення представників козацької старшини, кошових отаманів, гетьманів.(4)

Велику популярність мав в ті часи ктиторський портрет — зображення меценатів, добродійників храму. У вівтарній частині Успенського собору Києво-Печерської лаври було зображено 85 історичних осіб. Серед них — портрети Острозьких, Вишневецьких, Сангушек, гетьманів Хмельницького і Мазепи. Розвивався і світський портретний живопис. Портрети замовляли представники козацької старшини, власне, тому їх і називають козацькими. У багатьох козацьких старшинських маєтках створювалися невеликі портретні галереї.

Найбагатшим вважають зібрання портретів родовому маєтку полковника Сулими на Київщині. По всій Україні надзвичайною популярністю користувалося зображення козака Мамая. Впродовж ХVIII в. його можна було побачити в кожному українському будинку. Козака малювали масляними фарбами на полотні, стінах, дверях, віконцях, кахлі, скринях, посуді і навіть на вуликах, вважаючи символічне зображення Мамая оберегом. Збереглася велика кількість варіантів народної картини. Дослідники одностайні у тому, що козак Мамай - втілення найголовніших рис української вдачі. Популярність цього художнього образу в ХУIII і навіть ХIХ в. виразний факт: з часів руйнування Української держави, знищення залишків державної незалежності український народ не втрачав надії на звільнення. Прагнення до волі — основна ідея народної картини. (Зображення 10/11/12/13).

Висновки

Духовна культура українського народу досягла високого рівня в період існування козацької держави (1648—1781 pp.). Запорозьке козацтво впродовж трьох століть визначало напрями економічного, політичного і культурного розвитку України. Високо розвинута самобутня культура Січі домінувала тут у XVI —XVIII ст. і мала величезний вплив на національну самосвідомість українського народу.

Культура Запорозької Січі формувалась у руслі українських генетичних джерел. В її основі містилися глибокі традиції українського народу. Водночас історичні особливості життя Січі позначилися і на її духовній культурі. Запорозька Січ формувалась із втікачів від кріпацтва, національних та релігійних переслідувань не лише з різних регіонів України, а й з усієї Російської імперії, а також з інших країн. Кожен, хто приходив на Січ, вносив у культурне середовище щось своє, певні риси, особливості культури і мистецтва свого народу. Внаслідок переплетення цих індивідуальних культур сформувалась оригінальна, яскрава, різнобарвна самобутня культура, яка справила величезний вплив на розвиток культури всієї України.

Козацька культура — унікальне і неповторне явище, її феномен має барокове забарвлення. "Химерний" стиль був породжений непростими, бурхливими соціально-історичними обставинами. Визвольна війна середини XVII ст., постійні військові походи, перебування на межі життя і смерті породили в козацькому середовищі типово бароковий світогляд. Його особливістю було сприйняття світу, людського життя як швидкоплинного і скороминущого явища своєрідної гри, сповненої ілюзій, химер і вигадок. Звідси — намагання прожити барвисте та яскраве життя, прагнення до веселощів і радості. Цей стиль був покликаний розбурхати людські почуття, збудити уяву, викликати контрастні емоції. В ньому завжди поряд добро і зло, любов та ненависть, Бог і диявол, життя і смерть, радість і смуток.

У "химерній" бароковій козацькій традиції завжди було місце для подвигу, вчинку, який ціною, можливо, найдорожчого, мав принести добро громаді, користь для спільної справи. Козацькій культурі близький тип активної людини, героя, лицаря. Республіканський устрій, демократичні засади співжиття козацької спільноти дають дослідникам підстави трактувати козаків як лицарів-воїнів, своєрідне військово-чернече братство.

Запорожці були професійними воїнами й одним із головних завдань вважали оборону церкви та віри. Звідси — засвоєння чернечих звичаїв, традицій. Культ побратимства, товаришування у свідомості козака був нерозривно пов'язаний із християнською ідеєю самопожертви заради ближнього.

Спосіб життя козацтва, постійне перебування в екстремальних ситуаціях, бурхливі пригоди та події сповнювали людську душу суперечливими пристрастями і непримиренними бажаннями. Бароковість козацтва підкреслювалася складністю духовного світу запорожця. Він — то веселий і відчайдушно безтурботний, то — сумний, похмурий і мовчазний. Глибока релігійність та духовність разом із нестримним потягом до волі, свободи, бурхливим, запальним темпераментом, прагненням до життєвих задоволень дають підставу характеризувати козацьке середовище як типово барокове, зіткане із поєднання протиріч і суперечностей, чеснот і вад. "Сміховий", бароковий характер козацької культури підтверджується не зовсім серйозною, сповненою іскрометного і юмору традицією козацької ініціації, практикою заміни імені жартівливим прізвиськом тощо.

З огляду на iсторiю й культуру ХVI i ХVII століть є всі підстави гадати, що саме з козацькою iдеологiєю свободи, розкутості сил, волі, суто козацького виклику різним темним (що ототожнювалися з ворожими) силам пов’язаний весь процес перегляду духовних цінностей і життєвих орiєнтирiв, що тривав у цей час, вся копітка і грандіозна за масштабом зробленого дiяльнiсть видатних людей, врешті-решт, всього українського народу.

