Символіка православних таїнств

Символіка православних таїнств

План

Вступ

1. Православні Таїнства

1.1 Таїнство Хрещення

1.2 Таїнство Миропомазання у складі чину Хрещення

1.3 Таїнство Покаяння. Встановлення таїнства Покаяння. Про єпітимію (покуту)

1.4 Таїнство Причастя (Євхаристія)

1.5 Таїнство Шлюбу

1.6 Таїнство Маслособорування (Єлеосвячення)

1.7 Таїнство Священства

2. Символіка церковних таїнств

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Таїнства – це “діючі знамення благодаті, установлені Христом і довірені Церкві, через які нам дається божественне життя. Видимі обряди, за допомогою яких відбувається таїнство, означають і здійснюють благодать, властивому кожному таїнству”.

Таїнств у Православній Церкві є сім: Хрещення, Миропомазання, Причастя, або Свята Євхаристія (Благодатна трапеза), Покаяння (Сповідь), Священство (хіротонія, висвята в єпископа, священика або диякона), Шлюб (вінчання, подружжя), Маслособорування (Єлеосвячення).

Заслуговують пояснення деякі особливості використання як самого слова таїнство, так і лексики, безпосередньо зв'язаної з таїнствами в цілому.

Коли слово таїнство вживається в значенні одного із семи таїнств Церкви, його варто писати з маленької букви. Те ж слово Таїнство з великої букви (іноді з епітетом Пресвяте) позначає конкретне Таїнство Євхаристії.

Найменування кожного із семи таїнств – крім Євхаристії, що завжди пишеться з великої букви – можуть писатися як з рядкової, так і з прописної букви (бажано, звичайно, щоб в одному тексті був прийнятий тільки один із двох можливих принципів написання).

Від слова таїнство утвориться прикметник таємничий (з наголосом на перший склад!); воно може бути замінено синонімом сакраментальний. Область богослов'я, що досліджує таїнства, називається сакраментологією.

Хоча слово таїнство найчастіше сусідить з дієсловом робити (чи іменником здійснення), ці і похідні від них слова вимагають у даному контексті дуже акуратного підходу. Дійсно будь-яке таїнство відбувається в Церкві. Але ніяка людина не може бути здійснюватилем таїнства: таїнство відбувається Самим Господом, і тільки Він може вважатися його здійснюватилем. Людина ж, що робить обряд таїнства (будь то єпископ чи священик, а для деяких таїнств – диякон чи навіть, в особливих випадках, будь-яка людина, що має відповідне намір) – тільки служитель таїнства.

Актуальність теми.

Актуальність теми полягає у тому, що дослідження символіка таїнств дає можливість краще ці таїнства зрозуміти і вияснити його значення у житті кожного християнина. Особливо таке розуміння актуальне для нашого українського народу, який протягом майже всього минулого століття, з відомих причин, існував поза Церквою і у своїй більшості втратив не тільки церковність, але і духовність. Сьогодні, коли прихід до Церкви став масовим, і майже кожний новий громадянин України приймає християнське Хрещення та інші таїнства стає дуже важливим правильне розуміння сутності цих таїнств, які мусять стати для людини не лише даниною моди і звичаю але і переміною власного життя.

Об’єктом дослідження є таїнства Православної Церкви, їх зародження, розвиток, проведення. Предметом дослідження є вивчення символіки таїнств та їх значення у становленні духовності людини.

Метою дослідження є визначення суті таїнств, вивчення системи відправ таїнств та богослужінь, окреслення символіки таїнств Православної Церкви.

Завданнями дослідження є:

-                   охарактеризувати таїнства Православної Церкви;

-                   визначити їх походження та історичний розвиток;

-                   окреслити найголовніші моменти проведення таїнств у Церкві;

-                   встановити символіку таїнств;

-                   охарактеризувати значення таїнств в житті людини.

В роботі застосовувалися описовий метод (розділ 1) та метод аналізу (розділ 2).

Наукова новизна

Досліджень з даної теми в Українській Православній Церкві ще не проводилися. Наприклад, найпізніші дослідження про таїнство Хрещення були розроблені Російською Православною Церквою і сягають лише середини XIX століття. Але Російська Церква завжди упереджено ставилася до форми хрещення на теренах сучасної України і, по можливості, перехрещувала тих, хто приймав хрещення не через повне занурення. Досліджуючи цю тему, автор намагається пояснити символіку таїнств через форму їх проведення та догмати Православної Церкви.

Практичне значення

Мета цієї праці є у тому, щоб дослідити історичний розвиток чину таїнства, показати, яким воно було з самого початку і як і на що перетворилося протягом двадцяти століть. Знання такого літургічного розвитку допоможе зрозуміти таїнства, символічне значення кожної дії, кожної молитви, свідоміше сприймати ці таїнства, а, значить, допоможе глибше зрозуміти сутність і важливість акту прийняття до церковної спільноти.

Така переміна в ставленні до Таїнств Православної Церкви має велике значення для утвердження Української Православної Церкви і духовності українського народу. Свідоме прийняття Таїнств зробить нашу Церкву і державу духовно багатшими і досконалішими.

Правильне розуміння Таїнств допоможе і у справі екуменізму, головною засадою якого є поєднання християнських Церков, яке може відбутися тільки за умови визнання істинності таїнства Хрещення членів різних Церков.

 У першому розділі ми розглянемо сутність Таїнств з догматичного боку, їх літургіку та порядок проведення. У другому розділі висвітлений погляд на символіку таїнств, значення їх в житті людини.

Розділ 1. Православні Таїнства

1.1 Таїнство Хрещення

Кількісно церковних таїнств у Православній Церкві є сім. І найпершим таїнством, яке необхідне для вступу до християнського суспільства і без якого нереально увійти до благодатного Царства Божого, є таїнство святого Хрещення. Хрещення є дверима до спасіння і до Царства Божого. «Якщо хто не народиться водою і духом, - сказав нам Христос Спаситель, Який і встановив це таїнство, - не може увійти в Царство Боже» (Ів. З, 5). Хрещення «водою і духом» повністю змінює і очищує людину – вона вмирає для життя старого і народжується для нового святого життя в тілі Христовому (1 Кор. 12, 13).

Христос заповів Своїм ученикам: «Йдіть, навчайте всі нарoди, хрестячи їх в ім’я Отця, і Сина, і Святoгo Духа» (Мф. 28, 19), і таким чином Хрещення стало одним із найголовніших елементів у житті Церкви і влилося у богослужбову християнську практику.

На початку свого розвитку чин таїнства Хрещення був дуже простим, як і будь-яке інше богослужіння у часи апостолів. Але разом із зовнішнім розвитком Церкви, як живого організму, хрещення поступово змінювалося і розвивалося, перетворюючись із елементарного акту у складне богослужбове чинопослідування. Досліджуючи богослужбовий розвиток таїнства Хрещення, не важко помітити, що воно ніби завжди пристосовувалося до конкретного часу, і разом з цим незмінно несло у собі те духовне значення і внутрішній зміст, якими воно було наділене з часів апостолів.

Будучи одним із таїнств Церкви, Хрещення за своєю важливістю є одним із найскладніших, за своїм змістом, богослужбових актів. Воно містить у собі багато богослужбових елементів, які хоч і поєднані разом в одному чинопослідуванні, але, водночас, є настільки самостійними, що кожне може розглядатися в окремому літургічному дослідженні. Така структура таїнства робить його не легким для дослідження. А внаслідок відсутності протягом багатьох століть окремих письмових пам’яток, які б спеціально стосувалися до нашого предмету, і разом з цим при великій кількості коротких уривочних, а інколи і протилежних згадок у творіннях церковних письменників, дослідження історичного розвитку хрещення стає ще важчим.

Найбільшим розвитком у дослідженні таїнства Хрещення було XІX століття. Серед дослідників цього часу слід виділити А.Димитрієвського, А.Алмазова, Ф. Смирнова, Н. Одинцова.

Першим таїнством, без якого жодна людина не може стати членом Церкви Христової, є таїнство Хрещення. За словами Христа Спасителя, воно служить для людей дверима в Царство Його Церкви: «Якщо хто не народиться водою і духом, не може увійти в Царство Боже» (Ів. З, 5). Після прийняття Хрещення, як другого духовного народження, людина стає членом Церкви і має здатність приймати всю повноту благодаті, яка подається нею Богом. [6]

За догматичним визначенням: «Хрещення є таїнством, у якому грішна людина, яка народилася зі спадковим від прародичів нівеченням, знову народжується водою і духом. А докладніше - це таїнство, в якому грішник, оголошений вірою Христовою, під час потрійного його занурення у воду в ім`я Отця, і Сина, і Святого Духа, очищається благодаттю Божою від всякого гріха і стає новою людиною, виправданою і освяченою». Таким чином, Хрещення є священнодією, через яку Божа благодать сакраментально діє на саму сутність людини, повністю очищує її від минулої гріховності, освячує її природу і відроджує для духовного життя.

Таїнство Хрещення було встановлено Ісусом Христом. Але, хоча Боговстановленість цього таїнства є беззаперечним фактом, існують різні думки щодо часу встановлення Хрещення.

Основою для розбіжностей з приводу часу встановлення Хрещення є те, що Ісус Христос Сам нікого не хрестив. Ми знаємо про хрещення, яке здійснював Іван Хреститель (Мф. 3,5), яке здійснювали учні Христові під час земного життя Спасителя (Ів. 4, 2), і, врешті, нам відомий той факт, що Сам Христос прийняв хрещення в Йордані (Мф. 3,13-17). Але все це було «хрещення в покаяння», яке готувало вибраний народ до прийняття Месії. У цих хрещеннях не було ще того Духу і вогню, про що пророкував Іван Предтеча (Мф. З, 11). І навіть хрещення Самого Господа можна вважати лише за прообраз, в якому вказувалася форма хрещення, і яке служило прикладом для майбутніх Христових послідовників. Древні отці і вчителі підтверджують цю думку. Тертуліан, наприклад, говорить: «Хрестили учні Христові, як служителі, подібно Івану Предтечі, і тим же Івановим хрещенням, а не інакшим. Бо іншого і немає, крім встановленого опісля Христом, котре ще не могло подаватися учнями, бо ще не сповнилася слава Господня, і сила купелі через страждання і воскресіння... До страждання і воскресіння Господа для спасіння була одна віра. Але, коли ця віра примножилася вірою в Його народження, страждання і воскресіння, тоді була подарована повнота таїнству... І тепер закон хрещення даний, форма визначена: «Йдіть, - сказав Господь, - навчайте всі народи, хрестячи їх в ім`я Отця, і Сина, і Святого Духа». (Мф. 28, 19). Визначення цьому закону зроблене: «Якщо хто не народиться водою і Духом, не може увійти в Царство Боже» (Ів. З, 5), що й забов`язало віру до необхідності хрещення. З того часу всі віруючі охрещуються».

І тому часом встановлення таїнства Хрещення Православна Церква вважає час перебування Христа на землі після Його воскресіння з мертвих. А конкретно, той момент, коли Він, перед Своїм вознесінням на небо, урочисто проголосив Свою останню заповідь: «Дана Мені всяка влада на небі і на Землі. Отже, йдіть, навчайте всі народи, хрестячи їх в ім`я Отця, і Сина, і Святого Духа, навчаючи їх зберігати все, що Я заповів вам; і ось Я з вами по всі дні, до кінця віку» (Мф. 28, 18-20).

Святі апостоли виконали заповідь Христову. І з того часу, як на них зійшов Дух Святий у вигляді вогненних язиків (Діян. 2, 1-4), почали здійснювати таїнство Хрещення над кожним, хто увірував у Христа. «Покайтеся, - каже ап. Петро, - і нехай охреститься кожен із вас в Ім`я Ісуса Христа на відпущення гріхів; - і приймете дари Святого Духа!» (Діян. 2, 38).

Як і кожне таїнство, Хрещення містить в собі дві дії, або сторони: видиму і невидиму. Видимий бік таїнства складають дії, які виражені в чинопослідуванні Хрещення і носять характер обрядності та символічний характер, а невидимий - це ті Благодатні дари, якими Бог невидимо діє на всю сутність людини-похресника.

Зовнішню видиму сторону в таїнстві хрещення складають:

1) речовина таїнства - вода;

2) дія при самому звершенні таїнства - потрійне занурення

 похресника у воду, як символ Святої Трійці;

3) слова, які проголошуються під час цієї дії.[8]

1) Речовиною, або матерією для таїнства святого хрещення має бути тільки природна вода, на що вказує катехизис св. Петра Могили: «однією матерією завжди має бути сама через себе природна вода» . «Вещество для таинства крещения, - говориться в Короткому викладі догматів віри, - єсть не какая либо искусственная, но чистая, естественная, предварительно освященная вода». Таке вчення Церква виробила на основі слів Самого Спасителя: «Коли хто не народиться з води й Духа, той не може ввійти в Царство Боже» (Ів. З, 5).

У наступні, післяапостольські часи, Церква так само дотримувалася заповіді Спасителя і здійснювала хрещення за прикладом апостолів

2) Хрещення повинно здійснюватися через потрійне занурення похресника у воду. Сам Ісус Христос хрестився від Івана Предтечі через погруження (Мф. З, 16; Мф. 1, 5; Ів. З, 23). Таким же чином хрестили і св. Апостоли (Діян. 8, 37-38), які в своїх писаннях називали хрещення «водною купіллю» (Єф. 5, 26; Тит. З, 5). Так само, за свідченням багатьох отців і вчителів Церкви, здійснювалося хрещення в Древній Церкві.

Інколи Древня Церква допускала здійснювати хрещення через обливання або окроплення. Але здебільшого це робилося при особливих обставинах і практикувалося, як виключення.

3) При зануренні похресника у воду здійснювач хрещення повинен виголошувати затверджену формулу хрещення: «Охрещується раб Божий (ім`я) в ім`я Отця, і Сина, і Святого Духа», як заповідав нам Ісус Христос (Мф. 28, 19). Тобто хрестити в ім`я Св. Трійці. І хоча в деяких місцях Св. Писання згадується про хрещення в Христа або в ім`я Христа (Рим. 6, 4; Діян. 2, 38; 8, 16), але це означає хрещення за заповіддю Христовою, тобто хрещення в ім`я всієї Св. Трійці.

Хреститися у Христа означає хреститися, віруючи у Нього; але вірувати у Христа не можливо, не навчившись сповідати Отця, і Сина, і Св. Духа, бо Христос є Син Бога Живого, помазаний від Отця Духом Святим». І тому вся Христова Церква здійснює таїнство хрещення в ім`я Пресвятої Трійці.