Українська культура — це духовний образ однієї найважливiших епох нашої iсторiї. Цей час, що вмістив у собi кiлька iсторичних дiб — визвольну боротьбу, державність, руїну, втрату завоювань i закрiпачення — в культурному вдношеннi був надзвичаi плiдним. На українських землях виросли десятки нових мiст, склалася европейська освiта, нових висот досягло книгодрукувавяя, з’явилася архiтектура, що не поступалася гармонiйнiстю й пишнiстю свiтовим зразкам, оригiнальне малярство, самобутня музика. Лiтература виробила тi форми i стильовi засоби, на якi могла спертися українська лiтература нових часiв.

В усiх галузях дiяльностi i в усiх сферах життя вiдбулися глибокі зрушення й змiни. Шануючи традицiю, українськi дiячi — вiд воїнів та полiтикiв i до митцiв — дивилися на свiт новими очима — i тому в цi часи так багато свiжих, оригiнальних надбань. За пам’ятками культури цих часiв вiдчувається творець — талановитий i волелюбний народ, наполегливий i неослабний у своему прагненнi творити власний український свiт.

Козацтво було носієм нового художнього вподобання. Відомо чимало мистецьких пам'яток, створених на замовлення козацької старшини. Однак козацтво, будучи великою військовою та суспільно-політичною силою, витворило власне творче середовище. Красу козацького мистецтва засвідчують численні оригінальні козацькі собори. Козацький собор — п'ятиверхий хрещатий храм — типове явище у традиційному народному будівництві. Він не мав чітко вираженого фасаду (однаковий з усіх чотирьох боків). У цьому полягає демократизм і бароковість споруди, де простежується відчуття неподільної єдності конечного і безконечного, складності довкілля. Храм ніби не має стін — вони розчленовані у просторі, заповнені декором архітектури, форми виражають чіткі контури. Козацький собор — фактично ірраціональний образ світу, втіленого у камені. Зразки таких архітектурних пам'яток — церкви у Ніжині, Видубицькому монастирі в Києві, Ромнах, Глухові, Козельці, Ізюмі та багатьох інших містах козацької України.

 Художній стиль бароко дав можливість найповнішого самовираження української людини тієї драматичної і реформаторської доби передусім завдяки своєму філософському пiдгрунтю, яке в українському варiантi виявило себе чи не найповніше. Реалістичне світобачення для барокової свiдомостi нехарактерне. Світ у бiльшостi творів постає сповненим містики, гіпербол, темних метафор, важко розрадуваних алюзій, надмірно емоційних станiв, а часом i просто фантасмагоричним. Та й свiдомiсть того часу тяжіє до таємниць і чудес. Дослідники відзначають як у Європi взагалі, так i в Українi, дивовижну забобонність найширших верств населення — від еліти до простолюду. Деякі рукописи чи листи того часу містять багато оповідей про мiстичнi явища. Це типово барокове свiтовiдчуття.

Отже, культура козацької держави була багатогранною і самобутньою. З плином часу вона увійшла як складова частина в духовне життя сучасної української нації. Художні вподобання, демократичні настрої козацького середовища визначили колорит козацького розвитку української духовної культури. Козацтво акумулювало величезний духовний досвід XVII —XVIII ст., відтак залишивши в культурній свідомості нашого народу найглибший слід.

Культура українського народу за роки визвольної боротьби досягла настільки високого рівня, що і в наступному сторіччі була здатна протистояти нищівному настанню імперії. Якнайкращі досягнення українських майстрів другої половини ХУII — першої половини ХУIII в. — архітектура козацького бароко, зображення козака Мамая й ікони народних майстрів, сповнені любові до рідної землі і її минулого, козацькі літописи — складають нині нашу національну гордість. Вони не тільки не втратили свою художню цінність, але й увійшли до золотої скарбниці світової культури, навіки прославивши своїх творців і народ, який їх викохав. Утиски й заборони, до яких вдавалися колонізатори, звичайно, завдавали збитку нашій культурі (скільки талантів було погублено, а скільком довелося відректися від коріння, щоб творити), проте зупинити духовний розвиток нашого народу не змогли. Свідоцтвом цього є художні досягнення наступних поколінь — не занесені звідкись освіченими чужоземцями, а створені власним тисячолітнім досвідом.

Список використаних джерел

1.Закович М.М. Культурологія. Українська та зарубіжна культура. К.: «Знання»., 2006.-С.567.

2.Власов В. Історія України 8. К.: «Гінеза»., 2003.-С.278.

3.Бойко О.Д. Історія України. К.: «Академвидав».,2004.-С.655.

4.Верстюк В.Ф., Гарань О.В., Гуржій О.І. та ін., Історія України. К.: «Альтернатива»., 2000.-С.462.

5. http://www.readbookz.com/book/210/7979.html