В той самий час, коли похресник занурюється у воду з проголошенням формули Хрещення, - благодать Божа невидимо діє на всю сутність похресника. Дари цієї благодаті, які складають невидиму сторону в таїнстві Хрещення, є наступними:

1. Хрещення духовно відроджує людину, як засвідчив Сам Ісус Христос у розмові з Никодимом: «Істинно, істинно кажу тобі: якщо хто не народиться звище, не може бачити Царства Божого. Никодим говорить Йому: як може людина народитися, будучи старою? Хіба вона може вдруге ввійти в утробу матері своєї і народитися? Ісус відповів: істинно, істинно кажу тобі: якщо хто не народиться водою і Духом, не може увійти в Царство Боже. Народжене від плоті є плоть, а народжене від Духа є дух», (Ів. З, 3-6).

2. Хрещення очищує людину від будь-якого гріха, виправдовує її та освячує. Це видно з тієї ж самої розмови Спасителя з Никодимом. Христос пояснює, що до хрещення людина є народженою від плоті, тобто має від своїх прародичів спадкову гріховну нечистоту, яка не допускає її увійти до Царства Божого. Але вже в хрещенні людина народжується від Духа і стає духовною, а значить і чистою від спадкового гріха і нечистоти плоті, що і дозволяє їй увійти до Царства Божого.

3. Хрещення робить людей дітьми Божими і членами Церкви Христової. «Бо всі ви, - говорить ап. Павло, - сини Божі через віру в Христа Ісуса; усі ви, що в Христа хрестилися, у Христа зодяглися... бо ви всі одно в Христі Ісусі» (Гал. З, 26-28). Тільки через хрещення люди стають членом Тіла Христового - Його Церкви і отримують право участі в усіх її таїнствах.

4. Хрещення спасає людей від вічного покарання за гріхи і робить їх спадкоємцями вічного життя. Про це чітко сказав Ісус Христос: «Хто увірує і охреститься, буде спасений, а хто не увірує, буде осуджений» (Мф. 16, 16). Про що свідчать і апостоли: «Він спас не за діла праведности, які б ми вчинили, а з Своєї милости через купіль відродження і оновлення Святим Духом, Якого щедро вилив на нас через Ісуса Христа Спасителя нашого, щоб, виправдавшись Його благодаттю, ми за упованням стали спадкоємцями вічного життя» (Тит. З, 5-7).

Всі ці дії благодаті в таїнстві хрещення, як видимі і невидимі, нероздільні між собою. Благодать Божа, відроджуючи людину, тим самим очищує її від будь-якого гріха. Очищуючи від гріхів - спасає від вічного покарання за гріхи. А оправдовуючи людину перед Богом і освятивши її, благодать робить її дитиною Божою, членом Тіла Христового та спадкоємцем вічного життя.

Древня Церква вчення про невидиму благодать Божу в таїнстві хрещення перейняла від св. Отців і вчителів. Розуміючи хрещення, як духовне народження людини, Церква порівнює його з народженням тілесним і визнає, що воно може здійснюватися над однією людиною лише один раз. Таку віру засвідчили святі отці II Вселенського Собору: «Вірую в одне хрещення на відпущення гріхів» (Символ віри).

Аналізуючи благодатні дії таїнства Хрещення, можна зробити висновок, що воно необхідне усім людям без виключення. Бо Господь сказав: «Якщо хто не народиться водою і Духом, не може увійти в Царство Боже» (Ів. З, 5). Отже, хрещення стало для людини тим засобом, без якого не можна сподіватися на майбутнє вічне блаженне життя з Богом у Його Царстві: «Хто увірує і охреститься, буде спасений, а хто не увірує, буде осуджений» (Мф. 16, 16). Таку ж віру засвідчили і св. отці і вчителі. «Чому ми християни? - Питає св. Василій Великий. - Кожен скаже: за вірою. А яким чином спасаємося? Таким, що відроджуємося саме благодаттю, яка подається в хрещенні. Бо через що ще можна спастися?».

Отже, як бачимо з усього вищенаведеного, хрещення є справжнім Боговстановленим таїнством з усіма внутрішніми та зовнішніми елементами, які притаманні кожному християнському таїнству, і займає чільне місце серед них.

 

1.2 Таїнство Миропомазання у складі чину Хрещення

 

Розглядаючи історичний розвиток таїнства хрещення, не можна обминути увагою ще одне таїнство, яке тісно пов’язане з хрещенням. Таким таїнством є миропомазання. Таїнство миропомазання знаходиться настільки в тісному зв’язку з хрещенням, що у сучасній літургічній практиці ці два сакраменти є нероз’ємними і складають єдиний богослужбовий акт. І хоча такий зв’язок є дуже міцний, та все ж таки миропомазання є окремим самостійним і повноцінним таїнством. Без миропомазання хрещення не має закінченого вигляду і завершеного духовного значення.

За своєю суттю таїнство миропомазання є відмінним від таїнства хрещення і водночас є, так би мовити, його продовженням, другим етапом у духовному житті людини, яка стала християнином. Хрещення, як вже було зауважено вище, є таїнством, яке відкриває людині двері до царства Христового, таїнством, через яке людина народжується в життя духовне і стає членом християнського суспільства. Але, щоб стати достойним членом християнського суспільства, не достатньо мати лише один доступ до нього. Людина стає членом Церкви Христової для здійснення відомої мети – досягти спасіння. І щоб виконати цю мету, християнин повинен мати певні духовні сили, і сили не звичайні, а благодатні, бо і царство Христове є благодатним царством. Ось ці благодатні сили і надаються кожному новому члену Церкви через друге таїнство – таїнство миропомазання. Тому миропомазання серед інших Церковних таїнств, за порядком його звершення, займає друге місце.

У догматичному визначенні миропомазання є таїнством, через яке новоохрещеній людині подається Дух Святий. А якщо докладніше, то це таїнство, через яке християнину, під час помазання частин його тіла освяченим миром з виголошенням слів «Печать дара Духа Святого», надаються благодатні сили, які необхідні для його укріплення і зростання у духовному житті. Отже, за своєю суттю таїнство миропомазання подає охрещеній людині сили для повноцінного християнського життя, сили які необхідні для досягнення спасіння.

Формою таїнства миропомазання є помазання частин тіла освяченим миром. І хоча ця форма затверджена у догматичному визначенні таїнства, напочатку було не так.

Першим визначним фактом здійснення таїнства миропомазання є низпосилання Святого Духа апостолами Петром та Іоаном на самаритян. Апостоли «поклали руки на них (охрещених самаритян – Б.Т.), і вони прийняли Духа Святого» (Діян. 8, 17). З цього факту випливає, що формою таїнства миропомазання у часи апостолів було не помазання миром, а покладання рук на похресника. Так само і ап. Павло охрестив учнів Іоанових у Єфесі і низпослав їм Духа Святого лише через покладання на них своїх рук, а не через якусь іншу форму (Діян. 19, 2-6). Пояснення такої розбіжності між формами миропомазання у апостольські часи і теперішні ми знаходимо у наступному. Насправді, таїнство миропомазання в історії своєї зовнішньої форми пережило те, чого не випало на долю інших таїнств. Сучасна його форма не є саме тією формою, яка практикувалася у зародку таїнства, а є заміною першопочаткової форми, яка складалася з покладання рук. [19, 35]

Заміна зовнішньої форми миропомазання не вплинула на сутність самого таїнства. Апостоли завжди діяли під впливом і керівництвом Святого Духа, і тому таїнство низпосилання дарів Святого Духа на похресників, як у своїй першій формі – формі покладання рук, так і в останньому вигляді – помазання миром, має Божественне походження.

Розглянувши таїнство миропомазання, як самостійний акт, далі необхідно провести історичний огляд ще одного питання, питання про відношення чину миропомазання до чину хрещення за часом їх звершення. У сучасній практиці, за вченням Православної Церкви, вимагається від священика здійснювати таїнство миропомазання відразу після хрещення. «Відразу ж після хрещення без будь-якого відкладання той святий Сакрамент (Миропомазання) був над ним відправлений, а чи немовлятко, чи дорослий буде, бо Церква Свята ті Сакраменти спільно поєднала – Хрещення й Миропомазання» - говориться у катехизисі св. Петра Могили. Отже, згідно цьому вченню, чинопослідування миропомазання у часі свого звершення повинно поєднуватися із чинопослідуванням хрещення.

Практика апостольського часу у цьому відношенні трималася такого ж самого напрямку. «Почувши це, вони хрестилися в ім’я Господа Ісуса, і, коли Павло поклав на них руки, зійшов на них Дух Святий» (Діян. 19, 5-6). Пізніше ап. Павло писав до тих же єфесян: «І не ображайте Святого Духа Божого, яким покладено на вас печать у день відкуплення» (Єф. 4, 30) – тобто, печать Святого Духа була покладена на них у день їхнього охрещення.     Таке поєднання акту хрещення з актом подання дарів Святого Духа ще у апостольські часи було цілком природньо і навіть необхідно, бо апостоли, згідно з вченням Спасителя, дивилися на хрещення Духом, як на завершення хрещення водою, без якого останнє вважалося недостатнім і незакінченим.

Мужі апостольські для вирішення даного питання не залишили жодного свідчення. Це пояснюється тим, що вони, як і їхні попередники апостоли, розглядали миропомазання у тісному зв’язку з хрещенням і надавали обом актам одну назву - «хрещення», називаючи саме хрещення - «хрещенням водою», а миропомазання - «хрещенням Духом Святим».

Українська Церква перейняла практику Східної Церкви та здійснювала таїнство миропомазання разом з хрещенням. На Володимирському соборі (1274р.) було постановлено, щоб при звершенні хрещення, після погруження похресника в купелі, відразу помазувати його миром. Так само і у всіх стародавніх требниках, які дійшли до нас у вигляді рукописів, чин миропомазання знаходиться у безпосередньому зв’язку з чином хрещення.

Отже, безсумнівно, що по всій Східній Церкві чинопослідування миропомазання завжди звершувалося разом із хрещенням. Завдяки поєднанню з чином хрещення, чинопослідування миропомазання є дуже простим і нескладним актом. Таким воно було завжди і у своєму здійсненні являло собою немов би одну частину хрещального чину. [ 18, 22]

На закінчення необхідно відзначити, що, не дивлячись на тісний зв’язок, у якому перебувають миропомазання і хрещення, перше завжди складало особливе, відмінне від хрещення священнодійство та було таким же необхідним для кожного віруючого, як і хрещення. Церква розрізняє ці два таїнства і вважає їх повноцінними та окремими одне від одного.

1.3 Таїнство Покаяння

 

“Покаяння – це таїнство, в якому християнин, що відверто визнає свої гріхи перед Богом і виявляє тверду волю покаятися, отримує відпущення гріхів видимо від священика, а невидимо – від Самого Господа нашого Ісуса Христа”. (Православний катехизис).

Встановлення таїнства Покаяння

Хрещення змиває гріхи, але не визволяє християнина від них впродовж усього життя. Завдяки хрещенню і пізнається жахливість гріха, як відступлення від Христа, осквернення і викривлення образу Божого в собі під впливом зовнішніх спокус та власних пристрастей. У безперервній боротьбі з гріхом, яка триває протягом усього земного життя людини, не обходиться без тимчасових поразок, відступів та падінь. Але якими б великими не були гріхи людські, милосердя Боже нескінченне, а щедроти Його незліченні. Господь знову піднімає грішних, дарує їм усвідомлення своїх гріхів, розкаяння та духовну силу для перемоги над злом. Господь “не хоче смерти грішника” за них (грішників) Він прийняв страждання та хресну смерть. “Якщо кажемо, що не маємо гріха, – обманюємо самих себе, і правди немає в нас. Коли сповідаємо гріхи наші, то Він, будучи вірним і праведним, простить нам гріхи наші і очистить нас від усякої неправди”.

Головна частина таїнства Покаяння – сповідь – була відома християнам уже за часів апостолів, про що свідчить книга “Діяння Апостолів” (19, 18): “Багато з тих, що увірували, приходили, сповідаючи і відкриваючи діла свої”. У давній Церкві в залежності від обставин сповідь була або таємною, або відкритою, публічною. До публічного покаяння закликалися ті християни, які своїми гріхами викликали спокусу у Церкви.

В залежності від тяжкости висповіданих гріхів призначались і церковні покарання (єпитимії): позбавлення на визначений час права робити приношення і брати участь у таїнстві Євхаристії, заборона бути присутнім на зборах громади і, нарешті, за найбільш тяжкі гріхи (вбивство, перелюб) при нерозкаянні винні публічно відлучалися з числа віруючих. Пізніше, якщо вони приносили щире покаяння, єпископ на прохання дияконів дозволяв їм відвідувати зібрання вірних, прирівнюючи їх у правах до оголошених, і тільки після іспиту допускав їх у число тих, що каються (каянників). У давнину каянники поділялися на 4 розряди. Перші – ті, що плачуть, не сміли входити у церкву і зі сльозами просили молитов у інших; другі – ті, що слухали, стояли в притворі і підходили на благословення єпископа, який заходив у храм, а після цього залишали церкву; треті – ті, що стоять, стояли у храмі, але в задній його частині, і разом з вірними брали участь у молитвах про каянників, припадаючи на коліна. Після закінчення цих молитов, отримавши благословення єпископа, виходили з церкви. І, нарешті, останні стояли з вірними до кінця літургії, але не приступали до Святих Дарів. Протягом усього часу, призначеного для виконання єпітимії, Церква приносила за них молитви між Літургією оголошених і Літургією вірних. Ці молитви і складають у наш час основу чинопослідування Покаяння. Це таїнство, яке називають другим хрещенням, тепер виконується перед таїнством Причастя Тіла і Крови Господа нашого Ісуса Христа, очищаючи душу причасника для участі у цій трапезі безсмертя.

Практикована у наш час при великій кількости сповідників “загальна сповідь” є неправомірною з точки зору літургійного богослів’я і церковного благочестя, оскільки позбавляє каянника і пастиря особистого спілкування. Це не є нормою, а вимушеним попущенням. Краще приходити на сповідь не всім разом, а невеликими групами під час постів, щоб кожен міг особисто висповідати свої гріхи і отримати відпущення. Якщо ж проводиться загальна сповідь, то перед читанням розрішальної молитви слід розповісти священику про найтяжчі гріхи, що пригнічують душу і совість сповідника.

Підготовка до сповіді

У гріхах людина втрачає благодать Святого Духа. Грішна душа хворіє і перебуває у смерті. Людина втрачає бажання і можливість спілкуватися з Богом і служити Йому – виконувати Його волю. Покаяння – це друге хрещення, переродження й оновлення душі. Мета покаяння полягає в оздоровленні і воскресінні душі для встановлення порушеного спілкування з Богом і служіння Йому.

Підготовка до таїнства Покаяння має такі взаємопов’язані сторони: пізнання своїх гріхів, жаль щодо них, відкидання гріхів, рішучість більше не перебувати в них, заміна їх протилежними чеснотами.

Благодать Божа в таїнстві Покаяння прощає гріховну провину, виліковує і оживотворює душу, подає сили не грішити більше, але збирати чесноти.

Видатний пастир-духівник XIX ст. єпископ Феофан Затворник (1815-1894) у своїй книзі “Листи про християнське життя” пише, звертаючись до своєї духовної дочки: “Ввійдемо в самих себе і почнемо перебирати, що є в нас. Втручання у цю справу якоїсь сторонньої особи не доречне й зовсім неможливе. Ввійти у вас і розібрати справи вашої совісти ніхто не може, крім вас самих, і прошу вас це зробити. Я подам на цей випадок лише декілька вказівок... Щоби добре себе роздивитися, треба звернути увагу на три сторони нашого діяльного життя – на справи, одиничні дії (думки, слова, вчинки), здійснені у визначеному місці при визначених обставинах, на сердечні настрої і характеристичні нахили, приховані під справами, і на загальний дух життя”. [ 14, 52].

Людина може не мати жодної усвідомленої злої думки, що стосується певного гріха, але ця відсутність є не стільки її безгрішністю, відразою до гріха, скільки внутрішнім фарисейством – цензурою гріховного стану, що не бажає, аби гріх був ним викритий.

У кожної людини гріхи пов’язані між собою як причина і наслідок, суть і прояв. Деякі гріховні настрої утворюють пари протилежностей (інколи одночасно присутні в людині), наприклад, лінощі до богодогоджання і нерозумна ревність, скнарість і нахили до розтрачування, зовнішня сором’язливість і внутрішня пихатість і т.ін. Деякі гріхи можуть тісно прив’язуватися до чеснот, як блуд до любові, людинодогоджання до служіння ближньому. Інші гріховні настрої заважають самому покаянню, сюди можна віднести нахил до самовиправдання, переоцінку себе, самолюбство, хибний сором. Осягнення цих зв’язків у собі може бути корисним для більш глибокого самопізнання і, отже, для більш досконалого покаяння. Ми не є винними в думках, пропонованих нашій душі демонами (бісами), до тих пір, поки не погодимося з ними, але і їх треба висповідати, щоби отримати полегшення в опорі таким нападам.

Підготовка до сповіді і сама сповідь – це таємничий процес, неповторний для кожної людської особистости. Дуже важливо кожному, хто готується до сповіді, відчути і зберегти міру глибини самопізнання. Неретельна, поверхова сповідь недобра, але надто заглиблене в себе дослідження може призвести до шкідливого сум’яття і зневіри. Надто поглиблене дослідження коренів якоїсь пристрасти може довести до більшого падіння в ту чи іншу, пов’язану з нею, пристрасть. Тому в процесі підготовки до сповіді потрібно постійно просити у Господа допомоги для просвітлення й охорони.

Церковна практика пропонує ряд допоміжних заходів для формування дисципліни сповіді. В першу чергу це письмовий перелік зроблених прогріхів за час від останньої сповіді. Для людей, що не звикли систематично сповідатися, і тому не розвили в собі “пам’ятання гріхів”, це дуже хороший спосіб підготовки до покаяння. Папір з цим переліком потрібно одразу після сповіді знищити. В деяких молитовниках вміщується у складі вечірнього правила особливе щоденне сповідання гріхів перед Богом, де перелічені основні види гріховних станів і вчинків.

Староруський церковний побут виробив особливі друковані переліки гріхів, відомі під назвою “генеральних сповідей” чи, як їх іменували у народі, “поновлень”. Одне з таких найбільш давніх “поновлень” належить святителю Димитрію Ростовському (1709). В багатьох монастирях, де існував звичай частого покаяння, при малій кількості духівників і великій чернечій братії, а також при безлічі богомольців, які прибували щоденно, “поновлення” мали велике поширення. І по сьогоднішній день така практика збереглася на Афоні. [ 15]

Що таке гріх?

Гріх – поняття релігійне, і стосується воно не тільки тієї особи, яка приймає християнський закон, сповідає віру в Бога і в силу цього перебуває в “загороді церковній”.

Гріх – це порушення християнського морального закону, непослух віруючого Слову Божому. Тому святий апостол і євангеліст Іоан Богослов і дає таке визначення гріха: “Усякий, хто чинить гріх, чинить і беззаконня” (1 Ін. 3, 4). А святий апостол Павло дає таке пояснення: “Невже від закону гріх? Зовсім ні. Але я не знав гріха інакше, як через закон. Бо я не знав би жадання, якби закон не говорив: “Не пожадай”. Але гріх, узявши привід від заповіді, викликав у мені всяке жадання: бо без закону гріх мертвий. Я жив колись без закону; але коли прийшла заповідь, то гріх ожив, а я помер.” (Рим. 7 ,7-9).

Єпископ Ігнатій Брянчанинов так пояснює гріх: “Гріх – це велика рана, яка утворилася внаслідок падіння Адама. Про цю велику болячку говорить святий пророк Ісая: “Від підошви на нозі до тім’я нема в ньому здорового місця: рани, синці, свіжі виразки, не вичищені, не перев’язані й не зм’якшені олією”. (Іс. 1,6). Це значить, за поясненням отців, що рана – гріх – не особова, і не на одній якійсь частині, але на всій істоті: обійняла тіло, душу, оволоділа всіма властивостями, всіма силами людини. Цю велику рану Бог назвав смертю, коли, забороняючи Адаму і Єві з’їсти від дерева пізнання добра і зла, сказав: “... бо того самого дня, коли з нього скуштуєш, напевно вмреш” (Бут. 2, 17). Одразу ж після скуштування плоду забороненого праотці відчули вічну смерть; в очах їхніх з’явилося відчуття плотське; вони побачили, що вони нагі. В пізнанні наготи тіла відбилось оголення душі, що втратила красу непорочности, на якій спочивав Дух Святий. Діє в очах плотське відчуття, а в душі – сором, в якому поєднання всіх гріховних відчуттів: гордости, нечистоти, печалі, зневіри і відчаю. Велика рана – смерть душевна; невиправна старезність, яка сталася внаслідок втрати Божої подоби! Велику виразку апостол називає законом гріховним, тілом смерти (Рим. 7, 23-24), тому що змертвілі розум і серце цілком повернулися до землі, рабськи служать тлінним бажанням плоті, потемніли, обважніли і самі зробились як плоть. Ця плоть вже нездатна до спілкування з Богом! (Бут. 6, 3). Ця плоть нездатна успадкувати блаженство вічне, небесне! (1 Кор. 6, 50). Велика рана розлилася на весь рід людський, зробилася злим здобутком кожної людини.

Але, грішний нащадку Адама, підбадьорся! Засяяло світло в темниці твоїй: Бог зійшов у далеку країну твого вигнання, щоб звести тебе у втрачене тобою горнє вітцівство. Ти хотів знати добро й зло, Він залишає тобі це знання. Ти хотів зробитися як Бог – і від цього зробився душею подібним до диявола, а тілом подібним до тварин: Бог, поєднуючи тебе з Собою, робить тебе богом з благодаті! Він прощає тобі гріхи. Цього мало! Він забирає корінь зла з душі твоєї, саму заразу гріховну, пекло, вкинене в душу дияволом, і дарує тобі лікування на весь час твого земного життя для зцілення від гріха, скільки б разів ти не заразився ним, за неміччю своєю. Це лікування – сповідання гріхів” (єп. Ігнатій Брянчанинов, “На допомогу тим, хто кається”). [25, 15 ]

Про єпітимію (покуту)

Людина висповідала перед священиком свої гріхи і, згідно зі словами Спасителя нашого: “Кому відпус тите гріхи – відпустять їм, кому ж затримаєте – затримаються” (Ін. 20, 23), священик може відпускати гріхи не відразу після їх висповідання, а тільки після виконання особливо призначеного послуху – єпітимії. Це слово в перекладі з грецької означає “заборона”, але за духом своїм є не покаральним, а церковно-виховним засобом. Єпітимія (покута) – це пам’ятка, урок, вправа, що дає можливість глибше пізнати тяжкість свого гріха, вона привчає до духовного подвигу, породжує схильність до нього. Священик може призначити різні види єпітимії: поклони на час богослужіння, читання вдома визначених молитов, Ісусові молитви, вставання на опівнічну молитву, духовне читання (акафісти, життєписи святих), піст, милостиня – кому що потрібніше. Єпітимія завжди обмежена точним строком і повинна виконуватися за твердим розпорядком, так, як наказав священик. Над людиною, що виконала всі приписи даної їй єпітимії, повинна бути прочитана особлива молитва. Після цього каянник допускається до Причастя Святих і Животворчих Таїн Христових.

1.4 Таїнство Причастя (Євхаристія)

“Причастя є таїнство, в якому віруючий під виглядом хліба і вина споживає (причащається) Самого Тіла й Крови Господа нашого Ісуса Христа на відпущення гріхів і на Життя Вічне”. (Православний катехизис).

Приготування Святих Дарів для Причастя здійснюється на Євхаристії, тому це таїнство і має подвійну назву – Причастя, чи Євхаристія (з грець. благодаріння).

Причастя ­¾ це центральне таїнство християнського культу та організуючий центр церковного життя. Риткал причастя складається із споживання віруючим (членами церкви) спеціально приготовлених хліба і вина, які за церковним ученням, символізують і реально та містично перетворюються в Тіло і Кров Ісуса Христа. Виходячи з новозаповітної традиції, причастя символізує спокутну жертву Ісуса Христа у безкровній формі, а також причетність віруючих до цієї жертви і через це ¾ до церкви, в містичному сенсі, що є чудесним організмом ¾ Тілом, головою якого є сам Христос. За богословською формулою, причастя ¾ євхаристія є “поновленням Голгофської жертви; досконалим виявленням поклоніння Богові, благословенням Його і благодарінням Йому, євхаристія є жертвою і таїнством Тіла та Крові Христових”.

Євхаристія у перекладі з грецької значить подяка. В цьому основоположному таїнстві Церква приносить подячну, похвальну, умилостивлюючу й молитовну жертву Богові за спасіння всіх людей – живих і померлих. [6. 77].

Громадське богослужіння, на якому здійснюється Євхаристія, називається літургією (від грец. літос – громадський, ергон – служба). На відміну від інших богослужінь (ранньої, вечірні, часів), де Господь Ісус Христос присутній однією Своєю благодаттю, тут Він перебуває безпосередньо, дійсно Пречистим Тілом Своїм і Святою Своєю Кров’ю, і не тільки перебуває, але й живить ними віруючих. Причащаючись Страшних Христових Таїн, людина уподібнюється до святих апостолів, зібраних на Тайну вечерю, де Господь встановив таїнство Святого Причастя. Але ще до цього апостоли Христові чули слова свого Вчителя про таїнства Тіла й Крови Його: “Істинно, істинно кажу вам: якщо не будете споживати Плоті Сина Людського і не питимете Його Крови, то не будете мати життя в собі. Хто їсть Мою Плоть і п`є Мою Кров, має життя вічне, і Я воскрешу його в останній день. Бо Плоть Моя – є істинною їжею, і Кров Моя є істинним питтям. Хто їсть Мою Плоть і п’є Мою Кров, в Мені перебуває, і Я в ньому” (Ін. 6, 53-56).

В тайні Боговтілення Господь Ісус Христос входить у світ, співстраждає йому, приймає на Себе весь світовий тягар зла. Страждання сина Божого – це не просто страждання вмирання, болю й скорботи, а незбагненне ототожнення Його з пропащим людством. Світлий і чистий, Він поринає в пітьму людського життя, безгрішний, Він бере на себе гріхи світу. Ніякі людські слова, ніякі поняття не можуть вмістити цієї таїни. Можна тільки сказати, що як створення світу було торжеством Любови Божої, так і страждання Богочоловіка стали найвищим проявом цієї Божественної Любови до людей. “Нас ради, людей, і нашого спасіння” був здійснений цей подвиг. Те, що звершилося на Голгофі і в саду Йосифа Аримафейського, не змінило зовнішнього, видимого ладу речей. Але в потаємних глибинах світу здійснився найвеличніший переворот. Ворота в небо, зачинені гріхопадінням людей, знову відкрилися, бо Богочоловік Ісус Христос відновив гармонію Неба і Землі, Творця і Творіння. Але гармонія ця відкривається тільки тим, хто приймає Жертву і Подвиг Сина Божого, тим, хто знаходить у цьому “шлях, істину й життя”.

Незбагненною залишається Голгофа, страждання, смерть, сходження в пекло, Воскресіння. Тільки любов і віра можуть відкрити цю таємницю, тільки готовність всім своїм єством прилучитися до неї. Господь Ісус Христос – Заступник за людство, торжествуючи над переможеним Ним злом, над стражданням і смертю, веде за Собою тих, хто любить Його. Жертва звершилась один раз в Єрусалимі, але її рятівна сила простягається на весь світ і на всі часи до кінця віку. Вона є надчасова таїна, і участь у ній – знак слідування Христу. [ 17, 21].

Тілу і Крові Господа Ісуса Христа в таїнстві Євхаристії потрібно віддавати особливу пошану і святобливе поклоніння, бо яким поклонінням ми вшановуємо Самого Спасителя, таким зобов’язані шанувати і Тіло й Кров Христові..

 

1.5 Таїнство Шлюбу

Шлюб — це таїнство, в якому жених і наречена при добровільній обіцянці вірності одне одному перед священиком і Церквою, благословляються на подружнє співжиття на зразок спілки (союзу) Христа з Церквою, і їм випрошується благодать чистої однодушності для благословенного породження й християнського виховання дітей. Таїнство шлюбу є містичним засобом освячення сімейного життя його воцерковлення. Сім’я, за християнською доктриною, ¾ “домашня церква”. Ритуальною формою цього таїнства є вінчання у храмі.

Таїнство Шлюбу установлене Богом при самому створенні мужа й жони. Господь благословив перших людей і сказав: «Плодіться, розмножуйтесь» (Бут. 1, 28). Христос Спаситель підтвердив святість шлюбу, коли сказав фарисеям: «Покине чоловік батька свого й матір, пристане до жони своєї і будуть удвох одне тіло, і що Бог з`єднав, люди нехай не розлучають» (Мт. 19, 5-6). [ 6, 78].

Шлюб тоді є законним, коли він освячений Церквою. Без того немає шлюбу, а лише беззаконне співжиття. Як і Христос сказав самарянці: «Ти п`ять мужів мала, але й той, що тепер маєш, не є тобі муж» (їв. 4, 18).

Подружнє життя — то велика святиня перед Богом. Чесне подружжя й ложе нескверне. За велику вірність Господь нагороджує щастям у дітях. І навпаки, зрада подружжя дуже гнівить Бога. Найтяжчий смертельний гріх — це перелюбство (зрада дружині). Апостоли твердо зазначають, що перелюбники, зрадники, розпусники Царства Божого осягнути не можуть (Еф. 5, 5). Чоловік і жінка удвох є одне тіло, а тому й повинні любити й оберігати одне одного, як себе, до самої смерті. Сьома заповідь просто каже: «Не перелюбствуй». А в Старому Заповіті за подружню зраду побивали камінням.

1.7 Таїнство Маслособорування (Єлеосвячення)

 

Це таїнство, в якому при помазанні хворого святою оливою (єлеєм) призивається на нього благодать Божа, що зціляє немочі душевні й тілесні.

Маслособорування має свій початок від апостолів, які, бувши послані Ісусом Христом, «мазали оливою багатьох недужих, і (ті) зцілялися» (Мр. б, 13).

Те ж таїнство святі апостоли передали й Церкві. «Коли хто хворіє у вас, — каже апостол Яків, — нехай покличе пресвітерів церковних і нехай помоляться над ним і помажуть його оливою в ім`я Господнє. Молитва віри спасе хворого, і підійме його Господь, і якщо гріхи содіяв, простяться йому» (Як. 5, 14-15).

Це таїнство зветься ще «соборуванням», бо його повинен, за словами апостола, звершувати собор священиків у кількості сім, хоч на практиці його виконує один священик. [ 6, 77].

Таїнство єлеосвячення може повторюватися.

1.8 Таїнство Священства

Це — таїнство, в якому Дух Святий настановляє правильно обраного достойного кандидата через святительське рукоположення священнодіяти таїнства й пасти отару Христову. Священство установлене Богом ще у Старому Заповіті. Господь повелів Мойсееві посвятити Аарона на первосвященика, синів його на священиків, а все покоління Левія на левитів, тобто нижчих служителів при Скінії (Лев. 8. 1-36).

Христос Господь, установляючи Новий Заповіт, не відмінив священства, як інституту священнослужителів Церкви, лише наповнив його новим змістом, як і сказав: «Я не прийшов зруйнувати Закон, а виповнити» (Мт. 5, 17).

У Старому Заповіті Господь повелів Мойсееві помити Аарона й його синів та посвятити в священство, помазавши їх святою оливою (Лев. 8, 5-13).

В Новому Заповіті Сам Син Божий, як вічний Первосвященик-Архиєрей (Пс. 109, 4; Євр. 5, 6; 8, 1-2; 9, 11-14) на Тайній Вечері помив ноги ученикам, освятив їх Причастям Тіла й Крові Своєї під видами хліба й вина і заповів їм священнодіяти на спомин Йому (Лк. 22, 19).

А коли воскрес, то того ж дня явився ученикам і сказав: «Мир вам! Як послав Мене Отець, так і Я посилаю вас» (тобто з повнотою духовної влади), дихнув на них і сказав: «Прийміть Духа Святого. Кому відпустите гріхи — відпустяться, а на кому зоставите — зостануться» (їв. 20, 21-23).

«Дана Мені всяка влада на небі й на землі. Ідіть, навчайте всі народи і хрестіть їх в ім`я Отця і Сина і Святого Духа. Навчайте їх додержуватися всього, що Я заповідав вам» (Мт. 28, 18-20).

Цими словами Христос Господь передав апостолам повноту архиєрейської влади у Церкві Своїй.

У п`ятдесятий день після Воскресіння Христос послав їм від Отця Духа Святого, як помазання силою звище (Діян. 1, 8; 2, 1-4), і цим довершив їхнє освячення. [ 11, 65].

Так установив Господь найвищий ступінь священства — апостольсько-архиєрейську, і повелів строїти тайни Божі.

Святі апостоли, як архиєреї, відразу після зшестя на них Святого Духа, почали строїти ті тайни Божі. Проповідували, хрестили, а потім рукоположили на дияконське служіння сімох мужів, звівши на них Духа Святого через покладення на них рук (Діян. 6, 5-6). Цим вони поклали початок першого, найнижчого ступеня священства.

Далі святі апостоли стали настановляти для окремих Церков пресвітерів-священиків, які діяли під наглядом апостолів («пресвітер» значить старший).

Так були наставлені апостолами Тимофій, Тит, Полі-карп, Кіпріян, Лін, Анаклет, Климент та інші через покладення на них апостольських рук (1 Тим. 4, 14) і освячення їх Духом Святим.

Після апостолів стали рукополагати їхні наступники одні за одними, і таким чином установилося апостольське переємство священства через архиєреїв від одного до другого, яке продовжується у Православній Церкві аж до наших днів.

Як відбувається хіротонія (висвята) єпископа, священика, диякона?

Єпископа висвячують два або три єпископи на Божественній Літургії після співу «Святий Боже». Тоді архиєреї кладуть на нього святе Євангеліє словами вниз, що символізує знак руки Христової і свої руки. Старший єпископ виголошує відповідні молитви, новопоставленого облачають в архиєрейські одежі, і він бере участь у Божественній Літургії, як архиєрей.

Священика висвячує один єпископ на Божественній Літургії після Херувимської пісні. Кандидат є дияконом і до часу висвяти приймає участь у Службі Божій, як диякон. Після Херувимської пісні його обводять тричі навкруги престолу, як символ Святої Трійці, із співами відповідних тропарів. Далі він стає праворуч престолу на коліна, поклавши руки на престол. Єпископ кладе на нього краї омофора й обидві руки та читає відповідні молитви. Новопоставленого облачають у священичі одежі, і він бере участь у Євхаристійному каноні, як ієрей. [ 25, 33].

Диякона висвячує архиєрей після Євхаристійного канону так само, як ієрея, але молитви читає інші. Після молитов новопоставленого одягають у дияконські одежі. Він причащається як диякон і виголошує останню єктенію.

За 68-м Апостольським правилом ні одна з цих трьох хіротоній не може бути повторена над однією й тією ж особою, а коли б хто це зробив, то правило вимагає позбавлення сану як того, хто святив, так і висвяченого.

Розділ 2. Символіка церковних таїнств

 

Що таке обряд? Слово "обряд" церковнослов'янською мовою означає "одяг": "обрядитися" - "зодягнутися". Це зовнішні форми богопоклоніння. Таїнства - це обряди, виділені в особливу групу, як найважливіші. Таїнства - суть духовно-душевно-обрядові дії, метою яких є здобуття благодаті Божої.

А тепер розглянемо основні положення щодо таїнств, як однієї з сторін містичного життя Церкви.

1. Під час таїнств використовують елементи, що підвищують духовно-молитовний стан православного християнина. Адже власне молитва віри і є тим каналом, зв'язком, через який і подається Благодать. Сенс життя християнина в тому, щоб здобути благодать Всесвятого Духа, щоб цей канал відкрився і був якомога ширшим. І для цього використовуються певні елементи. Цими елементами-посередниками, які допомагають нам відкрити і розширити молитовний канал Благодаті є:

а) Слово, або слово сили. Слово яке є посередником і допомагає відкрити канал благодаті. Тому що віра від Слова, а благодать по вірі. І коли ми перебуваємо на літургії (грецьк. - букв. "спільна справа", "служіння", - тут спільна справа молитовного богоєднання Церкви, в чому власне й полягає суть нашого служіння Богові), то під час цієї служби обов'язково читається слово Боже. Воно власне починає читатися ще до початку літургії (псаломщики читають Часи - (псалми, уривки з Святого Письма). І під час самої літургії ми читаємо Апостол і Євангеліє - ми читаємо слово Боже, тому що саме від нього віра. Це основа, "На початку було Слово…", і це Слово дає нам в кінцевому результаті силу Благодаті. Тому Слово сили, Слово яке піднімає віру, по якій і сходить благодать Всесвятого Духа: Слово - віра - благодать;

б) Символічні знаки, або знаки сили. Богослужіння складається із Слова (читання Євангелії, псалмів, виголошення єктеній…), і весь час відбуваються якісь дії (то священик хрестить хрестом, то рукою, то Євангелієм, то малий вхід з Євангелієм, то великий вхід з Дарами), постійно присутні якісь знаки, дії, які теж щось символізують. І які теж є засобами для здобуття сили Духа Святого, благодаті Всесвятого Духа. Тому умовна назва "слово сили" і "знак сили". Видимий знак - жест хреста, покладання рук, підношення рук до неба, дмухання, вистригання волосся, спалювання волосся (в обряді хрещення) тощо. Знак, який відкриває канал для Благодаті;

в) Священні предмети. Використовуються в таїнствах церкви такі священні предмети: хрест, єпітрахіль, дикирій і трикирій (у єпископа), орар (в диякона), ікона, чаша, Євангелія тощо… Ці священні предмети є також посередниками, за допомогою яких ми входимо в молитовний стан, і які допомагають нам відкрити канал молитовний між нашим серцем і Богом;

г) Освячені речовини. До таких речовин відноситься: свята вода, олива, миро, артос (хліб), антидор (це ті частинки, на які ріжуться просфори що на них звершувалась проскомидія, і роздаються вони біля запивки тим, хто не причащався. Антидор перекладається з грецької мови -"замість дару" Тобто, тим, хто не приймав Дари (Кров і Тіло Христове) в причасті, то замість них їм дається антидор). Далі - запивка, вино, паски, мед, яйця, кутя, коливо, мак, квіти, зілля верба, лепеха… - це все освячені речовини;

д) Переосутнені речовини. Це ті речовини, які входять в перелік освячених, але стоять ніби осібно, як найважливіші. Подібно до того, як відрізняється таїнство від простого обряду: це обряд так би мовити більш вищого рангу. Тут мова йде про хліб і вино, які переосутнились у Тіло і Кров Христові.

От які ми маємо п'ять посередників, що використовуються для підвищення молитовного стану, власне для підвищення молитви. Це слово, знак символічний, священні предмети, освячені речовини, переосутнені речовини.

2. Всі означені елементи (Слово, знак символічний, священні предмети, освячені речовини, переосутнені речовини) є суть зовнішніми формами, через які містично, таємно подається благодать Божа. Не самі по собі предмети, слова, знаки, речовини є благодатні, але вони суть провідники цієї благодаті.

Отже, слово Боже діє як символ, через який в кінцевому результаті дається благодать. Власне і з наукової точки зору, слово - є символом певної ідеї, яка втілюючись приносить певні плоди.

Слово - вираз думки. А буквально слово - це лише набір звуків. Наприклад, слово "хліб" - це "х", "л", "і", "б", - і у нас в розумі виникає асоціація з свіжим окрайцем хліба. Так от, ці звуки (х-лі-б), які разом зібралися в слово "хліб", є символом конкретної речі. Чому так важливо те, що ми тут займаємося дослідженням Святого Письма саме в духовно-символічному аспекті? Тому що символ - це є основа. А слово взагалі - є символ. Слово Боже є приналежністю будь-якого богослужіння, таїнства, обряду. Слово несе в собі навантаження символу, через який дається благодать, символу, що служить знаряддям для відкриття молитовного каналу по якому і подається Божественна енергія. Слово в даному випадку виступає в ролі ретранслятора, який допомагає нам почути той далекий сигнал, який іде від Отця. Таке слово, відповідно, можна назвати словом сили Божої.

Висновки

Значення таїнств як у Православній Церкві так і в усьому Християнстві є безсумнівно, величезним. Без цих сакраментальних актів неможливе повноцінне церковне і духовне життя кожної людини, яка вирішила стати членом народу Божого. Через таїнства під виглядом певних видимих дій і слів посилається тому, хто його приймає і невидима сила – Дари Святого Духа, освячення і Боже благословення. І тому значення таїнств у житті кожного християнина настільки велике, що кожен раз вони стають новими етапами у їхньому житті. Вони є дієвими Божими знаряддями, які неодмінно діють благодатно на тих, хто до них приступає.

Таїнства ¾ найважливіші культові події, через які, згідно з ученням церкви, віруючому “невидимим чином” передається Божа Благодать. Через благодатність таїнств виявляється їхній містичний зміст: здійснення таїнства є реальною подією поєднання “небесного” і “земного” світів, запорукою прилучення віруючого до Божественного, до священного.

Кожному з таїнств, а їх у православна традиція нараховує сім, притаманне своє символічне значення та символічні предмети, які використовуються під час проведення цих таїнств. Наприклад у таїнстві Хрещення похресника тричі занурюють у воду, що символізує Святу Трійцю. Згідно з вченням про Святу Трійцю християне поклоняються єдиному Богові, який є єдиним у Трьох Особах (або іпостасях) ¾ Бог-Отець, Бог-Син і Бог-Дух Святий. Ритуал таїнства Причасття складається із споживання віруючим спеціально приготовлених хліба і вина, які за церковним ученням, реально і містично перетворюються та символізують Тіло і Кров Христа. Саме Таїнство Причастя є символом спокутної жертви Христа в безкровній формі, а також причетність віруючих до цієї жертви. Євхаристія є символом “поновленням Голгофської жертви”. В таїнстві Священства ритуальною дією є хіротонія ¾ покладання рук, що символізує покладання рук Христових на апостолів, коли Він освячував їх на Священство, тобто Своїх наслідувачів.

Список використаної літератури:

 

1.                Біблія: Новий Заповіт;

2.                Булгаков С. Настольная книга для священнослужителей. ¾ Харьков, 1990;

3.                Булгаков С.В. прот. Очерки учения Православной Церкви.­¾ К., 1991р;

4.                Вениамин (Новик), игумен. О православном миропонимании (онтологический аспект) // Вопр. философии. 1977. №2;

5.                Власовський І. Нарис історії Української Православної Церкви. В

 4-х т. ¾ К., 1998. ¾ т.1;

6.                Головащенко С.І. Історія християнства: Курс лекцій: Навч.

 посібник. ¾ К. : Либідь 1999. ¾ 352с.;

7.                Єленський В. Релігія і українське суспільство // Людина і світ. 1996. №1-2;

8.                Зеньковский В. Проблема церковной культуры // Церков.-обществ. вестн. 1997. №12;

9.                 Іванишин В. Українська церква і процес українського відродження. Дрогобич, 1990;

10.           Історія православної церкви на Україні. ¾ К., 1992;

11.           Історія релігії в Україні: в 10-ти т. ¾ К., 1997. ¾ т.2: Українське православ’я;

12.           Катехізис християнської віри. ¾ Львів, 1990;

13.           Краткое объяснение Всеношной, Литургии или Обедни, последовательности таинств, погребения усопших, водоосвящения, молебнов / Сост. прот. И. Бухарев. Репр. изд., 1904. Москва, 1991;

14.           Крывелев И.А. История религии: в 2-х т. ¾ М., 1988;

15.           Кураев А. Традиция, догмат, обряд. ¾ М., 1995;

16.           Лосев А. Ф.Очерки античного символизма и мифологии, москва, 1993;

17.           Лосский В. Очерк мистического богословия Восточной церкви. Догматическое богословие // Мистическое богословие. ¾ К., 1991;

18.           Ортинський І. Хрещення, хрест та харизма України ¾ Рим, Мюнхен, Фрайбург , 1992р;

19.           Панас К. Історія Української Церкви. Львів, 1992;

20.           Полный Православный Энциклопедический Словарь: в 2-х т ¾ М.1992.¾ Т.1;.

21.           Поснов М.Э. История Християнской Церкви. ¾ К., 1991;

22.           Религия и общество: Хрестоматия по социологии религии. ¾ М., 1996;

23.           Тальберг И. История христиаской церкви. Москва, 1991;

24.           Християнство: Словарь. ¾ М., 1994р.

25.           Чельцов Г. Объяснение символа веры, молитв и заповедей. Москва, 1991.